Основні тези:
Передумови і контекст
Із кінця «холодної війни» у світі значно побільшало демократичних країн. Із 1990 року кількість країн, які Freedom House характеризує як вільні, зросла з 65 до 87. Такі зміни чітко відображають зростання кількості країн, які, поміж інших демократичних цінностей, дотримуються норм політичної відповідальності, прозорості та вільного волевиявлення.
На сьогодні «Свобода у світі», щорічне глобальне дослідження політичних прав та громадянських свобод Freedom House, характеризує як вільні 87 країн (45% всієї кількості країн у світі); кількість країн, що оцінюються як частково вільні, становить 60 (31%), а 48 країн (24%) отримали статус «не вільні».
Протягом останніх двох десятиліть демократичний прогрес спостерігався у низці регіонів та субрегіонів, включаючи Центральну Європу та Балтійські держави, чий демократичний поступ був невід’ємною частиною внеску вказаних країн у регіональну та глобальну безпеку.
Однак, загальне зрушення у світі протягом цього періоду не торкнулось Близького Сходу і Північної Африки, які залишались фактично відгородженими від реформ. До 2010 року відсоток «не вільних» країн – таких, що повсякденно порушують базові права та свободи – у даному регіоні сягав 78%. Країни зазначеного регіону, до яких прикуто так багато уваги сьогодні, страждали від політично безвідповідальних систем, які з часом стали менш чутливими до потреб звичайних громадян. Все глибше вкорінювалась корупція. Через довгий період політичної стагнації регіону, революції в арабських країнах наприкінці 2010-го та 2011 року. розвивалися миттєво. Проте, вони не були такими аж неочікуваними.
Нестабільність як побічний продукт авторитарного правління
Попри те, що неможливо передбачити розпад таких політичних систем, варто зазначити, що систематично корумповані та репресивні країни більше схильні до нестабільності, ніж ті країни, які мають ефективне управління. Така вразливість обумовлюється властивою таким країнам неможливістю прогнозування.
Найменш демократичні країни світу є джерелом викликів та проблем як у межах своїх кордонів, так і поза ними. У рамках свого глобального дослідження, «Фрідом Хауз» щорічно визначає найменш ефективні режими у світі – найгірші з найгірших – країни, що є найбільш репресивними, найменш відповідальними і прозорими. Станом на минулий рік такими були: М’янма (колишня Бірма), Екваторіальна Гвінея, Еритрея, Лівія, Північна Корея, Сомалі, Судан, Туркменистан і Узбекистан, а також Білорусь, Чад, Китай, Кот-Д’Івуар, Куба, Лаос, Саудівська Аравія та Сирія.
З-поміж країн, які нещодавно названі найменш демократичними, є такі, що заслуговують окремої уваги. М’янма відкрила двері процесу реформування, який сприймається з обережним оптимізмом. Після чотирьох десятків років тиранії Лівія скинула Муаммара Каддафі, і зараз країна стоїть перед величезним, проте необхідним завданням створення нової, більш відповідальної системи. Фактично усі з решти названих прикладів найгірших режимів не сприяють виникненню стійкого безпечного середовища, а послаблюють безпеку.
Авторитарний режим у Сирії є тому прикладом. Посол Великобританії у Сирії Саймон Коллінз нещодавно зазначив, що режим у Сирії використовує репресії в «промислових масштабах». Безкомпромісна брутальність уряду всередині країни здійснює ще більший вплив на безпеку за її межами, породжуючи десятки тисяч біженців, накладаючи економічний та соціальний тягар на сусідні держави та сприяючи масштабній і зростаючій гуманітарній катастрофі.
