Доступність посилання

24 Листопад 2017, Київ 16:03
Знайомство з реакцією українських ЗМІ на роковини початку російсько-грузинської війни призводить до невтішного висновку про відсутність (за рідкісними винятками) розуміння в суспільстві і в інтелектуальній еліті тих тектонічних змін у світопорядку, які чітко окреслилися після серпня 2008 року і з якими Україна як держава, кожний громадянин України не можуть не рахуватися. Бо це система нових геополітичних викликів, котрі мають прямий стосунок до України, до питання про її незалежність та суверенність, незалежно від того, хто конкретно зараз перебуває при владі. Йдеться також про її позицію у відповідь на ці виклики, що, звісно, має прямий стосунок до буття та ціннісних орієнтацій кожного пересічного українця.

Те, що раніше мало місце лише у геополітичних розмірковуваннях О.Дугіна та Кº (євразійство, постулювання відверто шовіністичної, неоімперської позиції, територіальних претензій до сусідів, оголошення країн – колишніх радянських республік зоною особливих інтересів Росії, розпалювання в них різного роду суспільних протиріч та сепаратизму, оголошення колишніх радянських республік канонічною територією московського православ’я, підтримка «п’ятої колони» у цих країнах, інформаційна та ціннісно-орієнтаційна експансія щодо них тощо) – все це стало після відвертої військової агресії ядерної держави Росії проти (й на її території) суверенної Грузії фактом, який вимагає прискіпливої уваги та всебічного осмислення.

Усе свідчить про те, що Росія, яка стрімко зміцніла економічно й військово (хоча й залишилася на рівні умовної, «керованої» демократії), так і не змогла залучитися до європейських цінностей й постати державою такою ж, як усі інші, яка усвідомлює свої межі, свої кордони й зосереджена на облаштуванні свого внутрішньодержавного життя. Натомість на передній план знову вийшли імперські амбіції. Сусідні для Росії країни – колишні радянські республіки – оголошені представниками вищого політичного керівництва Росії зоною її особливих інтересів. Стосовно ж Української держави знову запанувала страхітлива для України думка про те, що без України, її економічного та людського потенціалу Росія як імперія відбутися не може.

Тобто, якщо коротко, йдеться про те, що ядерна держава Росія, в ім’я своїх шовіністичних, імперських амбіцій готова йти на пряму військову агресію проти будь-якої сусідньої держави, порушуючи найфундаментальніший принцип міжнародного світопорядку – непорушність кордонів.

Зрозуміло, що усе це означає для України, яка повинна зробити як відповідні висновки, так і здійснити відповідні відповідальні кроки.

Передовсім йдеться про те, що після повернення ядерної держави Росії на відверто шовіністичні, імперські позиції, які не одержали гідної – економічної та політичної відповіді від європейського співтовариства, Україна повинна була би чітко й однозначно зайняти державницьку, дійсно незалежну позицію: економічну, соціальну, соціокультурну, оборонну. Знов-таки, це не залежить від того, хто нині при владі, це об’єктивні вимоги.

Економічна позиція, можливо, пов’язана з найважчим вибором. Але він є абсолютно необхідним. Йдеться про перехід на світові ціни на газ. Ідеться також про зростання видатків на оборонні потреби, розробку й закупівлю нової військової техніки, про відмову від скорочення армії, про будівництво житла для офіцерів і контрактників (нині ці видатки найнижчі у процентному відношенні до рівня ВВП стосовно всіх країн-сусідів України).

Усе це, зрозуміло, не може не позначитися на темпах зростання рівня життя громадян, але, по-перше, іншого вибору немає і це потрібно перетерпіти, так само як це перетерпіли у свій час країни Балтики. Слід повернутися і до питання щодо вступу до НАТО, бо іншого шляху в сенсі справжніх гарантій національної безпеки просто не існує. Як немає й іншого шляху, окрім обстоювання української ідентичності, й у сфері соціокультурній.

Ідеться про те, що це повинні бути адекватні відповіді на надзвичайно складні проблеми, значною мірою штучно спровоковані, але які усе ж мають місце та вимагають для свого розв’язання довготривалих та наполегливих зусиль. Передовсім йдеться про так званий соціокультурний розкол в Україні. Для усвідомлення вагомості й справжніх параметрів цієї проблеми насамперед слід сказати, що ця проблема у цілому є штучно створеною в Україні відомими політичними силами, до того ж підштовхнутими ззовні.

Ця обставина – штучна створеність – має принципове значення. Бо насправді – і це має не менш вагоме значення – в Україні впродовж усіх років незалежності відбувався цілковито природній процес плавного, спокійного, але неухильного перекодування культурної матриці населення. Йдеться передовсім про природній процес повернення національної самоідентифікації усім етнічними українцям. Це по-перше. І по-друге, йдеться про такий же природній процес становлення громадянського суспільства в Україні як суспільства усіх її громадян. Саме ці природні процеси й занепокоїли, страшенно занепокоїли сценаристів євразійства, як зовнішніх, так і внутрішніх, що й вилилося в останні відомі події.

Так звані російськомовні. Драма української нації

Зрозуміла позиція північно-східного сусіда, де імперсько-авторитарне євразійство О.Дугіна і Кº стало офіційною його ідеологією. Але питання про ідентичну позицію певних політиків усередині України, тобто про захист інтересів іншої держави під маркою захисту так званих російськомовних – оце уже більш серйозно. І тут потрібен аналіз.

Найперше, що таке «русскоязычные»? Є росіяни, німці, французи, поляки, українці тощо за національністю – це зрозуміло. Отже, зрозуміло, що є етнічні українці й росіяни, в Україні – є також. Останніх – близько 8 із 46 мільйонів усіх громадян України.

Але що стосується так званих «русскоязычных», то це вигадка ідеологів північного сусіда, з одного боку. Але, із іншого, це драма, трагедія української нації, бо ж йдеться про приблизно десять мільйонів етнічних українців, які в результаті цілеспрямованої й багатодесятилітньої політики зросійщення стали носіями не просто мови іншого народу, але й іншої культури та ціннісних, зовсім неукраїнських, орієнтацій.

І тут потрібно віддати належне потужності радянської виховної та ідеологічної машини: маємо 10 мільйонів етнічних українців – «совків», тобто до цього часу ціннісно й культурно дезорієнтованих, відірваних від історичного коріння, усе ще по суті радянських людей.

Отже, йдеться не про проблему «русскоязычных», якої немає просто за визначенням, а про драму української нації, близько 10 мільйонів представників якої є невідомо яких ціннісних уподобань та орієнтацій. Точніше, відомо – чужого для українства євразійства, а не європейськості й євроінтеграційних прагнень. Чи можна цілковито покладатися на них як на громадян держави Україна? Це питання.

Але найголовнішим є те, що навколо питання про так званих «русскоязычных» відбувається якась фантасмагорія, іде якась зловісна гра, яка не вкладається у голову, але яку активно практикує частина політиків. При цьому забувається головне, визначальне – в Україні у її нинішніх кордонах немає нічиїх інших етнічних земель, окрім українських (у Криму – ще й кримськотатарських). І усі наслідки, які випливають звідси, є абсолютно зрозумілими, хоча, як бачимо, не для тих, хто сьогодні при владі.

Але чи не найбільш жахливою для української нації є позиція ідеологів та провідників так званих «русскоязычных» етнічних українців, а саме – В.Колісниченка, М.Левченка, В.Голенка, О.Дорошенка, Р.Іщенка тощо. Те, що ідеологами й провідниками є люди із такими прізвищами, оце і є найбільша трагедія українства. Хоча і це не вперше в нашій історії.

Що робити

Отже, стосовно соціокультурного зрізу відповідей на нові виклики сьогодення висновок напрошується сам собою: це повинні бути особливі зусилля й фінансова підтримка Української держави стосовно українських естради та музичного ринку, українського кіно та кіноринку, української книжки та книжкового ринку, всебічне історико-культурне виховання (особливо із залученням телебачення), плекання історичної пам’яті українського народу, знову ж таки – повернення у лоно рідного народу близько 10 мільйонів етнічних українців, жителів великих міст південного сходу України – так званих російськомовних.

Сюди ж прилягає й довготривалий процес ствердження мовно-культурної ідентичності етнічних українців, становлення громадянського суспільства не як суспільства громадян світу, а саме як громадян держави Україна. Це також чітке розмежування української та російської церков в Україні, а – у перспективі – становлення єдиної української помісної православної церкви.

Далі – це українізація не лише за мовою, але й, що головне, за змістом та ціннісним державницьким спрямуванням усієї інформаційної системи: телебачення, радіо, преси, інтернету тощо, – й повсюдне поширення їх на усю територію держави. І якщо цього не робить влада, це мусить робити опозиція – в міру своїх сил і ресурсів уже сьогодні, не відкладаючи на колись.

І ще одна важлива річ. Подальша безальтернативна розбудова кланово-олігархічного капіталізму в Україні, а не реалізація європейського вибору України (тобто, у цьому плані, становлення соціальної ринкової економіки й соціальної держави), може мати для неї дуже тяжкі наслідки, аж до підриву довіри у мільйонів українців до майбутнього України як держави.

І тут потрібно виходити виключно із драматичного історичного досвіду України. Якраз ігнорування соціального владарюючою елітою, невміння поєднати завдання та стратегії національного й соціального на різних етапах становлення українського суспільства приводило до фатальних наслідків, зрештою – до бездержавності, напівколоніального, а то й просто колоніального становища України.

Так було, зокрема, й у вирішальні часи української історії – за доби козаччини та у часи Української революції 1917-1921 років.

У першому випадку полковники та козацька старшина дбали передовсім про особисте збагачення та статки, чим відвернули решту української спільноти – пересічних українців – від української справи. Те ж саме трапилося і в роки Української революції 1917-1921 років., коли небажання більшості владарюючої еліти поділити поміщицькі землі призвело до поразки цієї еліти, а, водночас, мало страшні наслідки (на тлі ленінської облуди: «землю – селянам») – у подальшому для українських селян. А останні – а це було 80 відсотків населення, які пройшли вишкіл світової війни й поверталися з фронту – елементарно не захотіли воювати за цілковито легітимну владу Центральної ради та Директорії, яка, проте, як і попередня, царська, не захотіла віддати їм землю.

Нинішня ситуація в Україні не менш загрозлива й тривожна, аніж у роки попередніх випробувань доби козаччини та Української революції у силу того, що до традиційного розходження національного та соціального, переважання кланово-олігархічної моделі капіталізму над моделлю соціальної ринкової економіки, додалася нова обставина, те, що євразійські цінності й уподобання стали домінувати у значної частини не лише жителів великих міст південного сходу країни, а й у тамтешніх владних та бізнес-еліт.

Усі щойно згадані виклики економічного, військового, соціокультурного й соціального плану є справді вагомими викликами для нашого народу і становлять загрозу у плані перетворення України у залежне від зовнішніх впливів та забаганок, напівсамостійне державне утворення. Проте відповідь на ці виклики є також могутнім засобом для пересічного українця випростатися, постати на повний зріст, продемонструвати не лише світові, але й собі здатність не скорюватися, побороти будь-які негаразди й стверджувати на українській землі визначальні ідеали європейської цивілізації – ідеали свободи, солідарності, справедливості. Відтак, ці виклики є гарною нагодою для консолідації українського суспільства навколо не другорядних, а визначальних засадничих європейських цінностей та ідеалів.

Євген Андрос – виконувач обов’язків завідувача відділу філософської антропології Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України, кандидат філософських наук

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG