Доступність посилання

20 Листопад 2017, Київ 09:34
Чим ближче до початку чемпіонату Європи з футболу, тим швидше вивітрюються сподівання правлячого угруповання на те, що проведення фіналу Євро-2012 у Києві підвищить електоральний рейтинг голови Київської міської адміністрації Олександра Попова. Вже й сама ідея провести вибори міського голови влітку одразу після чемпіонату, коли з Києва виїдуть критично налаштовані до влади представники середнього класу та молодь, не видається безпрограшною – занадто багато скандалів виникає довкола якості та вартості комунальних послуг, муніципальної корупції, нищення історичного середовища та зелених насаджень.

Втім, головне те, що реакція киян на ці хронічні неподобства виявилася гострішою, ніж можна було очікувати внаслідок розчарування правлінням камарильї Віктора Ющенка. У який би спосіб не намагався Олександр Попов примазатися до громадської активності довкола, наприклад, Пейзажної алеї чи Андріївського узвозу, скільки б не перерізав червоних стрічок, відкриваючи другорядні об’єкти міської інфраструктури, але кияни його за свого не сприймають.

Ризикувати програшем виборів у столиці напередодні парламентських перегонів Партія регіонів дозволити собі не може. Тому є значна ймовірність, що Верховна Рада цього року взагалі не призначить київських муніципальних виборів. Подібний політичний прецедент вже траплявся, коли, не маючи шансів виграти вибори до районних у Києві рад, Партія регіонів ті ради просто ліквідувала, хоча, насправді, зайвими є власне не районні ради, а загалом такі адміністративні одиниці, як райони у містах.

Київ вочевидь може претендувати на рядок у Книзі рекордів за терміном відсутності на роботі чинного міського голови. Леонід Черновецький не з’являється навіть на сесіях Київради, де має головувати, вже років зо два. Ця ганебна обставина геть не турбує правлячу партію, хоча вона має всі законні можливості усунути міського голову з посади двома третинами голосів депутатів Київради.

Свої інтереси у Києві Партія регіонів реалізує через президентського намісника – голову адміністрації. Чого ж його шукати «від добра добра», дратуючи неминучими фальсифікаціями та підкупом виборців (без яких зробити Попова всенародно обраним міським головою не вийде) політичних супротивників та західних поборників демократії у переддень парламентських виборів?

«Колгоспникам» не до столиці

Відтермінування київських виборів є об’єктивно вигідним і для головного претендента на посаду міського голови з боку опозиції Віталія Кличка – у випадку поразки його політична вага може підупасти настільки, що, очолюваній ним партії УДАР доведеться йти у «колгосп» Комітету опору диктатурі, балотуючись за його списком, разом із партіями «Батьківщина» та «Фронт змін». Втім, ще не факт, що той «колгосп» таки створиться.

Поразка Віталія Кличка у боротьбі за посаду міського голови є ймовірною через недостатність політичної роботи його партії у Києві. Звісно добре, що УДАР організував громадські слухання щодо Генерального плану Києва, фракція Кличка у міськраді реагує на гострі конфлікти довкола забудов чи нищення зелених насаджень, але це саме реакція на громадську активність та подразники, створювані владою. Власну політичну лідерську позицію щодо Києва УДАР демонструє недостатньо.

Іншим партіям також не до київської політики. Хтось може сходу пригадати прізвища керівників київських міських організацій політичних партій? Хто у Києві очолює тих самих регіоналів, партію «Батьківщина», комуністів, націоналістів, партії «Громадянська позиція» та «Фронт змін»?.. Автор цього допису, наприклад, з перелічених випадково знає двох міських партійних лідерів. Щоб дізнатися про інших мусив зазирати на партійні сайти. Непублічність політичних постатей міського рівня пояснюється двома чинниками: перший – відсутність у столиці самоврядування; другий – намагання партій оптимізувати організаційні видатки, покладаючи політичну роботу в Києві на свої центральні виконавчі органи.

Подвійна некомпетентність

Серед підлостей, які у 1995 році було закладено до Конституційної угоди між Президентом і парламентом, найбільші стосувалися Києва та Севастополя. Міські ради у цих містах було позбавлено права формувати свої виконавчі комітети, натомість виконавчу владу з того часу в них здійснюють міські та районні державні адміністрації, призначувані Президентом. Приводом для знищення самоврядування у випадку з Києвом був його статус столиці. Мовляв, ручне управління містом потрібне для виконання «столичних функцій».

Щодо Севастополя, то формальним поясненням у відмові севастопольцям у праві обирати міського голову та утворювати виконком міської ради, було базування там двох флотів. Кулуарно ж націонал-демократи в парламенті тоді натякали, що коли це місто матиме самоврядний статус, то воно може оголосити референдум щодо виходу зі складу України.

