1978 року, коли в УРСР правили бал кремлівські ґауляйтери Щербицький та Маланчук, у журналі «Всесвіт», якимось дивом була надрукована стаття мистецтвознавця Вадима Скуратівського «Шевченко в контексті світової літератури». Ця стаття стала справжнім проривом у шевченкіані, виходом її на принципово нові обшири, а відтак була належно поцінована пильним партійним керівництвом: Вадим Скуратівський був звільнений з роботи у журналі з фактичною забороною друкуватися будь-де, а головним редактором «Всесвіту» замість «ідейно нестійкого» Дмитра Павличка був призначений неабиякий умілець коливатися разом із лінією партії Віталій Коротич.
Що ж таке «підривне» містилося у тій уже досить давній статті, в чому вона відходила від канонів? Відповідь проста: в усьому. Причому відходила від усіх наявних на той час канонів: і народницького, і більшовицького, і радикально-націоналістичного, і національно-демократичного. Бо, скажімо, у народницькому каноні Шевченко поставав як самородок-селянин, який у своїх віршах висловлював інтереси на настрої українських селян. Більшовики ж робили акцент на «зображенні трудящих мас» і «спільних поглядах із російськими революційними демократами». Радикальні націоналісти бачили Шевченка як співця козацької лицарської звитяги, відтак співця елітарного по своїй суті. Для націонал-демократів же Шевченко був передусім носієм передових ідей свого часу, котрий прагнув свого, українського «Вашингтона з новим і праведним законом». І кожен ідеологічний напрям наполягав, що тільки «його» Шевченко є правильним, справжнім.
Натомість Вадим Скуратівський рішуче вивів Тараса Шевченка за межі суто національно-української і російсько-революційної парадигм і сформулював неординарну гіпотезу стосовно світової ролі та унікальності Шевченкової творчості. На думку Скуратівського, через вірші Шевченка заговорив отой «великий німий», який до цього мав голос хіба що в фольклорі, плебейські класи, які до цього ніде не могли здобутися на адекватного виразника свого горя, своїх прагнень, своїх мрій. До цього представники нижчих класів, якщо їм удавалося прорватися у сферу красного письменства, стилізували свої тексти під елітарну літературу. А от Шевченко вперше не лише в українській, а і у світовій культурі порушив тисячолітню німоту соціальних низів; саме українським словом заговорили невідомі досі елітарній культурі світи. І не тільки власне українські: не випадковим є колосальний тематичний обшир Шевченкових творів, де йдеться і про новітню історію, і про Середні віки, і про Європу, Азію, Африку й Америку, і про біблійні та античні сюжети, і про футурологічні прогнози, якщо вжити сучасний термін.
«З Шевченка заговорили цілі соціальні материки, ледь намічені на елітарних культурологічних картах, велетенські, доти не знані масиви людського горя, вперше залунав на повну силу той трагічний супровід світової історії, що його так довго не чула чи не хотіла чути культура, усамітнена на своїх «чарівних горах». По суті, саме з Шевченка (зрозуміло, у світоглядному, а не вузько історико-генетичному плані) розпочинається довгий і драматичний процес планетарної демократизації світової літератури, повсюдне оновлення її етосу, її героїчні намагання щонайбільш переконливо розповісти про всі «мертві доми», всі гекатомби нової і новітньої історії, про весь її трагічний «баланс». Очевидне її бажання віддати весь неосяжний діапазон людського болю, віднайти абсолютну солідарність з упослідженою і покривдженою людиною світу, пошматованого антагоністичними класово-егоїстичними пристрастями. «Кобзар» – один із перших взірців такого по-справжньому олюдненого мистецтва…» – писав Вадим Скуратівський.
Запитання і відповіді
Звичайно, партійні ідеологи не могли стерпіти такого: як! посміти твердити, що саме українець своєю творчістю демократизував європейську та світову літературу, справив на неї колосальний – і прямий, й опосередкований, – усвідомлений далеко не всіма сучасниками, але відчутий ними вплив! не російські революційні демократи, Максим Горький і навіть не Дем’ян Бєдний, а якийсь там селюк із центральної України…
Але все ж таки, попри своє революційне значення, стаття Скуратівського не давала відповіді на цілу низку важливих запитань, і в першу чергу – чого ж усе-таки творчість Шевченка така багатоголоса, що у ній легко відшукують своє, споріднене з їхньою ідеологією, представники найрізноманітніших політичних течій – образно кажучи, від Хрущова до Донцова? І чи можна обмежити значення Шевченка тільки тим, що він висловив мовою «високої», професійної культури переживання і досвід соціальних низів – не самого лише селянства, як твердили народники, а й усього безсловесного масиву людських спільнот? І як бути з тим, що попри надзвичайно широкий ідейний та сюжетний обшир Шевченкових творів, їхньою засадничою рисою є українськість, причому не фольклорно-етнографічна, а посутня, глибинна?
Ясна річ, 1978 року у підцензурному виданні Вадим Скуратівський не міг прямо відповісти на ці запитання, але все ж йому вдалося бодай пунктиром, бодай кількома штрихами позначити суть свого бачення проблем. Він писав: «Кобзар» знаменував радикальну демократизацію світової культури. Йдеться не про її необхідне омасовлення з усіма його світлотінями, не про переміну її соціальної адреси (донедавна індивідуально-елітарної, тепер націленої на великі колективи) – йдеться про її нову якість, про перетворення всієї її суспільно-художньої фактури». Інакше кажучи, не пролетаризація культури, не її привласнення більшовиками, а демократизація та універсалізація.
Зрозуміла річ, демократизація замість пролетаризації аж ніяк не могла сподобатися компартійним ідеологам. Ба більше: хоча у статті не йшлося про славетну «весну народів» 1848-49 років, про становлення модерних націй, яке в Європі припадає переважно на XVIII-ХІХ століття, про вимогу загального виборчого права і його становлення – а це право якраз і робить рівноправними учасниками політики і «верхи», і «низи», і нещодавно ще монопольно всевладну еліту, і перед тим позбавлені голосу в усіх сенсах плебейські маси, – але все це фігурувало десь на маргінесах тексту і навколо нього, в загальному контексті сказаного. А з цього вдумливий читач міг зробити висновки, які йшли далі висновків автора статті, – про Шевченка як про визначного націєтворця, як про людину, котра фактично ввела Україну (яка до того часу ще й Україною себе не усвідомлювала вповні) у модерний європейський «оркестр націй».
Символ і голос нації
«Козацька нація» в Україні почала формуватися у XVII столітті, власне, не надто запізнюючись проти тогочасної Європи. Хмельниччина відтак цілком може вважатися складовою низки так званих «ранньобуржуазних революцій» на європейських обширах, які відбувалися разом із націєтворенням і взаємно обумовлювали одне одного. З відомих історичних причин українське націєтворення було спершу загальмоване, потім вирване з європейського контексту, а потім узагалі перерване. «Козацька нація» Малої Русі так і не охопила собою всіх в Україні сущих, ба більше – наприкінці XVIIІ століття цей, як тепер модно казати, «національний проект» почав загасати. І в першу чергу – внаслідок закріпачення українського селянства, здійсненого владою Російської імперії, тобто внаслідок насильницького переведення абсолютної більшості населення країни у рабський стан, у те «соціальне пекло», про яке писав Вадим Скуратівський. Підкуплена ж імперією та відрізана від «низів» козацька старшина у масі своїй стрімко денаціоналізувалася, живучи у кращому разі спогадами про героїчне минуле і про нездійсненні мрії.
І саме в цей час з’являється Іван Котляревський і нечисленне, але активне коло його однодумців, яке розпочинає побудову нового «національного проекту», хоча і на старому фундаменті козацького міфу. Але тепер ідеться про національну спільноту, яка об’єднуватиме все суспільство, про вільних і свідомих громадян. «Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди», – так відгукується на смерть Котляревського Шевченко-засланець, визначаючи своє місце в культурі як місце «ідейного сина» творця новітньої літературної мови й основ усього новітньої української національної визначеності.
Шевченко і його коло продовжують українську справу, повертаючи її до всеєвропейського контексту. Відтак, скажімо, Кирило-Мефодіївське братство стає однієї зі складових визрівання «весни народів»; його демократичне і республіканське слов’янофільство радикально відрізняється від імперсько-російського антиєвропейського слов’янофільства («Славянские ль ручьи сольются в Русском море…» – Пушкін).
Місія ж самого Шевченка у цьому процесі унікальна. Так, як висловився Вадим Скуратівський, «через нього вперше прохопилася словом, а не лише криком, сама зазвучала, як казали середньовічні теологи, «субстанція пекла», його моторошна, наскрізь пропечена стражданням «речовина». Але крім того Шевченко зумів зробити це слово приступним і для «верхів», для тих шарів соціуму, які були поза цим «соціальним пеклом», – і зумів радикально вплинути на значну частину цих денаціоналізованих «верхів». І, як наслідок, головним чином уже по Шевченковій смерті виникає рух «українофілів», котрі докладають усіх можливих зусиль у всіх можливих царинах, щоби вирвати простолюд із того «соціального пекла». Затим приходить генерація українських революціонерів-народовольців – за словами сучасника, «із «Капіталом» в одній кишені сурдута, з «Кобзарем» – в іншій, яка має на меті досягнення політичної автономії України й демонтаж Російської імперії, запровадження загальної грамотності і загальних виборів. Ну, а наступним стає покоління Лесі Українки, яке й запроваджує в якнайширший побут саме слово «українці» – для позначення геть усіх членів української спільноти, незалежно від походження, освіченості, статків та статі. Портрет Шевченка у ці часи можна зустріти і в селянських хатах, і в шляхетських маєтках, і в кабінетах університетських викладачів, інженерів, агрономів. Українська нація стає фактом історичного життя, а Шевченко – її символом і голосом.
Відтак Тарас Шевченко – це той, хто зумів об’єднати «низи» і «верхи» в одну українську спільноту; говорячи від її імені (коли ця спільнота тільки-но почала складатися, і невідомо було, куди повернуть історичні процеси), він зумів дати їй мову для артикуляції своїх думок і почуттів. А ще – в силу всесвітнього характеру своєї місії – рішуче допомогти поверненню українців до Європи, тим самим – і до витоків своєї національної визначеності.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Що ж таке «підривне» містилося у тій уже досить давній статті, в чому вона відходила від канонів? Відповідь проста: в усьому. Причому відходила від усіх наявних на той час канонів: і народницького, і більшовицького, і радикально-націоналістичного, і національно-демократичного. Бо, скажімо, у народницькому каноні Шевченко поставав як самородок-селянин, який у своїх віршах висловлював інтереси на настрої українських селян. Більшовики ж робили акцент на «зображенні трудящих мас» і «спільних поглядах із російськими революційними демократами». Радикальні націоналісти бачили Шевченка як співця козацької лицарської звитяги, відтак співця елітарного по своїй суті. Для націонал-демократів же Шевченко був передусім носієм передових ідей свого часу, котрий прагнув свого, українського «Вашингтона з новим і праведним законом». І кожен ідеологічний напрям наполягав, що тільки «його» Шевченко є правильним, справжнім.
Натомість Вадим Скуратівський рішуче вивів Тараса Шевченка за межі суто національно-української і російсько-революційної парадигм і сформулював неординарну гіпотезу стосовно світової ролі та унікальності Шевченкової творчості. На думку Скуратівського, через вірші Шевченка заговорив отой «великий німий», який до цього мав голос хіба що в фольклорі, плебейські класи, які до цього ніде не могли здобутися на адекватного виразника свого горя, своїх прагнень, своїх мрій. До цього представники нижчих класів, якщо їм удавалося прорватися у сферу красного письменства, стилізували свої тексти під елітарну літературу. А от Шевченко вперше не лише в українській, а і у світовій культурі порушив тисячолітню німоту соціальних низів; саме українським словом заговорили невідомі досі елітарній культурі світи. І не тільки власне українські: не випадковим є колосальний тематичний обшир Шевченкових творів, де йдеться і про новітню історію, і про Середні віки, і про Європу, Азію, Африку й Америку, і про біблійні та античні сюжети, і про футурологічні прогнози, якщо вжити сучасний термін.
«З Шевченка заговорили цілі соціальні материки, ледь намічені на елітарних культурологічних картах, велетенські, доти не знані масиви людського горя, вперше залунав на повну силу той трагічний супровід світової історії, що його так довго не чула чи не хотіла чути культура, усамітнена на своїх «чарівних горах». По суті, саме з Шевченка (зрозуміло, у світоглядному, а не вузько історико-генетичному плані) розпочинається довгий і драматичний процес планетарної демократизації світової літератури, повсюдне оновлення її етосу, її героїчні намагання щонайбільш переконливо розповісти про всі «мертві доми», всі гекатомби нової і новітньої історії, про весь її трагічний «баланс». Очевидне її бажання віддати весь неосяжний діапазон людського болю, віднайти абсолютну солідарність з упослідженою і покривдженою людиною світу, пошматованого антагоністичними класово-егоїстичними пристрастями. «Кобзар» – один із перших взірців такого по-справжньому олюдненого мистецтва…» – писав Вадим Скуратівський.
Запитання і відповіді
Звичайно, партійні ідеологи не могли стерпіти такого: як! посміти твердити, що саме українець своєю творчістю демократизував європейську та світову літературу, справив на неї колосальний – і прямий, й опосередкований, – усвідомлений далеко не всіма сучасниками, але відчутий ними вплив! не російські революційні демократи, Максим Горький і навіть не Дем’ян Бєдний, а якийсь там селюк із центральної України…
Але все ж таки, попри своє революційне значення, стаття Скуратівського не давала відповіді на цілу низку важливих запитань, і в першу чергу – чого ж усе-таки творчість Шевченка така багатоголоса, що у ній легко відшукують своє, споріднене з їхньою ідеологією, представники найрізноманітніших політичних течій – образно кажучи, від Хрущова до Донцова? І чи можна обмежити значення Шевченка тільки тим, що він висловив мовою «високої», професійної культури переживання і досвід соціальних низів – не самого лише селянства, як твердили народники, а й усього безсловесного масиву людських спільнот? І як бути з тим, що попри надзвичайно широкий ідейний та сюжетний обшир Шевченкових творів, їхньою засадничою рисою є українськість, причому не фольклорно-етнографічна, а посутня, глибинна?
Ясна річ, 1978 року у підцензурному виданні Вадим Скуратівський не міг прямо відповісти на ці запитання, але все ж йому вдалося бодай пунктиром, бодай кількома штрихами позначити суть свого бачення проблем. Він писав: «Кобзар» знаменував радикальну демократизацію світової культури. Йдеться не про її необхідне омасовлення з усіма його світлотінями, не про переміну її соціальної адреси (донедавна індивідуально-елітарної, тепер націленої на великі колективи) – йдеться про її нову якість, про перетворення всієї її суспільно-художньої фактури». Інакше кажучи, не пролетаризація культури, не її привласнення більшовиками, а демократизація та універсалізація.
Зрозуміла річ, демократизація замість пролетаризації аж ніяк не могла сподобатися компартійним ідеологам. Ба більше: хоча у статті не йшлося про славетну «весну народів» 1848-49 років, про становлення модерних націй, яке в Європі припадає переважно на XVIII-ХІХ століття, про вимогу загального виборчого права і його становлення – а це право якраз і робить рівноправними учасниками політики і «верхи», і «низи», і нещодавно ще монопольно всевладну еліту, і перед тим позбавлені голосу в усіх сенсах плебейські маси, – але все це фігурувало десь на маргінесах тексту і навколо нього, в загальному контексті сказаного. А з цього вдумливий читач міг зробити висновки, які йшли далі висновків автора статті, – про Шевченка як про визначного націєтворця, як про людину, котра фактично ввела Україну (яка до того часу ще й Україною себе не усвідомлювала вповні) у модерний європейський «оркестр націй».
Символ і голос нації
«Козацька нація» в Україні почала формуватися у XVII столітті, власне, не надто запізнюючись проти тогочасної Європи. Хмельниччина відтак цілком може вважатися складовою низки так званих «ранньобуржуазних революцій» на європейських обширах, які відбувалися разом із націєтворенням і взаємно обумовлювали одне одного. З відомих історичних причин українське націєтворення було спершу загальмоване, потім вирване з європейського контексту, а потім узагалі перерване. «Козацька нація» Малої Русі так і не охопила собою всіх в Україні сущих, ба більше – наприкінці XVIIІ століття цей, як тепер модно казати, «національний проект» почав загасати. І в першу чергу – внаслідок закріпачення українського селянства, здійсненого владою Російської імперії, тобто внаслідок насильницького переведення абсолютної більшості населення країни у рабський стан, у те «соціальне пекло», про яке писав Вадим Скуратівський. Підкуплена ж імперією та відрізана від «низів» козацька старшина у масі своїй стрімко денаціоналізувалася, живучи у кращому разі спогадами про героїчне минуле і про нездійсненні мрії.
І саме в цей час з’являється Іван Котляревський і нечисленне, але активне коло його однодумців, яке розпочинає побудову нового «національного проекту», хоча і на старому фундаменті козацького міфу. Але тепер ідеться про національну спільноту, яка об’єднуватиме все суспільство, про вільних і свідомих громадян. «Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди», – так відгукується на смерть Котляревського Шевченко-засланець, визначаючи своє місце в культурі як місце «ідейного сина» творця новітньої літературної мови й основ усього новітньої української національної визначеності.
Шевченко і його коло продовжують українську справу, повертаючи її до всеєвропейського контексту. Відтак, скажімо, Кирило-Мефодіївське братство стає однієї зі складових визрівання «весни народів»; його демократичне і республіканське слов’янофільство радикально відрізняється від імперсько-російського антиєвропейського слов’янофільства («Славянские ль ручьи сольются в Русском море…» – Пушкін).
Місія ж самого Шевченка у цьому процесі унікальна. Так, як висловився Вадим Скуратівський, «через нього вперше прохопилася словом, а не лише криком, сама зазвучала, як казали середньовічні теологи, «субстанція пекла», його моторошна, наскрізь пропечена стражданням «речовина». Але крім того Шевченко зумів зробити це слово приступним і для «верхів», для тих шарів соціуму, які були поза цим «соціальним пеклом», – і зумів радикально вплинути на значну частину цих денаціоналізованих «верхів». І, як наслідок, головним чином уже по Шевченковій смерті виникає рух «українофілів», котрі докладають усіх можливих зусиль у всіх можливих царинах, щоби вирвати простолюд із того «соціального пекла». Затим приходить генерація українських революціонерів-народовольців – за словами сучасника, «із «Капіталом» в одній кишені сурдута, з «Кобзарем» – в іншій, яка має на меті досягнення політичної автономії України й демонтаж Російської імперії, запровадження загальної грамотності і загальних виборів. Ну, а наступним стає покоління Лесі Українки, яке й запроваджує в якнайширший побут саме слово «українці» – для позначення геть усіх членів української спільноти, незалежно від походження, освіченості, статків та статі. Портрет Шевченка у ці часи можна зустріти і в селянських хатах, і в шляхетських маєтках, і в кабінетах університетських викладачів, інженерів, агрономів. Українська нація стає фактом історичного життя, а Шевченко – її символом і голосом.
Відтак Тарас Шевченко – це той, хто зумів об’єднати «низи» і «верхи» в одну українську спільноту; говорячи від її імені (коли ця спільнота тільки-но почала складатися, і невідомо було, куди повернуть історичні процеси), він зумів дати їй мову для артикуляції своїх думок і почуттів. А ще – в силу всесвітнього характеру своєї місії – рішуче допомогти поверненню українців до Європи, тим самим – і до витоків своєї національної визначеності.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
