Незважаючи на те, що опозиційні політики 6 липня покинули Український дім, заявивши, що «перемога досягнута», акція проти закону «Про засади мовної державної політики» продовжувала тривати. Навіть коли 18 липня голодуючі протестувальники заявили, що припиняють акцію, на їхнє місце стали нові люди. Водночас ця акція набуває все більше загальноукраїнського масштабу, «перекидаючись» з Києва в обласні центри.
Говорити, що хтось стоїть за цією акцією, спеціально її організовує, – складно. Та, зрештою, яким «нормальним людям», коли надворі літня спека і час відпусток, хочеться боротися за мову? Схоже, ця акція є виявом «несвідомої» стихії. А її учасники – ідеалісти, які не живуть «так, як всі».
Схоже також, що розуміння цього ідеалізму бракує нашим політикам – як провладним, так і опозиційним. Вони здебільшого продовжують дотримуватися марксистських поглядів на національне питання. Для них нація – це передусім економіка, ну, може, ще трохи соціальні стандарти (про останні переважно згадують перед виборами). Культура ж, зокрема, мова, – це щось другорядне.
Дуже точно таке розуміння передав один донбаський шахтар під час «перебудови», заявивши тодішньому генсекові СРСР Михайлові Горбачову, що йому однаково, якою мовою говорити – лише було б що їсти. Практично мало що змінилося з того часу, принаймні на рівні свідомості. Ось недавно прочитав на сайті Радіо Свобода коментарі однієї нібито одеситки: мовляв, у країні стільки проблем, а тут хтось голодує за мову.
І невтямки нашим високочолим політикам, а також деяким «простим людям», що мова є однією з найбільших цінностей нації. Більше того – від стану мови залежить і чимало наших проблем. Але це чудово розумів видатний український мовознавець Олександр Потебня, який жив близько півтора століття тому.
Олександр Потебня: мова – основа нації
Вчений вважав, що не за єдністю походження й не за зовнішньою схожістю типів ми називаємо народ народом. Народна єдність полягає ні в тому, що народ проживає на одній території (географічна єдність), ні в схожості способу життя (однотипність їжі, одягу, характеру осель, побуту й звичаїв), ані в релігійній, ні навіть у державній єдності. Багато народів не мають цих ознак. На думку Потебні, обов’язковою умовою існування народності є мовна єдність. Саме мова є породженням та виявом «народного духу», окреслює самість спільноти, кодуючи у структурах твореного нею «проміжного» світу національний світогляд.
Нормальний розвиток мови – одна з головних передумов нормального розвитку нації. Ті народи, які втрачають свою рідну мову та приймають чужу, не є духовно самостійними. Вони не виявляють ініціативи, не мають душевної бадьорості, виявляють млявість. Більше того – не здатні відстоювати своє право на життя між іншими націями й фактично засуджені на смерть. Без рідної мови нація перетворюється на населення зі своїми «вузькими» проблемами (як тут не пригадати «ковбасну ідеологію» згадуваного донбаського шахтаря).
Денаціоналізація, на думку Потебні, полягає в такій зміні життя народу, де його традиція, яка закладена передусім у мові, переривається або послаблюється, постаючи чимось другорядним. (Чи не такою є «мовна політика» України – особливо на сучасному етапі?). Тобто, щоб денаціоналізувати етнос, треба відібрати в нього мову.
Показово, що Потебня навіть виступав проти такого явища, як двомовність (білінгвізм), котре в царській Росії мало чимале поширення, а зараз воно панує в наших, ніби українських, засобах інформації. Вчений вважав, що білінгвізм (особливо в дитячому віці) гальмує розумовий розвиток людини. Чуже слово, яке здобуває собі місце побіч рідного, наче чужорідне тіло в організмі, псує його.
Дітей, на його думку, необхідно навчати рідною мовою. Навчання ж чужою мовою або навчання кількома мовами стримує психічний розвиток дітей. Здорове ж засвоєння чужих мов повинно випливати з потреб практичних (наприклад, коли необхідно налагодити торговельні відносини), або з потреб поширення меж застосування думки.
Загалом Потебня доходив висновку, що денаціоналізація, яка супроводжується скороченням сфери вживання національної мови (а саме це передбачає закон «Про засади мовної державної політики»), має наслідком погане виховання, руйнування зв’язку підростаючого покоління з дорослими, ослаблення енергії думки, дезорганізацію суспільства й аморалізм. Навіть коли денаціоналізатори й денаціоналізовані близькі один до одного, все одно денаціоналізація стає джерелом страждань.
Водночас денаціоналізація має погані наслідки не лише для денаціоналізованого народу, а й для народу, який здійснює денаціоналізацію. Адже це веде до великої витрати зусиль. У той же час мова народу, який «проковтнув» інший народ, може розпастися на діалекти, а сам цей народ ризикує зазнати дезінтеграції.
До речі, сьогодні російська мова в Україні – це далеко не класична російська. Так само далекою від класичних зразків є російська мова численних представників неросійських етносів, що живуть у Російській Федерації.
Зникнення хоча б однієї мови (а кожна з них є особливою системою прийомів мислення), вважав Потебня, має негативний наслідок для людства в цілому, веде до втрати загальнолюдською культурою групи зв’язаних саме з цією мовою мислительних процесів. Якби була створена «загальнолюдська» мова, то людство зазнало б зниження рівня думки. Щодо загальнолюдської культури, то вона є інтегрованим продуктом різних національних культур й існує через їхню взаємодію. І лише повноцінний діалог культур створює можливості для розвитку світової культури.
У цьому сенсі захист національних культур є безсумнівним позитивом, що, зокрема, виражається в націоналізмі. Власне, нормальний націоналізм трактується вченим як світогляд, для якого природною є національна розмаїтість людства.
Ідея націоналізму здатна посприяти людському прогресові, якщо націоналізм стверджує права народів на самостійне існування та розвиток. Але якщо через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, то вона набуває реакційного сенсу.
Творчий спадок видатного українського мовознавця в нинішній Україні є мало знаний – на жаль. Твори його в нас практично не перевидавалися й не осмислювалися належним чином.
Однак нинішні події в Україні засвідчили, що Потебня мав рацію. Не податковий кодекс, не пенсійна реформа, не інші соціальні й політичні ініціативи нинішньої влади викликали таке збурення, а саме мовне питання. Бо мова – це дійсно основа нації.
Не знаю, чи ознайомлені були протестувальники під Українським домом з творчим доробком Потебні. Напевно, ні. Але вони відчувають і думають так, як і цей геніальний мовознавець.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Говорити, що хтось стоїть за цією акцією, спеціально її організовує, – складно. Та, зрештою, яким «нормальним людям», коли надворі літня спека і час відпусток, хочеться боротися за мову? Схоже, ця акція є виявом «несвідомої» стихії. А її учасники – ідеалісти, які не живуть «так, як всі».
Схоже також, що розуміння цього ідеалізму бракує нашим політикам – як провладним, так і опозиційним. Вони здебільшого продовжують дотримуватися марксистських поглядів на національне питання. Для них нація – це передусім економіка, ну, може, ще трохи соціальні стандарти (про останні переважно згадують перед виборами). Культура ж, зокрема, мова, – це щось другорядне.
Дуже точно таке розуміння передав один донбаський шахтар під час «перебудови», заявивши тодішньому генсекові СРСР Михайлові Горбачову, що йому однаково, якою мовою говорити – лише було б що їсти. Практично мало що змінилося з того часу, принаймні на рівні свідомості. Ось недавно прочитав на сайті Радіо Свобода коментарі однієї нібито одеситки: мовляв, у країні стільки проблем, а тут хтось голодує за мову.
І невтямки нашим високочолим політикам, а також деяким «простим людям», що мова є однією з найбільших цінностей нації. Більше того – від стану мови залежить і чимало наших проблем. Але це чудово розумів видатний український мовознавець Олександр Потебня, який жив близько півтора століття тому.
Олександр Потебня: мова – основа нації
Вчений вважав, що не за єдністю походження й не за зовнішньою схожістю типів ми називаємо народ народом. Народна єдність полягає ні в тому, що народ проживає на одній території (географічна єдність), ні в схожості способу життя (однотипність їжі, одягу, характеру осель, побуту й звичаїв), ані в релігійній, ні навіть у державній єдності. Багато народів не мають цих ознак. На думку Потебні, обов’язковою умовою існування народності є мовна єдність. Саме мова є породженням та виявом «народного духу», окреслює самість спільноти, кодуючи у структурах твореного нею «проміжного» світу національний світогляд.
Нормальний розвиток мови – одна з головних передумов нормального розвитку нації. Ті народи, які втрачають свою рідну мову та приймають чужу, не є духовно самостійними. Вони не виявляють ініціативи, не мають душевної бадьорості, виявляють млявість. Більше того – не здатні відстоювати своє право на життя між іншими націями й фактично засуджені на смерть. Без рідної мови нація перетворюється на населення зі своїми «вузькими» проблемами (як тут не пригадати «ковбасну ідеологію» згадуваного донбаського шахтаря).
Денаціоналізація, на думку Потебні, полягає в такій зміні життя народу, де його традиція, яка закладена передусім у мові, переривається або послаблюється, постаючи чимось другорядним. (Чи не такою є «мовна політика» України – особливо на сучасному етапі?). Тобто, щоб денаціоналізувати етнос, треба відібрати в нього мову.
Показово, що Потебня навіть виступав проти такого явища, як двомовність (білінгвізм), котре в царській Росії мало чимале поширення, а зараз воно панує в наших, ніби українських, засобах інформації. Вчений вважав, що білінгвізм (особливо в дитячому віці) гальмує розумовий розвиток людини. Чуже слово, яке здобуває собі місце побіч рідного, наче чужорідне тіло в організмі, псує його.
Дітей, на його думку, необхідно навчати рідною мовою. Навчання ж чужою мовою або навчання кількома мовами стримує психічний розвиток дітей. Здорове ж засвоєння чужих мов повинно випливати з потреб практичних (наприклад, коли необхідно налагодити торговельні відносини), або з потреб поширення меж застосування думки.
Загалом Потебня доходив висновку, що денаціоналізація, яка супроводжується скороченням сфери вживання національної мови (а саме це передбачає закон «Про засади мовної державної політики»), має наслідком погане виховання, руйнування зв’язку підростаючого покоління з дорослими, ослаблення енергії думки, дезорганізацію суспільства й аморалізм. Навіть коли денаціоналізатори й денаціоналізовані близькі один до одного, все одно денаціоналізація стає джерелом страждань.
Водночас денаціоналізація має погані наслідки не лише для денаціоналізованого народу, а й для народу, який здійснює денаціоналізацію. Адже це веде до великої витрати зусиль. У той же час мова народу, який «проковтнув» інший народ, може розпастися на діалекти, а сам цей народ ризикує зазнати дезінтеграції.
До речі, сьогодні російська мова в Україні – це далеко не класична російська. Так само далекою від класичних зразків є російська мова численних представників неросійських етносів, що живуть у Російській Федерації.
Зникнення хоча б однієї мови (а кожна з них є особливою системою прийомів мислення), вважав Потебня, має негативний наслідок для людства в цілому, веде до втрати загальнолюдською культурою групи зв’язаних саме з цією мовою мислительних процесів. Якби була створена «загальнолюдська» мова, то людство зазнало б зниження рівня думки. Щодо загальнолюдської культури, то вона є інтегрованим продуктом різних національних культур й існує через їхню взаємодію. І лише повноцінний діалог культур створює можливості для розвитку світової культури.
У цьому сенсі захист національних культур є безсумнівним позитивом, що, зокрема, виражається в націоналізмі. Власне, нормальний націоналізм трактується вченим як світогляд, для якого природною є національна розмаїтість людства.
Ідея націоналізму здатна посприяти людському прогресові, якщо націоналізм стверджує права народів на самостійне існування та розвиток. Але якщо через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, то вона набуває реакційного сенсу.
Творчий спадок видатного українського мовознавця в нинішній Україні є мало знаний – на жаль. Твори його в нас практично не перевидавалися й не осмислювалися належним чином.
Однак нинішні події в Україні засвідчили, що Потебня мав рацію. Не податковий кодекс, не пенсійна реформа, не інші соціальні й політичні ініціативи нинішньої влади викликали таке збурення, а саме мовне питання. Бо мова – це дійсно основа нації.
Не знаю, чи ознайомлені були протестувальники під Українським домом з творчим доробком Потебні. Напевно, ні. Але вони відчувають і думають так, як і цей геніальний мовознавець.
Петро Кралюк – проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
