Доступність посилання

25 Листопад 2017, Київ 04:31
Харків – Як воно почуватися українцем у Харкові? Деякі харків’яни досі живуть в уявному СРСР. Молодше покоління хоче пишатися своєю батьківщиною, але зробити це непросто, адже протягом останніх двох років тут були закриті український культурний центр, будинок народної творчості. Українська музика не в моді. А місцева влада повсякчас виявляє схильність до східної сусідки. Тож інколи складається враження, що україномовні патріоти тут чужинці.

Запитати про те, чи почуваються харків’яни українцями, Радіо Свобода вирішило на звичайному харківському подвір’ї, де граються діти, гуляють з візочками молоді батьки, заклопотані люди повертаються з роботи.

Алла, народжена в СРСР, говорить, що не замислюється над своєю ідентичністю. «Чесно кажучи, це питання мене не хвилює, – зауважує вона. – Я, так, живу в Україні, і за національністю українка, але моя мама – росіянка, а батько – українець. Мені байдуже, росіянка я чи українка».

Молодий батько Роман, із донькою на руках, каже, що інколи відчуває щось схоже на патріотизм, але це почуття пов’язує швидше зі спортом, ніж з культурою чи політикою. «Дуже рідко відчуваю себе українцем. Ось відчував, пишався, що я українець, під час Європейського футбольного чемпіонату, коли усі кричали гол!». Коли наші вигравали. В інший час чомусь ні, немає такого відчуття єдності», – пояснює Роман.

Школярі Сашко та Іван кажуть, що вони відчувають себе частиною України, але свого майбутнього в Україні не бачать. «Я працюватиму за кордоном, тому що мені так вигідно», – говорить один із друзів.

Найсвідомішим виявився третьокласник Максим, він, хоч ще й не знає слова ідентичність, але пишається своєю батьківщиною. «Україна – це найкраща країна у світі. У нас найкраща мова. Я так вважаю, бо я тут народився, я тут вже 8 років живу», – наголошує він.

Творення нації в Україні не завершене – експерт

Такі різні думки щодо свого відчуття приналежності до України та всього українського – це віддзеркалення суспільних процесів, вважає Дмитро Петренко, доцент кафедри теорії культури філософського факультету Харківського національного університету. Він разом зі своїми студентами розмірковує над процесами, які призводять до формування і функціонування української національної ідентичності у світовому контексті.

«Цей процес націєутворення пройшли всі сучасні потужні європейські національні проекти. Я люблю вживати слово проект, і буду говорити «український проект», тому що нація – це не те, що ось існує і існувало завжди. Це те, що формується, це те, що може змінюватися, і може за певних умов навіть зникнути. І, власне, коли ми говоримо про українську націю, то вона виникла трошки пізніше, ніж європейська нація, у цьому унікальність українського досвіду», – пояснює науковець.

Як за царату, так і за радянських часів на невід’ємні складові української ідентичності – мови, освіти, літератури, мистецтва – впливали і утискали їх політичні керманичі.

Люди старшого віку і досі слово «націоналіст» сприймають із негативним забарвленням. В СРСР, за задумом Йосипа Сталіна, представники республік мали позбутися своєї національної ідентичності. «Мій дім – не адреса і не вулиця, а Радянський союз» – у цих рядках відомої радянської пісні суть ідеологічного вихолощення, зокрема і всього українського з українців.
Позиція Сталіна була продумана, він добре розумів значення національного питання і необхідність його знищення задля потужної державної машини
Дмитро Петренко

«Зараз ми переживаємо досвід 20-го століття, який є найближчим до нас. Позиція Сталіна була досить продумана, він добре розумів значення національного питання і необхідність його знищення задля потужної державної машини», – наголошує Дмитро Петренко.

Вдома, але ніби за кордоном

Міра відчуття своєї ідентичності, причетності до української нації на заході та сході України різниться. На сході кволо почувається та поводиться україномовна громада. Зокрема, у Харкові за останні два роки були закриті український культурний центр, будинок народної творчості. Українська музика не в моді. Місцева влада повсякчас виявляє схильність до східної сусідки – Росії, зрештою, складається враження, що україномовні патріоти тут чужинці.

Дмитро Петренко наголошує, що національну ідентичність теж потрібно виховувати. «Людина себе впізнає в чомусь, в якійсь моделі ідентичності лише тоді, коли їй цю модель запропонували, – зазначає він. – От здається, французька нація потужна, має історію, але ще в 1914 році більшість французьких селян не вважали себе французами, тобто ми селяни, виробляємо, беремо участь у господарчих процесах. А французи – це сім’я, яка до нас не відноситься. Але завдяки певним розкладкам культурних процесів француз скаже: «Я француз». Ідентифікація з національною ідентичністю є певною мірою політичною позицією, яка виховується».

Виховання «українця»

А хто виховуватиме в українцях цю ж саму ідентичність? Дитячі садки, школи? Вихователі і вчителі, які самі плутаються у цих поняттях, які самі можуть себе не відчувати українцями?

У росіян у зміцненні патріотичного духу відіграє велику роль кінематограф. А в Україні теж неначебто знімають, але серіали, кримінал і все – російською мовою. Українські фільми – тепер дефіцит, по пальцях можна перерахувати нові стрічки, пояснюють фахівці.

На думку науковця Дмитра Петренка, українцям і тут немає територіальної прив’язки, притаманна властивість, коли серед своїх пророків немає. І, буцімто, у сусіда завжди краще, смачніше і якісніше. Своїх починають шанувати по поверненні людини з успішною кар’єрою, з Росії чи Європи. А це заважає зміцненню віри в свої сили, в себе як частини України.
Треба відмовитися від певних ілюзій, певних фігур «Великого іншого», який нам вказує, що нам робити
Дмитро Петренко

«Нам завжди потрібна фігура, те що психоаналітики завжди називають «Великий інший». Фрейд називає це поняття «фігурою батька». Тобто, це така репресивна фігура, з одного боку вона позитивно ставиться, а з іншого вона є вищою інстанцією, яка знає щось і оцінює мої дії. Для України завжди була необхідною така інстанція, чи то Європа, якийсь нейтральний розум, який спостерігає за Україною, дає оцінку того, що відбувається. Або «русскій мір», який теж виконує функцію «Великого іншого». І справді, визнання тут залежить від того, наскільки людина себе реалізує. Але треба відмовитися від певних ілюзій, певних фігур «Великого іншого», який нам вказує, що нам робити», – зауважує Дмитро Петренко.

Перефразовуючи відомий жарт, експерт вважає, що для того, щоб бути українцем, потрібні лише дві речі: бути і хотіти бути українцем.
  • 16x9 Image

    Володимир Носков

    Володимир Носков співпрацює з Радіо Свобода з 2009 року. Є власним кореспондентом Радіо Свобода по Харкову і області

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG