Знаєте, я ані слова про мову не скажу. Ухваліть хоч десять законів, все одно говоритиму суржиком. Не ношу вишиванки, щоб продемонструвати причетність до нації. Я поняття не маю, за кого голосувати восени. Чужа революційним романтикам і політичним гаслам, я їм не вірю. Зате я вірю в окремих людей.
У суботу п’ятеро із них оголосили голодування, щоб показати свою незгоду із неповагою, яку політики висловили протестувальникам під Українським домом. Одні «перемогли», другі «розвели кошенят» – але пішли на канікули, так би мовити, пліч-о-пліч.
Отже, депутати – у відпустці, а їхній народ (пардон, наш, а не їхній, це важливо) – там, де ви подумали, відповідно. Смажиться на розпеченому сонцем граніті, мокне під дощем, голодує. Сьогодні одну із дівчат – Анну Ющенко – забрала швидка. Анна молодша за мене. Їй 20. Шестиденна відмова від їжі на користь, ясно, не пішла. У лікарні дівчину намагалась допитати міліція, але, думаю, від ледь притомної людини чогось зв’язного добитися складно. Хоча не можу казати напевне. Я ніколи не втрачала від голоду свідомості.
Знаєте, я часто буваю на мітингах. Частіше, правда, по роботі. Останнім часом кількість протестів росте. Соціологи казали, що тепер їх аномально багато для літа. А протестувальників – навпаки – небагато.
Знаєте, про що питають найперше, коли вертаєшся у редакцію? Про кількість демонстрантів. Читачам газет і глядачам телеканалів потрібні тисячі. Мільйони. «Мільйони» красиво звучать по радіо, а ще краще дивляться в кадрі. Болотні площі і марші мільйонів – події міжнародного значення.
Поки нема мільйонів, нема надії. Поки нема мільйонів, влада не боїться, опозиція не чухається. Сидить в окопі, а краще – в бункері, і закликає усіх, хто зовні, братись за вила. В іншому бункері, такому ж глибокому, але, мабуть, менш комфортному, сидять скептики і розказують про «гарматне м'ясо».
Всі чекають «мільйонів», до яких можна долучитися, у яких можна розчинитися, за якими можна сховатися. От тільки мільйони складаються одиниць, а одиниці мало кого цікавлять. Їх можна гидливо оминати, на них можна не звертати уваги. Спитай когось не в центрі, він може й уявлення не мати, що відбувається чи тепер на Європейській площі, чи Гостиному дворі, чи раніше – під Верховною Радою.
І я не знаю, що повинно трапитись, щоб ситуація змінилась і ми стали помічати одиниці, виділяти зі «статистики» окремих людей. Самоспалення? Черговий шахтар-Конопльов? Киньте в мене чим-небудь, але я вважаю, що і в теперішніх, і в осінніх протестах – одна природа. Одне серце. Бажання змін. Я б сказала – голод.
Якщо я візьму транспарант і одна піду під Раду, ви будете з мене сміятись. Проти чого-небудь, що конкретно мене турбує. Або за щось, чого я щиро хочу. Тому що сьогодні людина знецінюється. І буде продовжувати знецінюватися, поки ми їй дозволятимемо.
Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
У суботу п’ятеро із них оголосили голодування, щоб показати свою незгоду із неповагою, яку політики висловили протестувальникам під Українським домом. Одні «перемогли», другі «розвели кошенят» – але пішли на канікули, так би мовити, пліч-о-пліч.
Отже, депутати – у відпустці, а їхній народ (пардон, наш, а не їхній, це важливо) – там, де ви подумали, відповідно. Смажиться на розпеченому сонцем граніті, мокне під дощем, голодує. Сьогодні одну із дівчат – Анну Ющенко – забрала швидка. Анна молодша за мене. Їй 20. Шестиденна відмова від їжі на користь, ясно, не пішла. У лікарні дівчину намагалась допитати міліція, але, думаю, від ледь притомної людини чогось зв’язного добитися складно. Хоча не можу казати напевне. Я ніколи не втрачала від голоду свідомості.
Знаєте, я часто буваю на мітингах. Частіше, правда, по роботі. Останнім часом кількість протестів росте. Соціологи казали, що тепер їх аномально багато для літа. А протестувальників – навпаки – небагато.
Знаєте, про що питають найперше, коли вертаєшся у редакцію? Про кількість демонстрантів. Читачам газет і глядачам телеканалів потрібні тисячі. Мільйони. «Мільйони» красиво звучать по радіо, а ще краще дивляться в кадрі. Болотні площі і марші мільйонів – події міжнародного значення.
Поки нема мільйонів, нема надії. Поки нема мільйонів, влада не боїться, опозиція не чухається. Сидить в окопі, а краще – в бункері, і закликає усіх, хто зовні, братись за вила. В іншому бункері, такому ж глибокому, але, мабуть, менш комфортному, сидять скептики і розказують про «гарматне м'ясо».
Всі чекають «мільйонів», до яких можна долучитися, у яких можна розчинитися, за якими можна сховатися. От тільки мільйони складаються одиниць, а одиниці мало кого цікавлять. Їх можна гидливо оминати, на них можна не звертати уваги. Спитай когось не в центрі, він може й уявлення не мати, що відбувається чи тепер на Європейській площі, чи Гостиному дворі, чи раніше – під Верховною Радою.
І я не знаю, що повинно трапитись, щоб ситуація змінилась і ми стали помічати одиниці, виділяти зі «статистики» окремих людей. Самоспалення? Черговий шахтар-Конопльов? Киньте в мене чим-небудь, але я вважаю, що і в теперішніх, і в осінніх протестах – одна природа. Одне серце. Бажання змін. Я б сказала – голод.
Якщо я візьму транспарант і одна піду під Раду, ви будете з мене сміятись. Проти чого-небудь, що конкретно мене турбує. Або за щось, чого я щиро хочу. Тому що сьогодні людина знецінюється. І буде продовжувати знецінюватися, поки ми їй дозволятимемо.
Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
