Доступність посилання

11 Грудень 2017, Київ 02:34
Якихось років сім тому довелося мені побувати на захисті однієї дисертації, яка стосувалася російсько-українських відносин. Дисертант, зокрема, провів деякі соціологічні дослідження в різних регіонах України, вивчивши ставлення населення до Росії та її зовнішньої політики. Мене подивували результати, що стосувалися Донбасу. Виявилося: тут ставлення до Росії етнічних українців (принаймні вони себе так ідентифікували) більш позитивне, ніж ставлення… етнічних росіян. На той час ми вже мали серйозні конфлікти з Російською Федерацією, зокрема конфлікт навколо острова Тузла.

Про що тут говорити? Як на мене, це типовий вираз малоросійства, яке у нас часто присутнє не лише на «поверховому» політичному рівні, а й на більш «глибинному» рівні – культурному.

Малоросійство вчора

Для мене яскравим прикладом малоросійства є постать Михайла Юзефовича (1802-1889). Нагадаю деякі моменти біографії цього діяча. Його предки належали до козацького роду, який вів свій початок десь ще з кінця XVI століття. Народився Юзефович на Полтавщині. Тобто, здавалося, був «типовим українцем». Служив у російській армії, воював з турками. Із 1840 року – інспектор народних училищ Київської губернії. При його сприянні була створена Київська археографічна комісія, яку він навіть очолив у 1856 році. Хто не знає – ця Комісія мала на меті, звертаючись до історичних документів, довести російський характер «юго-западного края», тобто України. Із 1846-го по 1858 рік Юзефович – попечитель Київського навчального округу. Водночас ярий русофіл і противник українського руху. Його меморандум до царя Олександра ІІ, де він писав, що українські просвітники хочуть створити «вільну Україну в формі республіки, з гетьманом на чолі», став спонукою для видання Емського указу 1876 року, який суттєво обмежував використання української мови. Водночас за його ініціативи здійснювалося спорудження пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві. Він був головою комісії по створенню цього монумента, відкритого в 1888 році. До сьогодні він прикрашає площу біля Софії Київської. До речі, не без сприяння Юзефовича в історіографії витворився міф про «великого Богдана», який міцно укорінився в свідомості українців. Так що Юзефовича можна вважати своєрідним «малоросійським патріотом».

Власне, що таке малоросійство? Небажання спиратися на власні сили і тим самим утверджувати себе в світі, намагання апелювати до «старшого брата», шукати в нього підтримку. При цьому запопадливо служити цьому «брату», сподіваючись від нього милості й матеріальних подачок. Іноді малоросіянин (і це психологічно зрозуміло) хоче бути більшим росіянином, ніж самі росіяни.

Звісно, це не означає, що малоросіянин «не патріот». Він може просльозитися, почувши українську пісню, охоче брати участь у різних українських фольклорних чи псевдофольклорних дійствах, навіть розмовляти українською мовою – правда, переважно на рівні побутовому. Ну, і звісно, любити українську природу, сало, борщ із пампушками, носити сорочку-вишиванку… Що там іще?

Такий патріотизм не шкідливий. Він, за великим рахунком, не заважає малоросіянину бути русофілом. Хіба не був русофілом Микола Гоголь, який так гарно описував Україну в своїх «Вечорах на хуторі біля Диканьки» і який не раз і не два співав осанну імперії Російській (почитайте хоча б його «Портрет»)?

Сьогоднішнє малоросійство

Але не будемо звертатися до нашої історії, в якій прикладів малоросійства хоч греблю гати. Звернемося до сучасності.

Зараз збурення в українському суспільстві викликало ухвалення закону «Про засади мовної державної політики». Дехто з політиків навіть заявляв, що цей закон розробили спецслужби Росії. Росія, звісно, робить те, що робить. І її спецслужби працюють на висоті. Бо ж яка традиція за спиною! Але чи варто в нинішній мовній війні винуватити лише росіян. Адже головним співавтором і проштовхувачем цього закону був не росіянин, а людина, яка має українське прізвище, народилася в Україні, котра, до речі, свою кар’єру як керівника розпочала в Західній Україні, районі, який відзначався й відзначається сильними українськими національними традиціями. Також із Західної України походить той чоловік, який керував Верховною Радою тоді, коли ухвалювався згаданий закон. Саме, значною мірою завдячуючи цій людині, закон «Про засади мовної державної політики» був ухвалений. Цей чоловік має не лише типово українське прізвище, а й значну частину свого життя прожив у національно свідомому Львові. Навіть у співавторстві з видатним українським істориком Ярославом Ісаєвичем дещо писав і видавав – звісно, українською мовою.

А тепер погляньте, хто яро захищає на різних телешоу закон «Про засади мовної державної політики». Росіяни? Ні, переважно політики з українськими прізвищами, українці за походженням. Та й на вигляд вони «типові українці». Які до того ж розповідають, як вони люблять землю українську та її мову.

Тому ухвалення закону «Про засади мовної державної політики» це не стільки «підступи Росії», скільки тріумф нашого рідного малоросійства, з яким ми зіштовхуємося на кожному кроці. Хіба не малоросійством є те, що наші книгарні завалені російськомовним (переважно попсовим) чтивом, або те, що в газетних кіосках ви рідко знайдете україномовні видання (навіть у типово україномовних регіонах!), або чи не малоросійством є, коли водій маршрутки, начепивши біля лобового скла український прапорець, крутить по ефемці примітивну російську попсу чи показує своїм пасажирам такий же примітивний російський фільм (нерідко ще й з образливим для українців підтекстом)?

Але чого хотіти від «низів», коли українська інтелектуальна верхівка на рівні «високої» культури свідомо чи несвідомо утверджує малоросійство. Хіба не в малоросійському контексті у нас викладається історія України, коли акцентується увага на поразках, а «великими українцями» стають люди, що вели нас до цих поразок? Ну хоча б згадуваний Богдан Хмельницький, якому нищівну характеристику свого часу дав Тарас Шевченко. Але якого ми, переважно завдяки старанням русофілів-малоросів типу Юзефовича, полюбили великою любов’ю. Або подивіться, які вартості своєї культури ми пропагуємо. Знову переважно те, що відгонить малоросійством. Наприклад, філософію Григорія Сковороди, котрого так само, як і Хмельницького, різко засуджував Шевченко, але культ якого в нас фактично утвердив русофіл Дмитро Чижевський (до речі, Чижевський був одним із небагатьох членів Центральної Ради, котрі голосували проти проголошення незалежності України). Власне, філософія Сковороди це і є типове малоросійство. Чи не найбільша її оригінальність у «втечі від світу». Здійснюючи таку «втечу», ми дійсно перетворюємося в «милих малоросіян». Навіть Шевченка у нас є бажання представити таким собі малоросіянином. Бо ж часто на різних Шевченкових імпрезах співаємо пісні на ліричні тексти Кобзаря і забуваємо про його глибоку й незручну навіть для багатьох наших сучасників поезію «трьох літ».

Тому перш ніж звинувачувати «воріженьків» у наших бідах, при цьому наївно сподіваючись, що вони якось самі собою згинуть, «як роса на сонці», чи не краще подивитися на себе, хто ми є? І подумати над тим, як витравити в собі малоросіянина. Бо, направду, наші біди не стільки від «воріженьків», скільки від наших малоросійських комплексів.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Петро Кралюк

    Український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор Національного університету «Острозька академія».

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG