Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 03:20

Чи можна бути репортером на інвалідному візку?


У Польщі журналістка Івона Кшижак вже 17 років працює радіорепортером
Варшава – Репортер – це професія, яка вимагає оперативності й швидкого пересування з місця на місце в будь-яку пору дня. Важко уявити за цим заняттям людину на інвалідному візку. Та Івоні Кшижак, журналістці польського Radio Merkury це чудово вдається. Вона вже 17 років працює радіорепортером у місті Конін. Радіо Свобода поцікавилось в Івани Кшижак, як герої її репортажів реагують на появу журналіста на візку? Чи їх це не дивує?
Політикам незручно ігнорувати людину на візку, адже навколо багато камер, фотоапаратів, тож вони погоджуються на інтерв’ю

– Мені здається, що ні. Все залежить від мого ставлення до цих людей. Коли вони бачать, що я дістаю мікрофон, чують запитання, то не звертають уваги на мій візок. Іноді цей візок навіть допомагає у моїй професійній діяльності. Коли до нас приїжджають важливі політики і нема так званого брифінгу, мені вдається змусити їх до розмови. Я кричу: «Пане президенте, пане прем’єре!» Політикам незручно ігнорувати людину на візку, адже навколо багато камер, фотоапаратів, тож вони погоджуються на інтерв’ю. Часто у натовпі журналістів, який чекає на політика, я займаю місце в першому ряді. Тож коли на моє прохання політик підходить, із запитаннями до нього можуть звернутися всі інші.

– Професія репортера вимагає оперативності. Яким чином Вам вдається швидко потрапляти на місце події?
Частину своєї зарплати віддаю людині, яка є моїми ногами. Польща не допомагає інвалідам утримувати таких асистентів

– Я не могла б функціонувати в цій професії без асистента – свого особистого помічника. Це людина, яка підтягне мій візок до важкодоступних для інваліда сходів, допоможе кудись потрапити. Але тут є велика проблема. Річ у тім, що я свого асистента оплачую з власної кишені, тобто частину своєї зарплати віддаю людині, яка є моїми ногами. На жаль, на відміну від західноєвропейських держав, Польща не допомагає інвалідам утримувати таких асистентів. Я не раз розмовляла про це з нашими політиками і знаю, що на сьогодні триває робота над відповідним законом.

– А яку допомогу з боку держави Ви відчуваєте?
Працедавець, який дає роботу інвалідам, не платить обов’язкового податку у державний фонд допомоги інвалідам

– Наших працедавців заохочують, щоб вони працеваштовували інвалідів, держава дає таким працедавцям пільги. Працедавець, який дає роботу інвалідам, не платить обов’язкового податку у державний фонд допомоги інвалідам. Скажімо, на радіо, де я працюю, двоє людей із 30 – це інваліди. Тому моя фірма не мусить платити податок у державний фонд допомоги інвалідам.

– Що в житті польських інвалідів змінилося після вступу Польщі до ЄС?

– Передусім Євросоюз дав гроші на нові об’єкти, нові будинки, а кожний новий об’єкт, що споруджується в Польщі, пристосований для потреб інвалідів. Нові будинки мають ліфти, всюди спеціально облаштовні сходи, туалети для інвалідів, у багатьох містах інвалідним візком можна в’їхати у громадський транспорт. Інакше кажучи, в Польщі поменшало так званих архітектурних бар’єрів, що перешкоджають інвалідам пересуватися на візках. Проте такі перепони все ще залишаються у старих будинках.

– А чи залишаються якісь перепони в головах людей? Тобто, чи у пересічних поляків є якісь упередження щодо інвалідів?
Я сама бачу, як багато сьогодні у Польщі людей, які пересуваються на візочках, виходять на прогулянки. Колись такого не було

– На мою думку, ментальні бар’єри поляки вже подолали. Інваліди дедалі частіше виходять на вулиці. Я сама бачу, як багато сьогодні у Польщі людей, які пересуваються на візочках, виходять на прогулянки. Колись такого не було. Це наслідок дуже активної діяльності багатьох неурядових організацій, які займаються інвалідами. Часто саме інваліди працюють волонтерами у таких організаціях. От наприклад, у моєму місті Конін діє така організація «Передай далі». Волонтери цієї організації шукають покалічених людей, які вижили після тяжких аварій, нещасливих випадків і показують цим особам, що інвалідний візок – це не кінець життя. Вони показують елементарні речі, як, наприклад, пересісти з ліжка на візок, як самому вдягнутися. Тобто починають від найпростішого, а потім показують, що можна робити якісь добрі речі, що не треба сидіти вдома. Тож на мою думку, в тому, що відбулися такі зміни – величезна заслуга неурядових організацій.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG