Доступність посилання

ТОП новини

Чому російськомовні захищають українську


Луганськ – Під час нещодавнього мовного протистояння в Україні не був належним чином осмислений такий суспільний феномен, як захист російськомовними громадянами державної мови від законопроекту Ківалова-Колесніченка. Вони це робили біля Українського дому та на різноманітних ток-шоу, при цьому навіть не чітко декларуючи, навіщо це їм.

Прибічники ж того законопроекту дорікали своїм опонентам, що ті не мають права захищати українську, оскільки або не користуються нею в повсякденному спілкуванні, або зовсім не володіють.

Саме такі закиди робив «губернатор» Харківщини Михайло Добкін лідеру опозиції Арсенію Яценюку, депутат-регіонал Василь Кисельов – літньому актору російського театру, росіянину за походженням та першим місцем проживання (на жаль, забула його ім’я), генеральний директор Луганського державного телеканалу ЛОТ Родіон Мірошник – відомому на Донбасі правозахиснику Миколі Козирєву.

Звісно, цей полемічний хід аж ніяк не міг бути власним креативом названих регіоналів. У кращому випадку це ноу-хау їхніх партійних ідеологів, якщо не рекомендація з «близького зарубіжжя».

Так чи інакше, але це спрацьовувало, і їхні опоненти після цих зауважень не могли дати чіткої гідної відповіді на ці закиди.

Не було її і в наших провідних політологів, які обмежилися лише припущеннями про те, що захисники мови в цьому випадку виступали як патріоти української держави, а прихильники законопроекту – як послідовники політики Валуєва та Сталіна стосовно української мови.

Якби все було так просто, то, напевне, такий інтелектуал, як Козирєв, сказав би про це. Але цього не сталося, бо, на моє переконання, мотиви захисту нашими російськомовними співгромадянами української в нашій державі дещо складніші, ніж названа історична паралель.

Загрози від законопроекту

Автори мовного законопроекту та їхні численні однодумці переконують нас у тому, що ніякої загрози від того, що той стане законом України та буде втілений, не передбачається, оскільки єдиною державною у нас залишається українська мова.

Реалії ж свідчать про дещо інше. Так, у прямому ефірі ЛОТу той самий Микола Козирєв навів кричущий факт нехтування державною мовою на місцях – ще до ухвалення цього законопроекту як закону. За його даними, одна мешканка Донбасу не змогла влаштуватися на роботу в Берегівському районі Закарпаття з причини незнання нею угорської мови. Ось вам і чинний статус української як державної вже сьогодні! А що буде завтра, коли, не дай Боже, законопроект Ківалова-Колесніченка набере сили Закону?

Щось подібне відбулося й зі мною в Луганську. Для того, щоб пройти до Луганської ОДА, я зайшла до Бюро перепусток. Чиновниця, до якої я безпосередньо звернулася українською, відверто глузувала та сміялася з мене й просила свою колегу перекладати мою мову.

Моє письмове звернення з цього приводу до голови Луганської ОДА Володимира Пристюка той переадресував голові Луганської обласної ради Валерію Голенку. Останній у письмовій формі повідомив мені, що нібито це Бюро перепусток обслуговує обласне комунальне підприємство «Управління адмінбудинками», працівники якого не є державними службовцями, а отже, не зобов’язані володіти українською.

Тоді я звернулася до прокуратури, яка відповіла мені, що це не її компетенція, але я маю право звернутися з цього приводу до суду.

Якщо поєднати цей випадок із тим, про який розповів Микола Козирєв, то мимоволі виникає запитання: а в якій державі (українській, угорській чи російській) ми з вами живемо?

До речі, пан Микола у своїх теледебатах на ЛОТі розповів Родіону Мірошнику (у недалекому минулому заступнику голови ЛОДА) і про свій, і про мій випадок. На що той прибічник «рускава міра» та великий шанувальник ката донських козаків та керівника Червоної армії у 1939 році Ворошилова цинічно збрехав, що нібито я вимагала спілкування українською від звичайної вахтерки ОДА.

Тож усе це разом узяте свідчить про те, що державна мова не є атрибутом тієї чи іншої держави разом із її гімном, прапором та гербом, але є самим підмурівком державності, без якого та, як у нашому випадку, перетворюється на фікцію.

Ця теза стає ще більш актуальною, коли президент сусідньої держави, хай і вустами своєї дружини, заявляє на весь світ про те, що Росія закінчується там, де закінчується російська мова. Якщо ж додати до цього, що ця держава має другий у світі військовий потенціал та територіальні претензії до України на державному рівні, то надавати в цій ситуації російській мові навіть статус регіональної, погодьтеся, можуть тільки приховані антидержавники.

Що насправді разом із мовою захищають російськомовні патріоти

Але прямої агресії з боку Росії не буде. Вона намагається загарбати Україну, вперше у своїй історії, мирним шляхом. І вельми промовистим у цьому плані є ідеологія «рускава міра», яка позиціонується перш за все з православ’ям, російською культурою та мовою, спільною історичною пам’яттю та спільними поглядами на розвиток суспільства.

Якщо придивитися до того, ким та як утілюється ця доктрина в Україні, то не можна не помітити, що в цього керованого процесу є відповідальні за кожний пункт цього «всесвітнього» проекту, а отже, є, вочевидь, і свої закордонні координатори.

Так, за втілення в українське суспільство православ’я персонально відповідає колишній агент КГБ Володимир Гундяєв, який нині перебуває в сані патріарха Російської православної церкви.

За втілення російської культури, схоже, – керівники Першого національного телеканалу Валід Арфуш та Єгор Бенкендорф разом із генеральними продюсерами всіх інших загальноукраїнських комерційних телеканалів, незалежно від частки російського капіталу серед їхніх власників. Винятком тут є хіба що керівництво «5-го каналу» та ТВі. Недарма ж останній уже відчуває певні незручності з боку керівництва силових структур нібито незалежної України.

За російську мову в Україні в рамках утілення доктрини «рускава міра», здається, відповідають пани Колесніченко, Ківалов, Єфремов, Гриневецький і товариш Симоненко. Тому годі сподіватися на те, що вони коли-небудь зупиняться у своїх діях, скерованих на розкол українського суспільства. Не зупиняться, бо дуже можливо, що потайки мріють про свою забезпечену та почесну старість де-небудь на Рубльовці.

Дуже суттєво просунувся у плані втілення в життя спільної з Росією історії наш міністр освіти та науки Табачник, із якого, мабуть, кремлівські координатори просування «рускава міра» в Україні радять брати приклад усім іншим своїм агентам впливу, відповідальним за інші пункти цього «глобального» проекту.

Нарешті, за «спільні погляди на суспільний розвиток» відповідає численна армія проросійських політологів та соціологів в Україні на чолі з паном Корніловим.

Не треба бути великим футурологом, щоб передбачити, що після остаточного втілення в усі сфери суспільного життя в Україні доктрини «рускава міра», українська держава, за висловом класика російської літератури Салтикова-Щедріна, «будет упразднена за ненадобностью».

Але, як і всі подібні проекти, «рускій мір» має і свій зворотній бік, про який його автори, ідеологи та керівники воліють мовчати. Але він добре проглядається й без будь-якої реклами з їхнього боку як в Україні, так і в самій Росії. На ці тіньові цінності «рускава міра» нерідко вказують європейські політики, громадські діячі та інтелектуали.

Це, перш за все, авторитарний стиль правління, який базується на принципах особистої відданості вождям та тотальній корупції, яка в силу цього є апріорі непереборною в поки що єдиній державі «рускава міра».

Це так звана керована демократія, яка передбачає тотальний контроль над ЗМІ, витіснення опозиції на політичний маргінес та щільно керовані владою виборчі процеси. Все це разом узяте гарантує збереження цинічного ставлення держави до власних громадян і не дає жодної перспективи розбудови громадянського суспільства.

І нарешті, третя особливість «рускава міра», яка випливає з перших двох, – це постійний пошук зовнішнього ворога, який є своєрідним громовідводом від неминучих внутрішніх суспільно-політичних конфліктів. Це призводить до надмірної мілітаризації держави та її суспільства і перманентних військових конфліктів по периметру кордонів імперії та на її національних околицях.

Наслідком цього є часткова ізоляції країни в сучасному світі та ментальне неприйняття її громадян цивілізованим людством (готелі «без росіян» популярні в усьому світі).

Усе це добре бачать не тільки російськомовні громадяни України, але й наші росіяни, які відчули кілька років тому якщо не європейську свободу своєї особистості в нашій країні, то щось вельми на неї схоже, чого «рускій мір» їм, м’яко кажучи, зовсім не гарантує.

Українська мова є найбільш потужним редутом на шляху його просування в Україні, втрата якого робить приєднання до «рускава міра» вже неминучим та остаточним з усіма перерахованими його наслідками.

Ось чому інтелектуально просунуті громадяни України російської національності та всі інші російськомовні захищали, захищають та захищатимуть і надалі українську мову анітрохи не гірше за своїх україномовних співгромадян.

Ірина Магрицька – кандидат філологічних наук, доцент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля, журналіст, громадський діяч

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
XS
SM
MD
LG