Загадка авторитарного режиму
Нещодавній досвід країн Північної Африки і Близького Сходу показує вразливість авторитарних систем, які за своєю природою сприяють виникненню нестабільності. Ключові характеристики, пов’язані з управлінням цими системами, включають:
Проблеми успадкування: Консолідовані авторитарні системи здебільшого не мають механізму, який би забезпечив мирну ротацію влади, навіть, якщо вони проводять контрольовані вибори, щоб зберегти певний ступінь легітимності. На Близькому Сході і у Північній Африці нещодавно скинуті диктатори (у Тунісі, Єгипті і Лівії) були при владі протягом 23, 30 і 42 років відповідно. У Євразії лідери таких різних країн як Азербайджан, Білорусь, Таджикистан і Узбекистан залишаються при владі без ротації за відсутності конкурентних політичних сил на горизонті. Росія притримується схожого зразка поведінки. Постановочне правонаступництво між Володимиром Путіним і Дмитром Медведєвим та вибори у березні 2012 року, що санкціонували це рішення, вписуються у дану модель. Питання успадкування влади у Казахстані, ще одній країні, що часто розглядається як стабільна, породжують проблеми і напруження. Режим в Астані, здається, вирішив відкладати питання успадкування на якомога довший термін, вживаючи таких заходів як поспішні президентські вибори у квітні 2011 року, на яких діючий президент Нурсултан Назарбаєв отримав 95% голосів, щоб зменшити інтерес до питання про здоров’я президента та його можливого наступника.
Перешкоджання появі поміркованої політичної сили: Авторитарні уряди за своєю природою систематично витісняють помірковані політичні погляди, які могли б запропонувати життєздатну альтернативу існуючим політичним системам і лідерам. За таких обставин виборчі закони служать правлячим партіям як інструменти, а не як неупереджені керівні принципи для встановлення правил гри. Подібним чином переважно використовуються державні ЗМІ – як інструмент для дискредитації та викривлення голосів опозиції, а також перешкоджання контролю політики і дій чинної влади. На Близькому Сході, а також у Євразії, такий вид політичної маргіналізації може замкнути суспільство у небезпечне коло екстремізму (з боку урядових опонентів) і жорстоких придушень спротиву (з боку влади).
Політична і економічна реформи є двома сторонами однієї й тієї ж медалі: Властиві таким системам правління корупція та беззаконня зменшують економічні можливості і гальмують реформи. Відмова таких режимів у формуванні автентичних політичних альтернатив та створенні інституцій незалежного громадянського суспільства означає, що офіційні неефективні правлячі механізми ніким не перевіряються. Росія, як і інші економіки, що залежать від природних ресурсів, наприклад, Казахстан та Азербайджан, не досягли значного прогресу у диверсифікації своєї економіки і зменшенні залежності від підконтрольного державі видобутку нафти і газу. Зростаючий відтік капіталу та скорочення рівня прямих іноземних інвестицій у Росію є доказом дискреційного характеру регулювання бізнесу та майнових прав у країні. В той самий час, навіть у випадках, коли авторитарні режими переслідують ціль макроекономічного зростання, відсутність політичних реформ створює бар’єр для розвитку. Нові національні матеріальні цінності мають тенденцію осідати в існуючих схемах елітної корупції і покровительства, здебільшого обходячи звичайних громадян та загострюючи почуття образи. Успішна політична реформа, поміж іншим, запропонувала б спільнотам на Близькому Сході та у Північній Африці, а також у Євразії, шанс звільнити себе від «кумівської» економіки, що зменшує економічні можливості.
Відкладання реформи збільшує ступінь її складності: Чим довшим є очікування початку серйозного процесу реформування, тим важчими і складнішими будуть пов’язані з ним проблеми. Поки переважаючий підхід чинної влади на Близькому Сході і у Північній Африці, а також Євразії полягає у подальшому посиленні контролю. Цей підхід має очевидні недоліки, виходячи з досвіду недавніх подій. У випадку Росії, ще 6 або 12 років у підпорядкуванні тому ж самому керівництву безсумнівно відтіснять необхідні реформи щонайменше на цей термін. Якщо системи багатих на енергоресурси Росії і Казахстану, які переважно розглядаються як найпрогресивніші та найстабільніші країни регіону, подають ознаки нестійкості, це повинно викликати серйозні побоювання щодо перспектив інших сусідніх держав з поганим режимом правління. В результаті, держави, які в даний час стають слабкими під деспотичним керівництвом, повинні зіткнутися з низкою проблем, які вони залишили невирішеними. Будь-яка подальша затримка тільки накладе ще більший тягар на тих, хто отримав авторитаризм у спадок.
Від авторитаризму до демократії
Хвилі народного спротиву, що прокотилися арабським Близьким Сходом, донедавна епіцентром авторитаризму у світі, мали ефект руйнування статусу-кво та переформатування до цього зрозумілих відносин між тими, хто править, і тими, ким правлять. Зростання усвідомлення своїх прав, більш ефективна комунікація через нові засоби масової інформації, а також загострення вимог щодо демократичної відповідальності, викристалізувалися в авторитарних суспільствах. Зміни, що розпочалися, є швидкими і безповоротними.
Хоча ці зміни мають вагоме значення, їх не слід приймати за близький прихід інституційної демократії. Натомість, період, що розпочинається, повинен розглядатись як такий, протягом якого авторитарні чи пост-авторитарні системи вступають у нову фазу свого розвитку, який необов’язково приведе до демократії.
Попри очевидні перешкоди на шляху до змін, досягнення в даному регіоні за останній рік були вражаючими. Проте, незважаючи на історичний характер цих змін, надзвичайно важливо підкреслити, що жодна з країн у Північній Африці, яка пройшла через революцію, не досягла демократії. Однак, наразі ці країни краще розглядати як такі, що перебувають у пост-авторитарному перехідному стані.
Стає очевидним, що авторитарні режими Євразії є вразливими перед деякими схожими силами, що в даний час хвилюють Близький Схід і Північну Африку. Політики у Європі та Сполучених Штатах повинні визнати зазначені факти та розробити стратегії, які зможуть ефективно підтримати демократичну відповідальність у цих регіонах.
Такі спроби займуть певний час. Розбудова базових інституцій, зокрема, системи правосуддя, органів правопорядку, а також нормативної бази для функціонування засобів масової інформації та громадянського суспільства, діяльність яких викривлялася і корумпувалася десятиліттями авторитарного правління, потребуватиме багаторічних зусиль. У цьому сенсі усунення диктатора означає лише початок кінця авторитарного правління.
Сила і відносна перевага демократичних держав полягає у їхніх, заснованих на законі, відповідальних та відкритих системах, а також у цінностях і стандартах, яких дотримуються. Відповідно, міжнародна система, що базується на верховенстві права та основних правах людини є набагато бажанішою, ніж непрозора та мінлива альтернатива, яку переслідують авторитарні режими, про які згадувалося у даній роботі. Таким чином, активний захист і промоція тих цінностей, що відрізняють їх від авторитарних режимів, знаходиться в інтересах демократичних систем.
Очевидні недоліки є і у демократичних систем. Глобальна економічна криза загострила ці проблеми для демократичних країн. Однак величезні негативні сторони авторитарного правління є проблемами іншого роду, як з точки зору громадян цих держав, так і впливу, який авторитарні режими здійснюють поза своїми кордонами. У підсумку, продовження проведення такої політики, що стимулює демократичну відповідальність, буде сприяти посиленню безпеки і стабільності.
Крістофер Вокер (Christopher Walker) – віце-президент з питань стратегії та аналітики організації Freedom House
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
- Авторитарні системи не гарантують стабільності. Натомість вони незмінно знищують незалежні інституції та механізми, що забезпечують базове правосуддя, чесність уряду і його відповідальність, а також регулярний та мирний перехід влади. Основний урок, якому вчить нас «Арабська Весна» – коли авторитарні режими намагаються продовжити своє існування всупереч бажанню змін із боку їх громадян, настає ще більша нестабільність. Така реальність спостерігається як на Близькому Сході, так і в Євразії.
- Хоча зміни у Північній Африці та на Близькому Сході є значними, їх не слід сприймати як швидкий прихід інституційної демократії. Натомість, розпочинається період, впродовж якого авторитарні чи пост-авторитарні системи вступають у нову фазу їхнього розвитку, котрий не обов’язково, що приведе до демократії.
- Стає очевидним, що авторитарні режими у Євразії, які утискають законну опозицію, перешкоджають розвитку громадянського суспільства і монополізують політичне та економічне життя, є вразливими перед силами, що зараз чинять зміни на Близькому Сході та в Північній Африці. Політики у Європі та Сполучених Штатах повинні визнати ці факти та розробити стратегії, які зможуть ефективно підтримати демократичну спрямованість у цих регіонах.
- Для того,щоб забезпечити на довгий час стабільність та процвітання у даному регіоні та у світі, прихильники демократії повинні протидіяти спробам авторитарних режимів запобігти змінам, необхідно підтримувати намагання створити демократичні інституції, при цьому зберігаючи пильність у країнах, де недавні здобутки ще залишаються слабо захищеними (включно з такими країнами, як Угорщина, Грузія та Україна).
Передумови і контекст
Із кінця «холодної війни» у світі значно побільшало демократичних країн. Із 1990 року кількість країн, які Freedom House характеризує як вільні, зросла з 65 до 87. Такі зміни чітко відображають зростання кількості країн, які, поміж інших демократичних цінностей, дотримуються норм політичної відповідальності, прозорості та вільного волевиявлення.
На сьогодні «Свобода у світі», щорічне глобальне дослідження політичних прав та громадянських свобод Freedom House, характеризує як вільні 87 країн (45% всієї кількості країн у світі); кількість країн, що оцінюються як частково вільні, становить 60 (31%), а 48 країн (24%) отримали статус «не вільні».
Протягом останніх двох десятиліть демократичний прогрес спостерігався у низці регіонів та субрегіонів, включаючи Центральну Європу та Балтійські держави, чий демократичний поступ був невід’ємною частиною внеску вказаних країн у регіональну та глобальну безпеку.
Однак, загальне зрушення у світі протягом цього періоду не торкнулось Близького Сходу і Північної Африки, які залишались фактично відгородженими від реформ. До 2010 року відсоток «не вільних» країн – таких, що повсякденно порушують базові права та свободи – у даному регіоні сягав 78%. Країни зазначеного регіону, до яких прикуто так багато уваги сьогодні, страждали від політично безвідповідальних систем, які з часом стали менш чутливими до потреб звичайних громадян. Все глибше вкорінювалась корупція. Через довгий період політичної стагнації регіону, революції в арабських країнах наприкінці 2010-го та 2011 року. розвивалися миттєво. Проте, вони не були такими аж неочікуваними.
Нестабільність як побічний продукт авторитарного правління
Попри те, що неможливо передбачити розпад таких політичних систем, варто зазначити, що систематично корумповані та репресивні країни більше схильні до нестабільності, ніж ті країни, які мають ефективне управління. Така вразливість обумовлюється властивою таким країнам неможливістю прогнозування.
Найменш демократичні країни світу є джерелом викликів та проблем як у межах своїх кордонів, так і поза ними. У рамках свого глобального дослідження, «Фрідом Хауз» щорічно визначає найменш ефективні режими у світі – найгірші з найгірших – країни, що є найбільш репресивними, найменш відповідальними і прозорими. Станом на минулий рік такими були: М’янма (колишня Бірма), Екваторіальна Гвінея, Еритрея, Лівія, Північна Корея, Сомалі, Судан, Туркменистан і Узбекистан, а також Білорусь, Чад, Китай, Кот-Д’Івуар, Куба, Лаос, Саудівська Аравія та Сирія.
З-поміж країн, які нещодавно названі найменш демократичними, є такі, що заслуговують окремої уваги. М’янма відкрила двері процесу реформування, який сприймається з обережним оптимізмом. Після чотирьох десятків років тиранії Лівія скинула Муаммара Каддафі, і зараз країна стоїть перед величезним, проте необхідним завданням створення нової, більш відповідальної системи. Фактично усі з решти названих прикладів найгірших режимів не сприяють виникненню стійкого безпечного середовища, а послаблюють безпеку.
Авторитарний режим у Сирії є тому прикладом. Посол Великобританії у Сирії Саймон Коллінз нещодавно зазначив, що режим у Сирії використовує репресії в «промислових масштабах». Безкомпромісна брутальність уряду всередині країни здійснює ще більший вплив на безпеку за її межами, породжуючи десятки тисяч біженців, накладаючи економічний та соціальний тягар на сусідні держави та сприяючи масштабній і зростаючій гуманітарній катастрофі.
Загадка авторитарного режиму
Нещодавній досвід країн Північної Африки і Близького Сходу показує вразливість авторитарних систем, які за своєю природою сприяють виникненню нестабільності. Ключові характеристики, пов’язані з управлінням цими системами, включають:
Проблеми успадкування: Консолідовані авторитарні системи здебільшого не мають механізму, який би забезпечив мирну ротацію влади, навіть, якщо вони проводять контрольовані вибори, щоб зберегти певний ступінь легітимності. На Близькому Сході і у Північній Африці нещодавно скинуті диктатори (у Тунісі, Єгипті і Лівії) були при владі протягом 23, 30 і 42 років відповідно. У Євразії лідери таких різних країн як Азербайджан, Білорусь, Таджикистан і Узбекистан залишаються при владі без ротації за відсутності конкурентних політичних сил на горизонті. Росія притримується схожого зразка поведінки. Постановочне правонаступництво між Володимиром Путіним і Дмитром Медведєвим та вибори у березні 2012 року, що санкціонували це рішення, вписуються у дану модель. Питання успадкування влади у Казахстані, ще одній країні, що часто розглядається як стабільна, породжують проблеми і напруження. Режим в Астані, здається, вирішив відкладати питання успадкування на якомога довший термін, вживаючи таких заходів як поспішні президентські вибори у квітні 2011 року, на яких діючий президент Нурсултан Назарбаєв отримав 95% голосів, щоб зменшити інтерес до питання про здоров’я президента та його можливого наступника.
Перешкоджання появі поміркованої політичної сили: Авторитарні уряди за своєю природою систематично витісняють помірковані політичні погляди, які могли б запропонувати життєздатну альтернативу існуючим політичним системам і лідерам. За таких обставин виборчі закони служать правлячим партіям як інструменти, а не як неупереджені керівні принципи для встановлення правил гри. Подібним чином переважно використовуються державні ЗМІ – як інструмент для дискредитації та викривлення голосів опозиції, а також перешкоджання контролю політики і дій чинної влади. На Близькому Сході, а також у Євразії, такий вид політичної маргіналізації може замкнути суспільство у небезпечне коло екстремізму (з боку урядових опонентів) і жорстоких придушень спротиву (з боку влади).
Політична і економічна реформи є двома сторонами однієї й тієї ж медалі: Властиві таким системам правління корупція та беззаконня зменшують економічні можливості і гальмують реформи. Відмова таких режимів у формуванні автентичних політичних альтернатив та створенні інституцій незалежного громадянського суспільства означає, що офіційні неефективні правлячі механізми ніким не перевіряються. Росія, як і інші економіки, що залежать від природних ресурсів, наприклад, Казахстан та Азербайджан, не досягли значного прогресу у диверсифікації своєї економіки і зменшенні залежності від підконтрольного державі видобутку нафти і газу. Зростаючий відтік капіталу та скорочення рівня прямих іноземних інвестицій у Росію є доказом дискреційного характеру регулювання бізнесу та майнових прав у країні. В той самий час, навіть у випадках, коли авторитарні режими переслідують ціль макроекономічного зростання, відсутність політичних реформ створює бар’єр для розвитку. Нові національні матеріальні цінності мають тенденцію осідати в існуючих схемах елітної корупції і покровительства, здебільшого обходячи звичайних громадян та загострюючи почуття образи. Успішна політична реформа, поміж іншим, запропонувала б спільнотам на Близькому Сході та у Північній Африці, а також у Євразії, шанс звільнити себе від «кумівської» економіки, що зменшує економічні можливості.
