Доступність посилання

25 Листопад 2017, Київ 05:57
Буремні події останніх 8 років обумовлюють вельми різні висновки з цього історичного досвіду, інколи доволі екзотичні. Цивілізаційним змістом цих подій була боротьба між європейсько-демократичним і азійсько-тоталітарним (або московсько-тоталітарним) вибором України. На сьогодні з незначною перевагою перемогла друга орієнтація, не стільки завдяки її ідеологічно-ментальній потузі, скільки через споконвічні вади української свідомості (отаманщина, розбрат у середовищі нібито однодумців, слабкість української інтелігенції, апатія у вирішальні моменти національної історії замість граничної змобілізованості й таке інше).

Деякі інтелектуали, переважно галицькі, намагаючись пояснити собі та іншим причини поразки, знайшли їх у якийсь начебто фатальній приреченості окремих українських регіонів бути такою собі ментальною і політичною українською «Вандеєю», якої решті України треба позбавитися за будь-яку ціну, себто ампутувати ці регіони, відтяти їх від національного українського тіла. Але якщо подивитися на ситуацію історично, то можна побачити, що десь на початку 90-х років минулого століття з огляду на поширення української ідеї територією країни такою «Вандеєю» можна було б назвати мало не більшість українських земель.

Знадобилося 20 років, щоб ця ідея, здолавши Збруч, за історичними мірками доволі швидко попрямувала на схід і південь. І це незважаючи на геть провальну політику практично всіх президентів і урядів України (жоден не зменшив енергетичну залежність держави, не запропонував притомну програму докорінних економічних і політичних реформ, не здійснив помітну декомунізацію і деколонізацію України, не підтримав як належить український культурно-гуманітарний комплекс і т.д.).

Однак Наддніпрянщина потребувала більшого часу і зусиль для українізації, ніж Галичина, ще складніше ці процеси відбуваються на сході й півдні, особливо напружених зусиль треба докласти у таких специфічних територіях, як Донбас, Крим, а тепер уже й Одеса. Натомість галицькі інтелектуали (Андрухович, Винничук та інші) пропонують, щоб не мати клопоту і не напружуватися, запропонувати цим територіям «самовизначитися».

Але є велика підозра, що ніякого вільного самовизначення тут не може бути як такого. Протягом 20 років незалежності за байдужості й безвідповідальності офіційного Києва в цих регіонах створено потужну й розгалужену інфраструктуру українофобії (ЗМІ, громадські організації, фінансові ресурси, відповідні політичні партії тощо), що постійно підживлюється сусідньою Російською Федерацією. Ніяке вільне змагання думок тут неможливе. Це той випадок, коли окупованість інформаційного простору України стає вирішальним політичним чинником.

Фантазії і реальність

Замість стратегічної перемоги у війні ідей «самоампутанти» пропонують розв’язання проблеми шляхом скидання «небажаних» регіонів (треба розуміти, що аж до абсолютно чистого «ядра»?). Але, як показує досвід, чимало земель України можна зробити такими «Вандеями» за наявності фінансів, контролю над ЗМІ, співчуття влади (місцевої і центральної) і відсутності національного опору, очолюваного ідейно відмобілізованою інтелігенцією.

У цьому сенсі дуже показовим є досвід Одеси, де сьогодні українофобія стає агресивнішою від навіть кримських і донбаських зразків. Багаторічна праця місцевих антиукраїнських радикалів за відсутності належної реакції держави і громадськості, за активної допомоги Москви дає свої плоди. Показовий момент: нещодавно на честь свята визволення Одеси від німецько-нацистських загарбників керівництво (!) цього міста за участі мера Костусєва і митрополита УПЦ (МП) Агафангела вийшло на демонстрацію під прапорами Радянського Союзу і з портретами Сталіна.

Отже, незабаром Андруховичу і К0 доведеться до їхнього списку «самовизначенців» додати ще й Одесу. Але якщо можна таке зробити з Одесою, чому не можна з Миколаєвом, Запоріжжям, Дніпропетровськом і так далі?

Скрізь, де не перемагає українська орієнтація, неминуче перемагає антиукраїнська. Tertium non datur. Ніякого третього варіанту не існує.

І якщо українська інтелігенція не хоче брати участь у цій війні ідей, де вирішується, бути Україні чи не бути, вона повинна усвідомити трагічні наслідки свого вибору. Але нині серед освічених українців є чимало таких, які хотіли б збудувати українську національну державу тишком-нишком, без боротьби і жертв. А без цього нічого не буває. Концентрованим виразом цього глибинно-ментального капітулянтства, панічного страху перед боротьбою і протистоянням якраз і виступає ідея «самоампутації».

Як це можливо практично?

Не треба забувати, що всі ті речі, що сталися в Криму, Донбасі, Одесі, на щастя, поки що не незворотні, сталися через політичне неробство і байдужість (а інколи через мовчазне співчуття) офіційного Києва. На тих територіях Київ дозволяв робити те, що там зробили. Натомість необхідно і тепер надавати всю потрібну допомогу всім місцевим прихильникам України в цих регіонах, сприяти солідарності з ними решти України, адже йдеться про спільну національну справу.

Ті, хто пропонує «самоампутацію», наївно вважають, що це станеться мирно і безкровно на кшталт якихось швейцарських кантонів. «Самоампутанти» погано знають реальну Україну. Якщо їхні надзвичайно небезпечні ідей почати втілювати в життя, то цілком можливим є варіант аж ніяк не Швейцарії чи Чехословаччини, а якоїсь балканської країни. Бо негайно з’ясується, що є безліч спірних територій.

Коли говорять про Донбас, не варто забувати, що, крім Східного, є ще Західний Донбас, що адміністративно входить до складу Дніпропетровської області. А є ще економічно пов’язаний із Донбасом Криворізький залізнорудний басейн. Є сільська північ Луганської області, де настрої відрізняються від зони індустріального розвитку, є Приазов’я в Донецькій області.

Навіть із Кримом далеко не все так однозначно. Коли в 90-і роки минулого століття місцеві сепаратисти також через «самовизначення» намагалися роз’єднати Крим з Україною і повести півострів до Росії, районні ради від Євпаторії до Феодосії на своїх зборах ухвалили рішення у разі виходу Криму зі складу України створити на своїх теренах «Республіку Північної Тавриди», приєднавшись до України, або ввійти до складу Херсонської області. Якби таку республіку було створено, кордон проходив би трохи північніше від Сімферополя…

Якщо реалізувати ідеї, що сформувалися у галицькій кав’ярні, то можливі гострі конфлікти між тими земляками, які по-різному визначилися, а також суперечки з приводу того, хто має право визначатися. Якщо надати таке право лише окремим регіонам, то неминуче постане питання про аналогічні права решти. Справді, чому Донбас може визначатися, а, приміром, Закарпаття – ні?

Всі ці речі можуть спровокувати такі політичні струси, яких українська держава вже не витримає. То, може, краще попрацювати на єдність України, в тому числі й завсідникам галицьких кав’ярень? Як закликав по війні Павло Тичина відновлювати зруйнований Київ:

Люба сестронька,
Милий братику,
Попрацюємо на Хрещатику!

І не тільки на Хрещатику, звісно. А в цілій Україні.

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Ігор Лосєв

    Доцент кафедри культурології Києво-Могилянської академії, політолог, публіцист, кандидат філософських наук. Член Національної спілки журналістів України

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG