Доступність посилання

ТОП новини

Останній парад українського війська?


Уже доволі тривалий час у суспільстві говорять про плани нинішньої влади десь після парламентських виборів утричі скоротити чисельний склад і озброєння Збройних сил України, від 190 тисяч до 70 тисяч військовослужбовців. Зрозуміло, чому після виборів. Тому що всі люди більш-менш обізнані на цій проблематиці розуміють, що це катастрофа країни в сфері безпеки. Не кажучи вже про масове звільнення офіцерського корпусу. Чомусь опозиція з притаманним їй політичним неробством і некомпетентністю мовчить про цю катастрофу і в реєстрі її претензій до влади цього розділу немає.

Зрозуміло, що попередники цієї влади також не можуть похвалитися мудрою і патріотичною оборонною політикою, ставлячись до армії як до валізи без ручки. І кинути шкода, і нести не хочеться. Практично всі режими протягом 20 років незалежності погано розуміли, навіщо потрібні армія і флот, крім земельних площ та військових містечок, крім техніки і майна, що можна було у них забрати в інтересах відомого, хоча й вузького кола осіб.

На превеликий жаль, після відставки міністра оборони України генерал-полковника Костянтина Морозова на знак протесту проти угодовської політики Леоніда Кравчука, проти капітулянтства і нескінчених поступок Російській Федерації у питаннях Чорноморського флоту, Криму і Севастополя, жоден інший керівник військового відомства на такий, продиктований честю, обов’язком і національною відповідальністю, демарш більше не насмілився, що спонукає до глибокої задуми щодо чеснот сучасного генералітету України.

Віктор Ющенко і його оточення пояснювали відсутність належної турботи про обороноздатність України тим, що держава як не сьогодні, то завтра вступить до НАТО, а там, мовляв, велика армія непотрібна, забуваючи, що в Північноатлантичному альянсі зацікавлені насамперед у продуцентах безпеки, а не тільки в її споживачах.

І ніяке НАТО не знімає з країни обов’язку підтримувати своє військо в необхідному стані боєготовності, враховуючи всі якісні та кількісні параметри. Але влада Партії регіонів заявила на цілий світ, що Україна є позаблоковою державою, а це означає, що у випадку збройного нападу на неї, Україна залишиться сам на сам з агресором, без союзників і допомоги. На практиці така переорієнтація мала б призвести до різкого збільшення військового бюджету, бо захищатися самому завжди дорожче, ніж у складі військово-політичного блоку. Та сталося навпаки. Керівництво країни заходилося рішуче скорочувати фінансування Міністерства оборони, а тепер фактично взяло курс на розпуск Збройних сил із перетворенням їх на розрізнені, слабкі, опереткові структури.

Це вже не армія

Коли визначаються засади розбудови війська, виходять із таких критеріїв, як реальні та потенційні воєнні загрози, характер політики сусідніх держав, протяжність кордонів із ними, розміри власної території, специфіка можливого ТВД (театру воєнних дій), кількість населення своєї країни і т.д.

Враховуючи, що Україна – це понад 600 тисяч квадратних кілометрів, а на кордон із союзною державою Росії та Білорусії припадає (разом із морськими) понад дві третини всієї прикордонної смуги України, то армія, що нараховує 70 тисяч військовослужбовців, у разі збройного нападу на Україну зможе лише спостерігати за подіями. Такої чисельності абсолютно недостатньо для скільки-небудь ефективного опору. Ніж мати таке символічне військо, краще не мати його зовсім, щоб не плекати зайвих ілюзій. Є держави на планеті, що не мають армії: Ісландія (але вона має гарантії з боку НАТО, США, і то реальні гарантії), Коста-Ріка, де є тільки поліція. Але Україна не острів на далекій північній периферії Атлантичного океану і не Коста-Ріка, що межує з такими «великими державами», як Нікарагуа і Панама. Може, хтось вже забув, як російські танки йшли на Тбілісі у серпні 2008 року? Хто дав Україні гарантії, що ті самі танки не підуть на Київ?

Тим більше, що після адміністративного розгрому власних Збройних сил Україна стає віктимним об’єктом, що провокує своєю очевидною слабкістю деяких сусідів на застосування проти неї сили. Російські політики після цієї суперпацифістської акції Януковича і К0 боротимуться з величезною спокусою одним ударом остаточно вирішити українське питання. Справді, перед ними беззахисна, тотально корумпована країна з антипатріотичним керівництвом і зруйнованою за 20 років правління некомпетентних у воєнно-стратегічному відношенні президентів армією, що після останнього скорочення демонструватиме цілковиту деградацію і небоєздатність. 70 тисяч військовослужбовців (на тлі 350 тисяч міліціянтів) – це вже почесна варта Віктора Януковича, а не армія найбільшої за територією європейської держави. Цих військових вистачить для парадів, а не для оборони.

Які перспективи?

Сьогодні воєнні загрози для України, всупереч запевненням секретаря РНБО України пана Клюєва, є цілком реальними. Російська Федерація розпочала активну мілітаризацію, різко збільшено бюджет збройних сил, заплановано, що щороку чисельний склад російського війська зростатиме на 50 тисяч військових (трохи менше, ніж уся українська армія після очікуваного погрому восени 2012 року), будуть закуповувати нові види озброєнь. Росію очолюють політики, що не приховують своїх мілітарно-геополітичних амбіцій, зокрема за військово-промисловий комплекс відповідає тепер путінський висуванець Дмитро Рогозін, який давно має репутацію «яструба». То невже хтось наївно думає, що Росія застосує всю цю потугу проти США чи Китаю? Навіщо, коли поруч є значно беззахисніші об’єкти. Нині чисельність російської армії становить 1 мільйон військовослужбовців. Це у 14 разів більше, ніж матиме українська армія після скорочення за версією Януковича. За канонами військового мистецтва нападник повинен мати чисельну перевагу у три рази. Отже, зосередивши на кордоні України угрупування у 200 тисяч солдатів і офіцерів, російська армія зможе пройти всю Україну від Харкова до Львова, як гарячий ніж крізь масло.

За нинішнього складу Збройних сил України – 190 тисяч військових – потенційному агресорові доведеться концентрувати угрупування вже у 600 тисяч, а це значно складніше. А якби Україна створила за 20 років справді боєздатну армію у 300-400 тисяч військових, то зовнішня воєнна загроза зі сходу була б зведена до мінімуму. А змести стрімким ударом якісь 70 тисяч українських вояків – це для Росії не проблема.

До речі, у 1990-ті роки Україна втрималася, незважаючи на конфлікти з Росією в Криму, не в останню чергу завдяки тому, що мала тоді не дуже сучасну, але доволі грізну і чисельну армію з великою кількістю військової техніки. І закордонні гарячі голови були змушені зважати на цю обставину. Виникає запитання, чи й справді нинішня влада хоче подарувати Україну Володимиру Путіну на «тарілочці» з біло-блакитною смужкою, провокуючи його на рішучі дії знищенням української армії? Чи й справді і з яких причин господарі Печерських пагорбів хочуть зробити Україну абсолютно нездатною до збройного спротиву будь-якій агресії? Чи вони не вірять у воєнну загрозу? Але будь-яка війна здається нереальною і малоймовірною, поки вона не почалася…

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • Зображення 16x9

    Ігор Лосєв

    Кримчанин у дев’ятому поколінні, кандидат філософських наук, політичний оглядач газети «День». Від самого заснування працював у виданнях Кримського півострова, які виходили друком до окупації Криму Росією: був членом редколегії газети ВМСУ «Флот України» і науковим редактором журналу «Морська держава». Є автором кількох книг, серед яких «Історія і теорія світової культури: європейський контекст», «Севастополь – Крим – Україна: хроніка інформаційної оборони», «Azat Qirim чи колонія Москви? Імперський геноцид і кримськотатарська революція» (у співавторстві) й інших.

XS
SM
MD
LG