Відкладання реформи збільшує ступінь її складності: Чим довшим є очікування початку серйозного процесу реформування, тим важчими і складнішими будуть пов’язані з ним проблеми. Поки переважаючий підхід чинної влади на Близькому Сході і у Північній Африці, а також Євразії полягає у подальшому посиленні контролю. Цей підхід має очевидні недоліки, виходячи з досвіду недавніх подій. У випадку Росії, ще 6 або 12 років у підпорядкуванні тому ж самому керівництву безсумнівно відтіснять необхідні реформи щонайменше на цей термін. Якщо системи багатих на енергоресурси Росії і Казахстану, які переважно розглядаються як найпрогресивніші та найстабільніші країни регіону, подають ознаки нестійкості, це повинно викликати серйозні побоювання щодо перспектив інших сусідніх держав з поганим режимом правління. В результаті, держави, які в даний час стають слабкими під деспотичним керівництвом, повинні зіткнутися з низкою проблем, які вони залишили невирішеними. Будь-яка подальша затримка тільки накладе ще більший тягар на тих, хто отримав авторитаризм у спадок.
Від авторитаризму до демократії
Хвилі народного спротиву, що прокотилися арабським Близьким Сходом, донедавна епіцентром авторитаризму у світі, мали ефект руйнування статусу-кво та переформатування до цього зрозумілих відносин між тими, хто править, і тими, ким правлять. Зростання усвідомлення своїх прав, більш ефективна комунікація через нові засоби масової інформації, а також загострення вимог щодо демократичної відповідальності, викристалізувалися в авторитарних суспільствах. Зміни, що розпочалися, є швидкими і безповоротними.
Хоча ці зміни мають вагоме значення, їх не слід приймати за близький прихід інституційної демократії. Натомість, період, що розпочинається, повинен розглядатись як такий, протягом якого авторитарні чи пост-авторитарні системи вступають у нову фазу свого розвитку, який необов’язково приведе до демократії.
Попри очевидні перешкоди на шляху до змін, досягнення в даному регіоні за останній рік були вражаючими. Проте, незважаючи на історичний характер цих змін, надзвичайно важливо підкреслити, що жодна з країн у Північній Африці, яка пройшла через революцію, не досягла демократії. Однак, наразі ці країни краще розглядати як такі, що перебувають у пост-авторитарному перехідному стані.
Стає очевидним, що авторитарні режими Євразії є вразливими перед деякими схожими силами, що в даний час хвилюють Близький Схід і Північну Африку. Політики у Європі та Сполучених Штатах повинні визнати зазначені факти та розробити стратегії, які зможуть ефективно підтримати демократичну відповідальність у цих регіонах.
Такі спроби займуть певний час. Розбудова базових інституцій, зокрема, системи правосуддя, органів правопорядку, а також нормативної бази для функціонування засобів масової інформації та громадянського суспільства, діяльність яких викривлялася і корумпувалася десятиліттями авторитарного правління, потребуватиме багаторічних зусиль. У цьому сенсі усунення диктатора означає лише початок кінця авторитарного правління.
Сила і відносна перевага демократичних держав полягає у їхніх, заснованих на законі, відповідальних та відкритих системах, а також у цінностях і стандартах, яких дотримуються. Відповідно, міжнародна система, що базується на верховенстві права та основних правах людини є набагато бажанішою, ніж непрозора та мінлива альтернатива, яку переслідують авторитарні режими, про які згадувалося у даній роботі. Таким чином, активний захист і промоція тих цінностей, що відрізняють їх від авторитарних режимів, знаходиться в інтересах демократичних систем.
Очевидні недоліки є і у демократичних систем. Глобальна економічна криза загострила ці проблеми для демократичних країн. Однак величезні негативні сторони авторитарного правління є проблемами іншого роду, як з точки зору громадян цих держав, так і впливу, який авторитарні режими здійснюють поза своїми кордонами. У підсумку, продовження проведення такої політики, що стимулює демократичну відповідальність, буде сприяти посиленню безпеки і стабільності.
Крістофер Вокер (Christopher Walker) – віце-президент з питань стратегії та аналітики організації Freedom House
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
