Вбираючись у вишиванку на День Незалежності, я, щонайменше, сподівалася побачити на черкаських вулицях, якщо не «вишиванкове море», то точно парад вишиванок. Утім, у самісінькому центрі Черкас я відчувала себе «білою вороною». Година спостережень – і жодного перехожого у вишиванці. Люди, вбрані по-буденному, по-святковому, по-пляжному неспішно прогулювалися містом. При зустрічі знайомі частенько вітали один одного «С празднічком!», подекуди заходячись після цих слів гучним, з нотками насмішки, сміхом.
Двох перехожих у вишиванках я таки побачила у доволі символічних місцях – біля опозиційних наметів на Соборній площі і біля Черкаської мерії. Власне мерія напередодні свята пропонувала жителям міста своєрідний «дрес-код Незалежності» – український національний як традиційний одяг, так і з елементами модерну. Або ж незвичну зачіску чи елемент національних символів, приміром, жовто-блакитна стрічка у косі.
Чимало посадовців з мерії на головне святкування у Долині троянд прийшли у вишиванках. Як і черкащани, які прийшли туди відпочити, пофестивалити, скуштувати різноманітних смаколиків і послухати запрошених міською та обласною владами «столичних зірок». Хоча за межами цієї локації вбраних у вишиванки було небагато. Як і автівок, прикрашений синьо-жовтими прапорцями.
Зрештою, я зовсім не вважаю, що вишиванка – це вияв патріотизму. Адже іноземці, одягаючи українське національне вбрання, навряд чи відчувають себе патріотами саме Української держави. Та й подекуди мої співвітчизники вбираються у вишиванку лише з естетичних міркувань.
Для мене вишиванка – це стан душі, відголосок якихось давніх національних традицій, історії народу. Сакральна річ. Річ, яка у будь-якому куточку світу ідентифікує тебе як Українця.
Утім, прикро, що вишиванку, плахту, шаровари, жовто-блакитну стрічку та вінок одягаємо лише для святкових «владних» концертів або ж виступів в «українському стилі». Прикро, що День Незалежності дехто сприймає лише як «празднік», черговий вихідний, чи додатковий день для вибирання картоплі. Прикро, що жовто-блакитний прапорець на автівках припиняє майоріти, щойно добігає кінця черговий День Конституцій, День Державного прапора чи День Незалежності. Прикро, що у козацькому місті навесні на парад вишиванок виходить лише патріотична молодь, і то осіб 50. Не більше. Прикро, що у козацькому місті із 250-тисячним населенням від сили кілька тисяч осіб на святкування дня народження країни приходять у вишиванках. Прикро…
Свою вишиванку я зовсім скоро одягну знову – Першого вересня на чергову лінійку до свого молодшого братика. Малий, до речі, за власним бажанням теж вбереться у вишиванку. З-поміж білої святкової сорочки, теніски та вишиванки він обрав останню. І не тому, що це День знань. І не тому, що так сказали в школі. Тому що такий стан душі.
Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Двох перехожих у вишиванках я таки побачила у доволі символічних місцях – біля опозиційних наметів на Соборній площі і біля Черкаської мерії. Власне мерія напередодні свята пропонувала жителям міста своєрідний «дрес-код Незалежності» – український національний як традиційний одяг, так і з елементами модерну. Або ж незвичну зачіску чи елемент національних символів, приміром, жовто-блакитна стрічка у косі.
Чимало посадовців з мерії на головне святкування у Долині троянд прийшли у вишиванках. Як і черкащани, які прийшли туди відпочити, пофестивалити, скуштувати різноманітних смаколиків і послухати запрошених міською та обласною владами «столичних зірок». Хоча за межами цієї локації вбраних у вишиванки було небагато. Як і автівок, прикрашений синьо-жовтими прапорцями.
Зрештою, я зовсім не вважаю, що вишиванка – це вияв патріотизму. Адже іноземці, одягаючи українське національне вбрання, навряд чи відчувають себе патріотами саме Української держави. Та й подекуди мої співвітчизники вбираються у вишиванку лише з естетичних міркувань.
Для мене вишиванка – це стан душі, відголосок якихось давніх національних традицій, історії народу. Сакральна річ. Річ, яка у будь-якому куточку світу ідентифікує тебе як Українця.
Утім, прикро, що вишиванку, плахту, шаровари, жовто-блакитну стрічку та вінок одягаємо лише для святкових «владних» концертів або ж виступів в «українському стилі». Прикро, що День Незалежності дехто сприймає лише як «празднік», черговий вихідний, чи додатковий день для вибирання картоплі. Прикро, що жовто-блакитний прапорець на автівках припиняє майоріти, щойно добігає кінця черговий День Конституцій, День Державного прапора чи День Незалежності. Прикро, що у козацькому місті навесні на парад вишиванок виходить лише патріотична молодь, і то осіб 50. Не більше. Прикро, що у козацькому місті із 250-тисячним населенням від сили кілька тисяч осіб на святкування дня народження країни приходять у вишиванках. Прикро…
Свою вишиванку я зовсім скоро одягну знову – Першого вересня на чергову лінійку до свого молодшого братика. Малий, до речі, за власним бажанням теж вбереться у вишиванку. З-поміж білої святкової сорочки, теніски та вишиванки він обрав останню. І не тому, що це День знань. І не тому, що так сказали в школі. Тому що такий стан душі.
Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
