Доступність посилання

15 Грудень 2017, Київ 12:06
Останнім часом ситуація в Україні складається таким чином, що для більшості українців постають питання – що ж вони зробили не так на самому початку незалежності? Чому так легко став можливим ренесанс тоталітаризму? Очевидно, що відповіді на ці дуже нелегкі питання не є однозначними, але якщо не спробувати їх поставити сьогодні, то завтра може бути вже занадто пізно.

В ейфорії від перших років незалежності і від тих можливостей, котрі вона гіпотетично відкривала, було упущено, на мою думку, найголовніше – діючу модель держави Україна неможливо створити, опираючись лише на бажання поетів і гуманітаріїв. А крики «Ганьба!» на велелюдних мітингах кінця 80-х і початку 90-х років нездатні були замінити напружену роботу над творенням держави Україна.

Подібне імітаційне державотворення, коли дехто роками, якщо не десятиліттями, вважав за більш доцільне бути присутнім на різноманітних вечорах, круглих столах, чи трусити довгими вусами, переконуючи один одного до одуріння у необхідності розбудови України, що, власне, і привело до тієї ганебної ситуації, у якій сьогодні опинилася Україна.

І найгірше, що помилки українських політичних діячів минулого – Грушевського, Винниченка чи Петлюри – абсолютно нічого не навчили тих, хто отримавши мандат довіри від українського народу, вирішив зіграти у свою власну гру, абсолютно ігноруючи політичні реалії навколишнього світу. Але історію неможливо перехитрити. Вона може дати шанс, навіть, декілька разів поспіль та питати за його неправильне використання завжди буде дуже жорстко.

Формально існуюча держава

Антиукраїнські сили, котрі в 2010 році захопили владу над Україною, відсвяткували 21-у річницю незалежності Української держави. Яка по суті існує лише формально. Адже коли, майже, вся власність і ресурси в Україні українцям не належать, керують Україною російськомовні і проросійськи орієнтовані політики, для яких ця держава є лише полем для жорстокого визиску, українці з кожним наступним роком і кожним наступним поколінням усе більше русифікуються, а їхня мова стає предметом для постійних політичних спекуляцій, то ця країна все більше стає схожою на незграбний муляж держави.

Таким чином, в українців залишається невеликий вибір: або ж змиритися з усім тим, що з ними за останні роки зроблено, і погодитися на роль безмовних васалів на території, котра окупована чужинцями, або ж боротися і спробувати виправити ту ганебну ситуацію, за якої вимирання і деградація української нації стають незворотними і неминучими процесами.

Мова йде про те, що навіть найкращі наміри некомпетентних людей нездатні створити українську матрицю, без якої, у свою чергу, неможливе створення української системи і українського світу в Україні. Для початку необхідно визнати, що за багатьма визначальними параметрами українська нація сьогодні знаходиться у положенні, котре є набагато гіршим, аніж у 1991 році. Адже тоді, крім великих надій на достойне життя, які мали українці, вони не були так затиснені безвихіддю, котру створили для них ті, хто вже привласнив на свою користь Українську державу.

Пересічна людина вчиться все життя, по ходу виправляючи чужі і власні помилки, все перевіряє і намагається зробити висновки із своїх колишніх прорахунків. Хто не робив у житті помилок? Але коли помилки робить українська нація, це в результаті може трагічно закінчитися для неї. Тому 2012 рік мав би стати для українців роком переосмислення усього того, що було зроблено не так, починаючи від 19912-го.

Створення української матриці

Створенню повноцінної української політичної матриці усі ці два десятиліття перешкоджало і те, що сусідня «братня» Росія перетворила Україну на полігон, на якому випробовувались новітні розробки політичних технологів. Головним знаряддям цієї інформаційно-психологічної війни з Україною було обрано засоби масової інформації (і особливо телебачення і FM-радіостанції), які під облудливим прикриттям ринкових відносин, заполонили український інформаційний простір, нав’язуючи українцям «цінності» «русского мира».

Не менш «оригінальним» інструментом впливу на «українських сепаратистів» стало засилля Російської православної церкви в Україні, котра з усіх сил доносила в душі своїй пастві ідею, що української нації взагалі не існує, а окремішність українців від росіян – це усе вигадки українських націоналістів.

А Володимир Путін і його найближче оточення ніколи й не приховували того факту, що вважають Україну антиросійським проектом, котрий має бути якнайшвидше демонтованим.

Фактично цей демонтаж розпочато в Україні, починаючи від лютого 2010 року, часу початку президенства Віктора Януковича. У нього було закладено: витіснення української мови з освіти і діловодства; намагання переписати українську історію (тобто створення історії, котра побудована на тотальних перекручуваннях і є повністю українофобською); використання підконтрольних ЗМІ для промивання мізків українцям, з метою створення у них уяви про Росію як дружньої і союзницької держави, яка з усіх сил обороняє Україну від зазіхань і згубного впливу Заходу, і особливо Сполучених Штатів.

Також не менш дієвим інструментом розхитування української політичної матриці стали постійний пошук і штучне створення Росією конфліктних ситуацій у стосунках із Україною, що використовується для нагнітання обстановки і збурення «п’ятої колони», антиукраїнська діяльність якої постійно фінансується путінським режимом.

Для путіністів дуже важливо донести до українців, що їхня незалежна держава – це історичне непорозуміння, котре має бути якнайшвидше виправлене, а українські намагання самоідентифікації – це не що інше, як сепаратистські вибрики малоросів.

Тому сьогодні для українців питанням номер один має стати – що можна протиставити навалі з Росії? І лише створивши політичну матрицю громадянського суспільства, можливо взагалі говорити про побудову української системи як такої. У цьому сенсі Україна фактично застрягла у перехідному періоді, так і не створивши сукупності політико-правових інститутів і механізмів, лише під впливом яких перехідні посттоталітарні суспільства вже починають набувати рис громадянського суспільства.

Розблокувати шлях до громадянського суспільства

Погашену соціальну активність українських громадян необхідно відновлювати. Адже вона, за вмілого її використання, здатна стати ефективним інструментом не лише для формування демократії в Україні, а й для переходу суспільства у нову для себе якість – громадянського суспільства. Бо сьогодні український соціум опинився по той бік громадянського суспільства, і режим «януковичів» силовими методами намагається закріпити цю ситуацію назавжди.

Усвідомлюючи всю критичність поточного політичного моменту перед парламентськими виборами, українці мають визнати, що навіть у найбільш демократичні часи після перемоги Помаранчевої революції 2004 року по суті існував лише фасад демократії. А нормальний демократичний політичний процес так і не вдалося запустити. Його було замінено піаром, і ці піарники лише вправно створювали ілюзію боротьби, стаючи політичними акторами на виборах, котрі так нічого і не могли змінити. А вся нібито політична боротьба – керувалася і віртуозно спрямувалася тими, хто знаходився і знаходиться в тіні, але тримає у своїх руках ключі від цієї влади – політичної, фінансової і адміністративної.

Діючу модель держави Україна неможливо створити імітуванням державотворення. А зважаючи на те, що сьогодні політичний процес дозрівання українського соціуму до громадянського суспільства штучно заблокований зусиллями «донецьких» і відсутністю в Україні чисельного та впливового середнього класу, лише самі українські громадяни можуть розпочати цей процес розблокування. Враховуючи при цьому, що матриця політичної конфронтації, яку створив режим «януковичів» для того, аби йому було легше контролювати українську громаду, не піддається реформуванню, і створена саме для того, щоб блокувати поступ України на шляху до громадянського суспільства.

Віктор Каспрук – незалежний політолог

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Віктор Каспрук

    Політолог, журналіст-міжнародник, публіцист. Закінчив Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського. Працював завідувачем відділу політики в газеті В’ячеслава Чорновола «Час-Time». Автор понад 2500 статей. Спеціалізується на висвітленні проблем України, Росії, Білорусі, Близького Сходу, арабського світу, Латинської Америки та Південно-Східної Азії. Лауреат премії журналу «Сучасність» та Ліги українських меценатів за 2006 рік за цикл статей, присвячених проблемам внутрішньоукраїнської і світової політики, а також за інтерв’ю із провідними діячами білоруської опозиції.

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG