Швидкість, з якою депутати обох палат російського парламенту ухвалили поправки до закону про мітинги, нагадує запуски космічних кораблів і відкриття атомних електростанцій до великих свят. Кораблі, правда, іноді не виходили на орбіту і навіть падали, недоробки в конструкціях АЕС оберталися Чорнобилем – але в порівнянні зі світовою революцією і річницею Жовтня все це ніякого значення не має.
Зараз ось теж готувалися до свята – Дня Росії, на який опозиція знову збирається вивести своїх прихильників на вулиці Москви та інших міст країни. І, здавалося б, чого боятися? Уже було кілька опозиційних мітингів – і нічим трагічним для влади вони не завершилися, ніхто не пішов на штурм Кремля або Білого дому. Хто справді застосовував силу – так це доблесна російська поліція. А все одно якось страшно.
Навіть, можливо, не стільки страшно, скільки неприємно. Ходіння по вулицях – із точки зору влади – має закінчитися десь років на 18. Путін знову президент, Медведєв – прем’єр, «Єдина Росія» штампує закони – навіщо ходити? І влада вперто хоче змінити враження, що склалося у громадян після перших мітингів на Болотяній – що мітинг це безпечно, що незадоволених може бути багато, що влада змушена буде прислухатися до вимог площі. Саме для цього і ухвалюють закони, які дозволять розмовляти з порушниками «нової дисципліни» iнакше.
Але авторитету режиму це не додає. Починає зменшуватися кількість тих, хто розраховує на діалог, на взаєморозуміння, хоча б на почуття самозбереження номенклатури. Власне кажучи, «розсерджені городяни» повинні були б стати партнерами влади – особливо напередодні можливих економічних проблем. Адже якщо соціальна політика влади зазнає краху, Путіну доведеться мати справу вже зовсім з іншими протестувальниками – з тими, кому буде нічого втрачати. І не в Москві – по всій країні. І ці люди будуть вимагати від нього не змін, а грошей. А якщо у нього не буде можливості задовольнити їх бажання? Що тоді?
Діалог про зміни куди продуктивніший патерналістських вимог до держави. Але російська влада вперто не хоче цього розуміти. Для неї головне – це щоб не вешталися під вікнами. Тим більше в свято.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Зараз ось теж готувалися до свята – Дня Росії, на який опозиція знову збирається вивести своїх прихильників на вулиці Москви та інших міст країни. І, здавалося б, чого боятися? Уже було кілька опозиційних мітингів – і нічим трагічним для влади вони не завершилися, ніхто не пішов на штурм Кремля або Білого дому. Хто справді застосовував силу – так це доблесна російська поліція. А все одно якось страшно.
Навіть, можливо, не стільки страшно, скільки неприємно. Ходіння по вулицях – із точки зору влади – має закінчитися десь років на 18. Путін знову президент, Медведєв – прем’єр, «Єдина Росія» штампує закони – навіщо ходити? І влада вперто хоче змінити враження, що склалося у громадян після перших мітингів на Болотяній – що мітинг це безпечно, що незадоволених може бути багато, що влада змушена буде прислухатися до вимог площі. Саме для цього і ухвалюють закони, які дозволять розмовляти з порушниками «нової дисципліни» iнакше.
Але авторитету режиму це не додає. Починає зменшуватися кількість тих, хто розраховує на діалог, на взаєморозуміння, хоча б на почуття самозбереження номенклатури. Власне кажучи, «розсерджені городяни» повинні були б стати партнерами влади – особливо напередодні можливих економічних проблем. Адже якщо соціальна політика влади зазнає краху, Путіну доведеться мати справу вже зовсім з іншими протестувальниками – з тими, кому буде нічого втрачати. І не в Москві – по всій країні. І ці люди будуть вимагати від нього не змін, а грошей. А якщо у нього не буде можливості задовольнити їх бажання? Що тоді?
Діалог про зміни куди продуктивніший патерналістських вимог до держави. Але російська влада вперто не хоче цього розуміти. Для неї головне – це щоб не вешталися під вікнами. Тим більше в свято.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