Направду ж найвищу бюрократію та політиків цікавили ресурси обох міст. Київ тоді був найбільшим донором державного бюджету і загалом є найбагатшим містом України, а в Севастополі корупційно привабливою традиційно залишається земля. Відтак, у 1996 році «підлості» конституційної угоди перекочували до Конституції. Вибори міського голови столиці залишили, але після обрання на цю посаду такого колоритного політика, як Леонід Черновецький, громадянську зрілість киян справді цілком справедливо можна поставити під сумнів. Втім, спочатку слід було б поставити під сумнів компетентність народних депутатів, які ухвалили виборчий закон, що запровадив вибори депутатів усіх рад та міських голів в один тур. У двох турах імовірність неякісного вибору є набагато меншою.

Аналізуючи позиції політичних партій України щодо Києва, можна вивести таку закономірність – першим кроком до переходу у політичне небуття для політичної партії є ігнорування київської проблематики і втрата позицій у столиці. У 1990-му так сталося з тодішньою Комуністичною партією, яка програвши міські вибори, втратила можливість легальної протидії громадянським рухам, які врешті-решт у 1991-му призвели до її заборони. У 1994-му так сталося із Народним рухом, який, не маючи чіткої київської програми, не спромігся перемогти на виборах міського голови і швидко втратив свій вплив, спочатку у столиці, а згодом у країні. У 1998-му – з НДП. У 2002-му – з СДПУ(о). У 2006 – з «Нашою Україною». У 2008-му Блок Юлії Тимошенко спробував переламати цю тенденцію, домігшись позачергових виборів міського голови, але програв їх. У такий спосіб традиція започаткування стратегічних поразок політичних партій саме у Києві була лише зміцнена, і схоже, що триватиме надалі.

Стратегічна утопія

Зрозуміло, що опозиційному фавориту на майбутніх виборах Віталієві Кличку зовсім не до вподоби втретє зазнати поразки на міських виборах. З іншого боку, щоб поразки не відбулося, необхідно докладати значних політичних зусиль. Предметом таких зусиль має, перш за все, бути повернення столиці повноцінного самоврядування. Закон про столицю має складатися з одного речення: «Місцеве самоврядування у Києві здійснюється на засадах, визначених Конституцією України та Законом України Про місцеве самоврядування».

Слід проголосити політичний намір замінити Київську міську державну адміністрацію виконавчим комітетом Київради, як це є в усіх (крім Севастополя) містах України. Райони у Києві доречно ліквідувати, позаяк вони являють собою зайві корупціогенні ланки адміністрування.

Урбаністичний розвиток столиці має здійснюватися, як розвиток сукупності інфраструктурних мереж, що виходять за адміністративні межі міста, утворюючи Київську агломерацію. При цьому територіальні громади, які складають столичну агломерацію цілковито зберігатимуть свою самоврядну суб’єктність, будуючи стосунки з київської громадою на асоційовано-договірних засадах.

Усі наявні зелені зони у столиці та довкола неї підлягають безумовному заповіданню із забороною будь-якого будівництва у них. Їхнє використання можливе винятково у природоохоронних та рекреаційних цілях.

Споруди, зведені в охоронних зонах об’єктів природи, пам’яток історії, архітектури та культури та ті, які спотворюють пейзажну унікальність Києва, – перш за все схили Дніпра та острови, – підлягають демонтажу із відтворенням первинних ландшафтів. Має бути складений список «ганебної власності» – споруд, які завдають шкоди місту. Володіння та користування такими об’єктами визнаватиметься морально потворним, на підставі чого на цю нерухомість буде запроваджено спеціальний податок, що зробить цю власність цілковито нерентабельною – дешевше буде знести такі споруди.

Нормативно обмежити рентабельність приватних підприємств, які належать до інфраструктур життєзабезпечення, таких, як компанія «Київенерго», а у найближчій перспективі націоналізувати їх. Тарифи на послуги підприємств життєзабезпечення розраховувати, виходячи не з мети їхньої прибутковості для власника, а винятково з точки зору їхнього відтворення та розвитку відповідно до потреб отримувачів послуг – киян та гостей столиці.

Запровадити цифрову прозорість влади – кожен киянин у режимі реального часу, через мережу інтернет, матиме змогу слідкувати за засіданнями колегіальних органів міської влади, щоденними надходженнями та видатками на відповідні бюджетні рахунки; вносити пропозиції щодо вирішення актуальних питань життя громади.

Втілити принцип «презумпції законності підприємництва», який полягає у тому, що усіляка підприємницька діяльність є законною і не може бути припиненою чи забороненою, інакше, ніж у випадках наявності прямої загрози життю та здоров’ю громадян, довкіллю, пам’яткам історії та культури.

На перший погляд викладені політичні наміри виглядають утопічними, але сьогоденний стан суспільства потребує формулювання сильних цілей, які зможуть стимулювати створення нових суспільних інструментів їхнього досягнення. Наявний інструментарій здатний лише діагностувати явища суспільної деградації.


Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG