Доступність посилання

19 Листопад 2017, Київ 09:46
Традиція, формальність чи свідома спроба створювати навколо себе позитивну атмосферу, чим є ввічливість для чеха? Таким запитанням часто задаються туристи, які вперше відвідують Чехію. Відповісти на нього Радіо Свобода запросило чеського публіциста родом зі Словаччини Богдана Копчака.

– Богдане, один із перших коментарів, що надійшов до порушеної нами теми ввічливості, був коментар від одного колеги з Польщі. Він каже, що коли починав знайомитися з цією країною, то одним із головних вражень було всюдисуще «дякую». Від того «дзєнькуї» – у громадському транспорті, в магазинах, коли треба і «коли не треба» (коли платиш тобі дякують, коли відходиш від каси також дякують) мені аж у вухах дзвеніло. У Варшаві дякують навіть тоді, коли проїдуться з тобою ліфтом і виходять з нього раніше, ніж ти... Знаю, що саме це «дзенькування» робить враження на людей, які приїжджають з колишнього СРСР. Аналогічно з цим польським «пшепрашам»... Богдане, чому поляки чи чехи так багато дякують?

– Це і питання якоїсь, скажімо, традиції, але крім традиції там є і дійсно якийсь елемент ввічливості. Так привикли, люди над тим не задумуються. У знакові культурної поведінки людини є не тільки те, чи вона вміє привітатися але, наприклад, і те, як вона за столом себе поводить. Не обов’язково, щоб було м’ясо твердим на обід, щоб тримати в руках ножика і виделку. Є традиція, що треба їсти з виделкою і ножиком, а є традиція, що треба людям казати, «дякую», «до побачення», «будь ласка».

– Богдане, чи це дійсно важливо, в очах чехів, щоби людина була ввічливою. Як вони ставляться до такого, коли, скажімо, з ними не привітаються, чи не подякують, чи не перепросять у тому випадку, коли вони очікують такої поведінки.

– То є якийсь простий, елементарний стандарт. Ніхто вас до поліції не поведе за те, що не скажете «дякую», «прошу» і «до побачення». Але це відразу б’ється в очі. Людина показує своє обличчя. Якщо хтось не пропускає жінку в двері, десь тиснеться, в черзі використовує власні кулаки, це відразу говорить про ту людину і людина потім може будь-якими зусиллями намагатися виправити свій образ, але це їй вже не мусить вдатися.

Для мене, що було таким відкриттям і несподіванкою в Чехії і було це вже давно, ще у 80-ті роки, коли я, будучи студентом, ми з екскурсією проїжджали різними містами, селами Чехії і Моравії, і ми бачили щось таке, що ніколи в Словаччині раніше не бачили. Коли на автобусній зупинці люди чекали в черзі на автобус і стояли як гусочки один за одним. І ніхто не пробував пройти попереду когось. Це було дійсно щось несподіване. І мушу сказати, це існує в Чехії принаймні в деяких регіонах і в деяких місцях до сьогодні, що люди таким способом стають в чергу. Це мені здається дуже слушним і чемним, ввічливим. Людина, яка стоїть на початку, має більшу правдоподібність, що в автобусі собі може сісти і що ніхто не буде пробувати зайти в той автобус раніше неї.

– Так, і це така певна повага один до одного і певний спосіб самоорганізації суспільства навіть у тій самій черзі в транспорті.

– Напевно це така специфічна самоорганізація суспільства, якась історична традиція, корені якої мені цілком невідомі, але в кожнім випадку це дуже приємно і мило людській душі, коли з чимось таким зустрічаєшся.

– Я пригадую, в Парижі була свідком однієї сцени, коли одна вже старша пані вичитувала молодого чоловіка, який не притримав їй двері, коли вона виходила з магазину. І тоді я подумала, що ця французька галантність вона не просто так від народження з’являється. Бо суспільство вимагає від людини бути чемним.

– Так і з цього приводу мені в голову прийшла така кумедна історія. Один мій знайомий розповів мені, що будучи короткий час у Москві, а він людина з Центральної Європи, він привик до того, що, йдучи кудись, треба двері відкрити, а як бачиш жінку, пропустити жінку. Він казав, що коли заходив у московське метро, то був свідком ситуації, яку взагалі не розумів. Коли він притримував двері, жінки боялися, що він в момент, коли вони приблизяться, відпустить ці двері, щоб вони їх вдарили. Ті жінки також не були налаштовані на те, що хтось їх зможе кудись пропускати.

– Так і власне цю фразу я прочитала недавно в одній книжці про колишній Радянський Союз. Там говориться про те, що якщо ти посміхнешся людині, то у відповідь можеш отримати образу, а не усмішку. Люди боялися посміхатися один одному і бути чемними. Але цю усмішку у європейців багато людей з колишнього Радянського Союзу, знову ж таки, вважають, що вона є лицемірною, що людина, яка посміхається просто тому, що вона з Вами вітається, чи тому, що вона дякує Вам за покупку, що це є така маска, яку людина вдягає насправді, не відчуваючи справжніх тих емоцій.

– Частково то є якась маска. Але я б до того ще долучив і здібність людини зав’язати формальну розмову. Часто після усмішки, після такого першого контакту, між людьми продовжується якесь запитання, якась констатація чогось і часто є так, що люди можуть ще кілька хвилин про щось говорити. Не тільки про погоду, скажімо. Але можуть дійти до якихось важливих суспільних питань. Дуже важливо, якщо хтось почне щось говорити, не мовчати, а відреагувати на те. Без різниці від того, чи людина є оратором чи ні, чи є інтровертом чи екстравертом, так що такий якийсь приємний людський контакт є цілком логічним і він ні до чого не зобов’язує тих людей.

Запис випуску «Європа на зв’язку»:
  • 16x9 Image

    Марія Щур

    В ефірі Радіо Свобода, як Марія Щур, із 1995 року. Кореспондент, ведуча, автор програми «Європа на зв’язку». Випускниця КДУ за фахом іноземна філологія та Центрально-Європейського університету в Празі, економіст. Стажувалася в Reuters і Financial Times у Лондоні, Франкфурті та Брюсселі. Вела тренінги для регіональних журналістів.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG