Доступність посилання

24 Листопад 2017, Київ 21:01
Київ – Соборність духовна у нас асоціюється зі святом Української державності і маніфестації єдності Східної і Західної України на майдані столиці біля її символу, Софійського собору 22 січня 1919 року. Собор символізує духовну єдність. Якщо ж говорити про галичан, що прибули до собору, то вони наче подолали порізненість конфесійну – вони ж були греко-католиками. Але єдність для них стояла вище.

Отже, єдність переступила і через давні кордони між двома імперіями, і конфесійні рогатки, і історичну відчуженість. Щось було вище за історичні бар’єри і щось глибше за наноси часу. Соборність духу нації, що творить свою державу! Фактично той дух віяв понад бар’єрами.

Шевченко прийнятий був на Галичині ще, може, й гарячіше, ніж в Україні, що дрімала в російському ярмі. Іван Франко в міру свого зростання ставав поетом всієї України, не визнавав кордонів у сфері духу. Імперії воювали і змушували українців воювати проти українців, Звичайно, в ім’я імперського патріотизму.

А люди єдналися в силу природної солідарності. І цікаво, що в час великого занепаду з’являлися рятівники: хтось на Сіверщині написав «Історію Русів», заховавшись під псевдонімом архієпископа Кониського. Поки там розібралися, хто і навіщо написав, знайшовся Осип Бодянський, який провів її через «термопіли» цензури. Раптом сміх Котляревського привертає увагу до українського слова. Невинний збірник пісень Максимовича роздмухує ватру, і з пісні з’являється Гоголь. Вибух національної свідомості в «Кобзарі» рятує і гуртує усе живе в Україні.

Перше братство кирило-мефодіївців, перший журнал «Основа», драматургія з півдня України, українські громади, братство «Тарасівців», Микола Міхновський з націоналістичними акцентами – усе це національні будителі в часах заборони на українську мову і полювання на будителів.

Революцію рятує відповідальність

Оживлення українського духу під час революції 1905 року – це мерехтіння тих острівців у сонному імперському морі. Жодна революція не може чогось дати, коли нема кому брати, коли нема особистостей, готових скористатися послабленням режиму і взяти на себе відповідальність. Падіння цензури само по собі нічого не важить, коли нема авторів, які виборювали свободу слова для загалу.

Методом заманювання і переслідувань українська нива постійно пустошилася, але завжди знаходилися плечі, на які падав національний обов’язок. Навесні 17-го року утворюється українська Центральна рада – це заскочило ревнителів єдино-неділимої. Адже систематичні зачистки мали б гарантувати від таких несподіванок.

Символічний акт злуки 22 січня 1919 року мав більше значення, ніж виграна битва. Він залишився в історії як альтернатива Переяславській раді, де з’єдналися чужі, а потім несумісність моральну і культурну відчувало на власній шкірі кожне покоління.

Після поразки національно-визвольних змагань 1917–1921 років ідеологія інтернаціоналізму, здавалося б, згладить ті суперечності, які загострилися в Російській імперії. Виявилося, навпаки: антигуманна ідеологія поєдналася з російським шовінізмом у найжорстокіший спосіб, і було переступлено усі божі і людські закони.

Антиукраїнський геноцид мав ослабити етнічну і моральну силу України. А війна двох «визволителів», здавалося б, уже донищує Україну. І тут з’являється молода сила на Волині, яка заявляє своє право господаря на своїй землі, на полігоні, де воюють «визволителі». І там знов з’являється симптом соборності: до УПА приєднуються добровольці з усіх регіонів України.

В часи послаблення режиму на початку 60-х піднімається нова національна хвиля, і на цей раз вона йде до Києва з Донбасу, з Черкащини і, звичайно, з Західної України. До цього соборного товариства долучаються інтелектуали з діаспори. Попри всі зусилля КДБ, ту морально-політичну спільноту розірвати не вдалося. Неважко зрозуміти, за чиїм планом нині культивується антагонізм Сходу і Заходу.

На сході потрібні духовні будівники

Донецький край сьогодні ізольований від загальнонаціонального культурного життя України. Він оглушений російськими ЗМІ ще більше, ніж в СРСР.

Жоден з урядів не зробив того, що має робити уряд незалежної держави для своїх громадян. Але з часом прояснюється те, що роз’єднання проходить просто на культурному полі: західні області еволюціонують у бік західної демократії, а в східних штучно зберігаються совєтські стандарти і залізобетонна єдність, що забезпечує прогнозовані вибори на користь «своїх» олігархів.

Крапля видовбує камінь не силою, а частим паданням. Чи багато у нас зроблено зусиль, щоб розм’якшити донецький залізобетон? А для цього потрібна передусім просвітницька робота, людський обмін і різні спроби гуманізації краю запущеного, збіднілого і самоізольованого. Чи може це зробити сьогоднішня держава, яка заклопотана лише економічними проблемами?

Але ту важливу роботу можуть взяти на себе самі люди на різних щаблях державної і громадської структури. Йдеться передусім про культурне спілкування. А це можуть робити лише ті, кому громадське болить так само, як особисте.

Нація тримається духовними зусиллями особистостей. Обдаровані духовною силою будують, бездарні руйнують і каламутять воду. Коли ми говоримо про духовну соборність, то відразу входимо у сферу ідеалізму, який тримається на зусиллях особистостей. І на безкорисній праці.

Нині це звучить як анахронізм. Але безкорисність завжди була рідкістю. А тим часом усе тривке на землі саме на ній і тримається.

Про такі речі треба частіше нагадувати, бо великі справи і великі істини притрушуються порохом сьогодення і не впадають в око людям молодого покоління.

Думаймо про велике!

Євген Сверстюкфілософ, головний редактор газети «Наша віра», публіцист, колишній дисидент і політв’язень

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG