Переходила пішки румунський кордон – почувалась Остапом Бендером. Мабуть, добре, що він не потрапив до Ріо, де всі ходять у білих штанах. Мене, на відміну від Великого Комбінатора, разом із групою врешті-решт через кордон пропустили. І ми рушили далі здійснювати «організований туризм», попри доволі безтолкового львівського туроператора, чиї автобуси жодного разу вчасно не приїхали.
Коли вертались назад – кордон із Україною перетинали вночі. Три години перетинали, я встигла здати паспорт, потинятися навколо будки-дьютіфрі і задрімати, згорнувшись у вузол на своєму сидінні.
Розбудив мене нервовий водій-болгарин, який посварився з митником, і вони волали одне на одного прямо під моїм вікном. «Циган!», – розібрала я серед того лементу. Митник відповідав щось по-своєму, мабуть, щось у такому ж дусі, судячи з реакції водія. Збоку це виглядало, щонайменше, дивно. Хоча б тому, що зовні смаглявий чорноокий болгарин від смаглявого чорноокого румуна відрізнявся хіба формою носа.
Ні, це не Ріо-де-Жанейро, сказав би на це Остап.
Завтра мій друг їде вчитися у країну Андерсена. Не знаю, як там у нього складеться із тамтешніми русалоньками, сподіваюсь, непогано. Головне – щоб у олов’яні солдатики на Батьківщині не загребли… Так чи так, це вже друга людина з мого колишнього класу, яка «звалює». Я маю на увазі, серед дійсно розумних, а не таких, що з класу восьмого «ішли на медаль».
І не те, щоб він колись мріяв емігрувати – Боже, збав. Просто у нас твій мозок потрібен тільки тобі – більше цінується вміння викручуватись, просто у нас до студента особливе ставлення. Згадати хоча б травневі віце-прем’єрові заяви про те, що студент повинен стажуватись, а не працювати. Клаас, враховуючи, що, наприклад, моя колишня сусідка по гуртожитській кімнаті працювала з молодших курсів, за рахунок чого жила, платила за гуртягу і частково оплачувала власне «контрактне» навчання, бо якщо перейти на заочну форму – вартість контракту зростала в рази.
А зниження стипендій? Про них оголосили підло – влітку, щоб студенти, яких на «футбольний» період повідправляли із гуртожитків, не могли навіть висловити свій протест.
Студент нашими чиновниками розглядається як п’явка для бюджету: присмокчеться і не відпускає. Всього їм мало! І гречкою ж бо їх не нагодуєш, щоб замовкли і не смикались.
А нашими університетами студент розглядається як ріг достатку або робоча сила, безкоштовна і некваліфікована.
Сиділи вчора із другом на набережній, говорили про закордон і про те, чому там наші студенти бажаніші, ніж вдома. Чому у нас люди, закінчивши історичний, продають рибу в супермаркеті. І чому, наприклад, веселий болгарський бармен Ілько із поморійського готелю надає перевагу шістнадцятигодинній робочій зміні перед гранітом науки.
Цілком імовірно, що мій друг потім повернеться в Україну. А може, спробує лишитися. Дивлячись, наскільки його влаштує тамтешнє «ріо-де-жанейро».
Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Коли вертались назад – кордон із Україною перетинали вночі. Три години перетинали, я встигла здати паспорт, потинятися навколо будки-дьютіфрі і задрімати, згорнувшись у вузол на своєму сидінні.
Розбудив мене нервовий водій-болгарин, який посварився з митником, і вони волали одне на одного прямо під моїм вікном. «Циган!», – розібрала я серед того лементу. Митник відповідав щось по-своєму, мабуть, щось у такому ж дусі, судячи з реакції водія. Збоку це виглядало, щонайменше, дивно. Хоча б тому, що зовні смаглявий чорноокий болгарин від смаглявого чорноокого румуна відрізнявся хіба формою носа.
Ні, це не Ріо-де-Жанейро, сказав би на це Остап.
Завтра мій друг їде вчитися у країну Андерсена. Не знаю, як там у нього складеться із тамтешніми русалоньками, сподіваюсь, непогано. Головне – щоб у олов’яні солдатики на Батьківщині не загребли… Так чи так, це вже друга людина з мого колишнього класу, яка «звалює». Я маю на увазі, серед дійсно розумних, а не таких, що з класу восьмого «ішли на медаль».
І не те, щоб він колись мріяв емігрувати – Боже, збав. Просто у нас твій мозок потрібен тільки тобі – більше цінується вміння викручуватись, просто у нас до студента особливе ставлення. Згадати хоча б травневі віце-прем’єрові заяви про те, що студент повинен стажуватись, а не працювати. Клаас, враховуючи, що, наприклад, моя колишня сусідка по гуртожитській кімнаті працювала з молодших курсів, за рахунок чого жила, платила за гуртягу і частково оплачувала власне «контрактне» навчання, бо якщо перейти на заочну форму – вартість контракту зростала в рази.
А зниження стипендій? Про них оголосили підло – влітку, щоб студенти, яких на «футбольний» період повідправляли із гуртожитків, не могли навіть висловити свій протест.
Студент нашими чиновниками розглядається як п’явка для бюджету: присмокчеться і не відпускає. Всього їм мало! І гречкою ж бо їх не нагодуєш, щоб замовкли і не смикались.
А нашими університетами студент розглядається як ріг достатку або робоча сила, безкоштовна і некваліфікована.
Сиділи вчора із другом на набережній, говорили про закордон і про те, чому там наші студенти бажаніші, ніж вдома. Чому у нас люди, закінчивши історичний, продають рибу в супермаркеті. І чому, наприклад, веселий болгарський бармен Ілько із поморійського готелю надає перевагу шістнадцятигодинній робочій зміні перед гранітом науки.
Цілком імовірно, що мій друг потім повернеться в Україну. А може, спробує лишитися. Дивлячись, наскільки його влаштує тамтешнє «ріо-де-жанейро».
Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
