Доступність посилання

13 Грудень 2017, Київ 10:05

«Розділення України за принципом мов абсолютно надумане» – письменник Любомир Дереш


Гість «Вашої Свободи»: Любомир Дереш, український письменник.

СЛУХАТИ / ДИВИТИСЬ

Олександр Лащенко: Цього року вийшов роман Любка Дереша «Голова Якова», над яким автор працював майже 5 років. І це буде одна з тем нашої розмови. Хоча, звісно, не єдина.

Любко Дереш є прихильником подорожей, зокрема на Схід. І цього року, як ми знаємо, він був і в Індії, і в Єгипті. Ми про це теж поговоримо.

Почнімо тоді з роману.

Запитувати автора про той чи інший твір – це не зовсім вдячна річ. Адже читач, який зацікавиться, має сам придбати книжку й прочитати її. Але все ж таки у загальних рисах. Це незвичний для Вас роман, Ви над ним 5 років працювали. Велика доволі пауза.
Любко Дереш
Любко Дереш

– Пауза чималенька. Я пам’ятаю, у 2007 році, коли вийшов роман «Трохи пітьми», я відчув, що пора взяти певний відпочинок. І в якомусь інтерв’ю я сказав, що, мабуть, візьму якусь таку паузу у писанні. І сподівався, що ця пауза буде для того, щоб отримати якийсь новий досвід, перейти на якусь нову платформу.

Дійсно так сталося, що цей твір, який я написав зараз, відрізняється по тому базису, від якого я відштовхуюся. Я часом так думаю, що, мабуть, між «Головою Якова» і попередньою книгою, «Трохи пітьми», мало б вийти ще 3-4 книги додаткових, які б якось допомогли читачеві підійти до тих ідей, до тих тем, питань, які я піднімаю у «Голові Якова».

Але з’явилося певне відчуття, що, можливо, цього часу вже й немає. І тому так зразу ж після 5 років перерви щось інакше, щось, що доволі сильно відрізняється від всіх попередніх творів.

– А чому «Алхімічна комедія»? Чому така підназва?

Все-таки у нашого Творця прекрасне почуття гумору, в результаті треба сміятися і плескати у долоні
Тема алхімії – це тема поєднання чоловічого і жіночого. У даному випадку це твір про розлуку чоловічого і жіночого, про розлуку чоловіка і музи своєї, а з іншого боку, про розлуку душі людської, як сутності жіночої, і Бога, як сутності чоловічої. Тому це, власне, алхімія.

А комедія тому, що попри всі трагічні, якісь драматичні моменти, які описані у книзі, і так само попри драматичні моменти у житті, коли ми бачимо, чим завершуються всі ситуації, ми розуміємо, що все-таки у нашого Творця прекрасне почуття гумору, що в результаті треба сміятися і плескати у долоні.

– До речі, рівно буквально за тиждень – 8 червня – почнеться Чемпіонат Європи з футболу, частина матчів проходитиме в Україні. За сюжетом композитор Яків, герой Вашого твору, отримав пропозицію створити симфонію саме до відкриття Євро-2012.

Тобто, сучасність таким чином пов’язується з Вашими творами?

– Це сталося не просто так. Я б ніколи не взявся за тему футболу, тому що взагалі не є…

– Не є вболівальником?

– Не є вболівальником і ніколи ним не був. Чомусь так не привилося це мені.

Але мав інтерес свого часу до майянського календаря, тому що 2012 рік, попри рік Євро-2012, є ще знаковою датою для певної категорії людей, які вважають, що в цьому році має відбутися якась… Ну, хтось каже, що закінчення циклу, хтось каже, що якась переміна, якась трансформація. Це відштовхуються усі від того календаря Майя, який показав світові науковець Хосе Аргуельєс.

Що цікаво? Буквально донедавна більш серйозні, вдумливі науковці закидали Хосе Аргуельєсу те, що його датування не збігається з традиційними календарями. Але в березні цього року сталася така визначна подія. Три варіанти датування майянського календаря синхронізувалися. Зараз вони рухаються ритмічно, синхронно.

– Тобто, цей рік позначений не тільки виходом роману Любка Дереша «Голова Якова», не тільки Євро-2012, а і такими алюзіями з календарем.

– Тому я так поспішав. Тому так боявся писати ці 3-4 проміжних книги.

– До речі, Любомире, Вам всього-на-всього 27 років.

– Якщо мене побачите в метро, мабуть, то хтось скаже, що і 22 немає.

– Так, я це підтверджую. Ви сидите поряд – я можу це сказати.

При цьому є автором уже кількох творів. Не тільки «Голови Якова». А перший твір Ви написали ще 2001 року, понад 11 років тому. Тобто, Вам було 16 років?

– Так, то було 11 років тому.

Але що можу сказати? Можу тільки нарікати на те, що був занадто лінивий, що не написав більше.

– Все рівно чимало. «Поклоніння ящірці», «Намір», «Трохи пітьми»…

Як Ви взагалі стали письменником?

Мабуть, традиційне запитання до літератора. Чи якесь покликання? Можливо, хтось із Ваших рідних цим займався? Можливо, Вам дуже подобається творчість певного автора? Чи як це сталося?

– Єдиний натяк на якихось родичів, хто би міг писати, то це була книжечка такого собі Петра Дереша, яку знайшов десь у паризькій бібліотеці Юрко Покальчук, покійний письменник, з яким ми товаришували.

– Ким Вам приходиться Петро Дереш?

– Уяви не маю. Я знаю, що це є однофамілець. Можливо, це якась родина наша далека.

А, власне, як я став письменником? Сталося це дуже кумедно. Десь у років 12 я почав писати оповідання. І коли я завершив перше оповідання, я подзвонив за номером міської газети міста Пустомити, звідки я родом.

– Львівської області.

– Так.

І запропонував їм зразу опублікувати це оповідання. Вони сказали: ну, приносьте, давайте ми почитаємо, подумаємо. Я поклав слухавку – якось так незадоволений: чому вони мали ще думати при цьому? Я не розумів.

І з того моменту я відчув, що треба писати далі. І так я, власне, почав писати оповідання. І десь приблизно у віці 15 років, після закінчення 10 класу – літо, не було чим займатися, я вирішив себе розважити тим, що напишу щось довше. І так з’явилася «Поклоніння ящірці».

– Але ж перед тим ще й «Культ» був. Так?

– «Культ» був потім. Це вже 11-й клас був.

Так склалося тому, що я потрапив у дуже сприятливе середовище. Я навчався у Львівському фізико-математичному ліцеї. Якби я вчився далі у школі, то, боюся, нічого не вийшло б.

– Тобто, Ви не ліриком були б тоді, а фізиком?

– Гірше. Я був хіміком і біологом. У фізматліцеї я вчився на хіміко-біологічному факультеті. Так, так. Це десь із тих часів тягнеться інтерес і до психоделіків, можливо, і до алхімії, і до якихось практик, пов’язаних зі свідомістю. Тому що це все про людину. Це все про людину, а не про світ.

– Це Ваш сучасник? Що для Вас основним є? Чи Ви не про це думаєте, коли пишете твір?

– Я думаю конкретно про людину, як вона є. Вона, мабуть, не так сильно міняється з віку у вік.

Звичайно те, які зараз є часи, вони кидають якісь свої тіні на моїх персонажів. Зокрема у «Голові Якова» я дуже активно працював з цією складовою, намагався говорити більше про епоху постмодерну чи навіть епоху, яка наступила після постмодерну, епоху мозаїки, якоїсь, клікової, кліпової свідомості, тобто епоху моїх ровесників. Це мені цікаво.

Але загалом мені цікава та людська сутність, яка не міняється незалежно від того, про який час ми говоримо.

– У чому вона виявляється, на Ваш погляд, ця сутність, про яку Ви говорите?

– У її потязі до вищих цінностей і до отримання відповідей на найважливіші запитання…

– На сакраментальні: хто ми є, куди ми йдемо?

– Так, так. Ці запитання дійсно сакраментальні. Вони звучать наївно, але залежно від того, як ми відповімо собі на них, залежить наша доля. Чи ми будемо працювати по 20 годин на роботі, щоб доробитися до машини, яхти і дачі…

– І то не факт.

– І то не факт. Чи ми роздамо все своє майно і підемо голі, босі по світу. Чи, може, якийсь третій варіант. Долі зовсім по-різному складаються. І теж люди дуже по-різному досягають свого щастя.

– Чи можна з Ваших слів дійти висновку, що письменник саме для Вас особисто, для Любка Дереша, – це не просто людина, яка пише твори, щоб якусь забаву читачам запропонувати. Це, ну, я не буду казати загальновідоме Йосипа Віссаріоновича визначення «інженери людських душ», але все-таки письменник – більше, ніж письменник.

Так я Вас розумію?

– Я б просто сказав, що те поняття про письменника, яке побутує зараз, воно є просто зменшеною формою від традиційного уявлення про літератора, про автора.

– Ви вважаєте, яке побутує зараз?
Побутує уява про письменника, як про певний курйоз, людину, яка повинна розважати, як про певного хамовитиго, легковажного гульвісу. Який не боїться ділитися інтимними подробицями зі свого життя. Не може бути ціллю літератора ані слава, ані гроші, ані популярність, ані симпатії жінок

Перша задача – ділитися тим, що є в середині. В жодному разі не можна писати у шухляду, чи писати твори для себе. Цей талант дається для того, щоб примножувати певне полум’я
– Побутує, власне, уява про письменника, як про певний курйоз, як про людину, яка дійсно повинна розважати, можливо, як про певного хамовитиго, легковажного гульвісу.

– Гламурного.

– Гламурного у тому числі.

– «Тусовочного», як кажуть.

– Який не боїться ділитися якимись інтимними подробицями зі свого життя, який часом може влаштувати якийсь стриптиз душі. Але загалом це так для розваги.

Я вважаю, що задача літератора полягає трошки в іншому. Що не може бути ціллю літератора ані слава, ані гроші, ані популярність, ані симпатії жінок.

– Тоді що?

– Перша задача – ділитися тим, що є всередині. Якщо ти зрозумів, що у тобі є якась здатність писати тексти, і ці тексти викликають цікавість, вони можуть радувати людей, то треба бути чесним з собою, що тобі було дано цей талант для того, щоб ти його якось використовував.

І в жодному разі не можна писати у шухляду, чи писати твори для себе, які будуть зрозумілі тільки тобі одному, якийсь такий герметизм, значить, пошук чистого мистецтва. Цей талант дається для того, щоб ділитися ним з іншими, або примножувати певне полум’я.

Мені у цьому контексті дуже подобається фраза Емерсона, яка є насправді цитатою з вед, що «одна свічка запалює тисячу вогнів». Оце чудове визначення літератури і визначення автора. Це задача літератора – примножувати кількість вогню.

– Пане Любомире, до речі, Ви пишете твір, то як саме цей процес відбувається? Ви переписуєте кілька разів чи ні? До речі, Ви на комп’ютері пишете чи ручкою, може, на машинці навіть друкуєте?

– Зараз я вже пишу на комп’ютері. Але був період, коли і ручкою писав, і навіть на друкарській машинці. Від чого у мене зберігся дуже важкий удар по клавіатурі. Коли я друкую на ноутбуці – всі озираються: що це за дятел сидить?

– Вам треба особлива обстановка, щоб такий творчий процес, щоб писати, продовжувати писання твору? Чи Ви можете робити це будь-де і будь-коли?

Та яка там обстановка? Якби не смикали! Якщо є можливість спокійно просто сидіти за клавіатурою 5, 7, 10 годин – все, цього достатньо
– Та яка там обстановка? Якби не смикали! Аби не смикали кожних 5 хвилин. Якщо є можливість спокійно просто сидіти за клавіатурою 5, 7, 10 годин – все, цього достатньо.

– Ви можете навіть по 10 годин на добу писати безперервно?

– Якщо йде процес, тоді не сказав би, що я з особливим ентузіазмом це роблю, але відчуваю, що інакше не виходить.

Ви запитали: як же це стається? Тут найближче порівняння, мабуть, із пологами. Тобто, коли приходить твір, коли ти відчуваєш…

– «Творчі перейми».

– Передчуття, що він вже тут, то ти його починаєш виписувати, виписувати – ось: з’явилося відчуття, що твір вхоплено, і він пішов, пішов, пішов… І ти вже не маєш права зупинитися, тому що мусиш довести цей процес до якогось завершення.

І буває так, що навіть спати важко піти, тому що: ну, а як же ж так, родимо дитину – тут раптом половина персоналу йде спати? Так що, найбільше це нагадує пологи.

Іноді деякі твори, буває це так, що конструюються. Придумується сюжет, придумуються герої, придумується схема розвитку, драма. Я не є прихильником такого конструктивного підходу. Але такі автори і такі твори теж є.

Є ще й третій тип творів. Є твори, з якими доводиться боротися. Вони не приходять добровільно і не просять: напиши мене. Вони просто собі є, і автор до них приходить зсередини якось і намагається їх описати. І починає відбувається така боротьба…

– Тобто була певна вже ідея, і Ви її вже втілюєте. Так я Вас розумію чи не зовсім?

– Так. Ви її втілюєте, але ж ідея не дається. І ви стикаєтеся з тим, що називається «муки творчості». І якраз остання книга «Голова Якова» з породи таких творів.

Власне, чому «Голова Якова? Чому цей Яків біблійний?

– Так. Чому цей композитор Яків?

– Якщо ми пригадаємо історію біблійну про Якова сина Ісаака внука Авраама, то якось у пустелі він зустрів янгола Божого і вхопив його та сказав: не відпущу, поки не благословиш. І вони боролися цілу ніч, поки на ранок янгол не благословив Якова…

І це якраз дуже хороша метафора для такого роду твору, що ти сам мусиш вхопити за певний твір, який ти наважився, дерзнув написати. І невідомий наперед результат – ти не знаєш, чи зможеш ти справитися, чи ні? Ти мусиш дійсно боротися і мусиш побороти його, щоб він тебе благословив і сказав: отепер буде головою Якова. Наприклад.

– Деякі критики (це традиційно для будь-якого письменника, коли його порівнюють з іншими літераторами, з сучасниками і не тільки) Вас, наприклад, порівнюють з Пелевіним, російським письменником і навіть з Ніцше, Борхесом.

Вас тішать такі порівняння, а чи навпаки, Вам прикро? Ви – Любко Дереш і все!

– Хто б не тішився порівнянню з Ніцше чи з Борхесом? Мовчу вже про Віктора Олеговича Пелевіним.

Але знову ж таки честолюбство не має бути якоюсь ціллю автора, від того, що я стаю схожим на тих чи інших авторів, це не наближує мене до виконання поставлених перед собою задач. Завжди хтось на когось схожий.

Часом мої твори порівнювалися з такими авторами і вбачали цитати на такі твори, до яких я в житті не доторкався. Наприклад, роман «Культ» порівнювали з Сент-Екзюпері чомусь, із Фройдом, знову ж таки були якісь надсилання до Ніцше.

Часто здається, що люди просто порівнюють з тим, з чим вони вже стикалися в житті. Хто стикався з Ніцше, то той каже: схожий трохи на Ніцше. Хто читав Борхеса – ну, не Борхес, звичайно, але щось схоже є.

– А кому довелося спочатку Любко Дереша почитати, а потім, можливо, Борхеса…?

Любомире, я знаю, Ви любите мандрувати. Що для Вас є ці мандрівки? Це просто черпати натхнення для нових творів, нові враження, нові люди, який Ви зустрічаєте? Чи це все разом у комплексі для Вас важливо? Просто відпочити?

– Вже втрачено цю межу. Вже втратив розуміння: хто кого веде? Чи я собі бажаю помандрувати кудись чи просто життя каже: іти і мандруй! І мушу туди їхати.

Наприклад, зараз по Україні я їжджу дуже багато. Вже об’їхав майже усі обласні центри. Не скажу, що це я сам зі власної волі поїхав, але просто читачі просили, я не міг їм відмовити. І так ото стається, мандрівка.

Щось схоже відбулося і з Єгиптом, і з Індією, що якось відчув, що потрібно, прийшла пора знову туди поїхати. Я вже був раніше і в Єгипті, і в Індії декілька разів. Але кожен раз, яка би це не була мандрівка: чи це в Білу Церкву, чи це в Одесу, чи це в Харків, чи у Дніпропетровськ – це завжди новий досвід, це завжди якесь розширення горизонту і завжди перевірка на власну обмеженість, власну зашореність: чи здатний ти пройти крізь такі вузькі місця свої, чи здатний ти бути відкритим до таких людей, яких ти зустрінеш на цей раз у мандрівці, як ти поведешся в такій чи в іншій ситуації? Це завжди дуже розвиваюча річ – мандрівки.

– Де саме Ви були в Єгипті, наприклад?

– Особливо по Єгипту не їздили ми.

– Ви з дружиною подорожували?

– Так, ми подорожували з дружиною. Ми були на Синаї, Синайський півострів. І частково, трішки зачепили Каїр. Але здебільшого це все-таки Синай. І Синай – це не Єгипет. Синай – це щось окреме. Інакше там трішки населення, це бедуїни, а не асуанці-єгиптяни, як от на Верхньому Єгипті, як це називається. Там трішки інші ландшафти, тому що там море є і оці скелі порепані від вітру, від піску. І там оце традиційне життя бедуїнів дуже добре спостерігати.

Особливо, якщо віддалитися від таких туристичних міст, як той же Шарм-ель-Шейх чи Таба, чи той же Дахаб, десь поїхати углиб пустелі, то там є маленькі оази, де дуже неспішно, дуже поволі живуть своїм уже споконвічним, можна сказати, життям якраз невелика кількість бедуїнських сімей. З ними можна трошки поспілкуватися, можна пожити з ними разом.

– Ви це робили?

– Так, це теж додає досвіду.

– В Індії де Ви були?

– В Індії ми почали нашу мандрівку з Делі, потім заїхали в такий центр паломництва Вріндаван, потім рушили у місто Аллахабад. Аллахабад – це місце, де зливаються дві, а як вважають індуси, три річки: Ганг, Ямуна і невидима ріка Сарасваті. Довгий час учені вважали, що це вигадана річка, але зовсім недавно аерофотознімки з космосу показали, що дійсно там є русло цієї ріки пересохлої.

Там же відбувається 50-мільйонний фестиваль, про який ми говорили.

– Тобто учасників 50 мільйонів?

– 50 мільйонів йогенів, різних духовних шукачів з’їжджається раз на 6 і раз на 12 років.

– Вам на цей рік припав цей фестиваль чи ні?

– Так, ми якраз попали у той рік, але ми приїхали трошки пізніше. Ми приїхали вже на початку весни, а він відбувався десь взимку.

Вже з Аллахабада ми вирушили у місто, яке колись називалося Касі або Бенарес, а зараз вони називається Варанасі. Кажуть, що це місто Шиви. Там, де розташований знаменитий храм Шиви з кількатонним золотим куполом.

Там же знамените місце кремації людей, так званий Смашан. Там, де спалюють тіла, а рештки викидають у Ганг. Десятки тисяч людей (та що там!), сотні тисяч людей мріють, щоб приїхати на кінець своїх днів на Варанасі, і щоб померти там, щоб їхнє тіло було спалене, тому що вважається, що людину, яку кремували у Варанасі, вона отримує відразу звільнення, і вона більше не народжується в цій юдолі страждань.

– До речі, Любомире, Ви уявляєте себе як письменника, що мешкатиме тривалий час, не тільки під час подорожей, а й, напевне, тривалий час, а може, і назавжди за межами України?

Можливо, не в таких екзотичних, якщо їх так можна назвати країнах, як Єгипет і Індія, але десь в іншій європейській державі? Чи Ви тільки в Україні уявляєте себе?
Я бачу себе тільки в Україні. Є певне відчуття обов’язку щодо саме українців

– Наразі я бачу себе тільки в Україні. Власне, була спроба пожити якийсь час у Єгипті, і там я переконався, що, не знаю, чи це можна назвати місією, але є певне відчуття обов’язку щодо саме українців, щодо конкретно тих людей, з якими в мене спільна культурна ідентичність, спільна мова. Є певне відчуття, що мені необхідно спілкуватися з цими людьми.

– До речі, Ви кажете, що бували майже в усіх обласних центрах України. Звісно, і були в тих обласних центрах, де чимало російськомовного населення. Ви пишете українською. Ви відчуваєте різницю у ставленні читачів, наприклад, у Львові або в тому ж Дніпропетровську, де Ви були, або у Харкові?

Розділення України за принципом мов абсолютно надумане
– Жодною мірою ні. І все більше укріплююся в думці, що розділення України за принципом мов абсолютно надумане. Тобто, проблеми мовної як такої немає. Загострювати тему протистояння російської мови, української мови, що якась мова може зникнути…

– Зараз, Ви розумієте, яке тло – це законопроект депутата Колесніченка, який поки що не ухвалила Верховна Рада.

– Так. Це виключно якісь маніпулятивні технології.

Якщо усунути цей тиск з боку медіа, що в цьому є якась проблема, стає зрозуміло, що і росіяни, і українці прекрасно вживаються разом. І різниця в мовах не є перешкодою для порозуміння, для спілкування, для добросусідства.

Ну що ж, так сталося, що в цій країні є люди, які говорять і такою мовою, і такою мовою. Це не означає, що якась із мов повинна зникнути. Це просто означає, що нам потрібно розумніше ставитися одне до одного.

– І люди, не важливо, російськомовні, не російськомовні, читають, наприклад, книжки Любка Дереша та інших письменників, які пишуть тільки українською.

Є прецеденти, коли люди, читаючи книжки українською мовою, відкривають для себе, що українська мова має красу, плинність, якої немає в російській. Вони опановують її теж
Наша задача не в тому, щоб обмежитися тільки у своєму: мій садочок, моя мова, – а в тому, щоб розкривати красу нашу через різні засоби
– Так.

Є навіть прецеденти, коли люди, читаючи книжки українською мовою і читаючи українських авторів, відкривають для себе, що українська мова має якусь красу, якусь плинність, якої немає в російській мові. І вони опановують її теж, щоб могли і нею також спілкуватися.

Наша задача не в тому, щоб обмежитися тільки у своєму: мій садочок, моя мова, – а в тому, щоб розкривати красу нашу через різні засоби.

– І насамкінець. Любомире, а наступний твір – скільки думаєте витратити часу?

До осені вийде збірка оповідань. Коротка проза
– Сподіваюся, що до осені вийде збірка оповідань. Коротка проза.

Після роману завжди хочеться…

– Нові оповідання?

– Так, нові оповідання, раніше не опубліковані. Написані останнім часом.
  • 16x9 Image

    Олександр Лащенко

    На Радіо Свобода – з березня 2005 року. До того працював три роки на Громадському радіо. Народився 1969 року в Києві. Закінчив Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG