Від чотирьох до шести політичних партій потраплять до Верховної Ради сьомого скликання. Їхня точна кількість буде остаточно визначатися не на виборчих дільницях, а в кабінетах тих, хто проектує механізми консервації суспільно-політичних взаємин, що склалися нині в Україні.
Партія регіонів навряд чи зможе сформувати переконливу більшість одразу при відкритті першої сесії парламенту. Їй будуть потрібні спільники. Традиційно це комуністи. Проте внаслідок запровадження мажоритарно-пропорційної виборчої системи, попри зростання підтримки комуністів виборцями, їхня фракція не має шансів суттєво збільшити своє представництво у парламенті. Її кількісний склад становитиме близько 25–30 депутатів.
«Золота акція» комуністів тепер занадто дорого коштуватиме для Партії регіонів. Тому їй доведеться шукати способів похитнути монопольне становище «червоних» як єдиного молодшого партнера влади, аби ті стали менш вибагливими у торгах. Є лише два джерела, звідки Партія регіонів зможе рекрутувати голоси для створення більшості. Перше – традиційне – перебіжчики зі списків партій, що задекларували свою опозиційність. Друге – «незалежні» мажоритарники, які представляють олігархічні групи чи лише самих себе.
В умовах, які нині складаються в Україні, обидва джерела ненадійні. Партія УДАР орієнтована на перемогу свого лідера Віталія Кличка на президентських виборах у 2015 році, тому члени його списку та ті, хто виграє вибори під його брендом у мажоритарних округах, не поспішатимуть відкрито перекинутися у табір політичних супротивників. Хіба запропонована їм «сьогодні синиця у руках» буде за розмірами із «журавля», але фінансово-посадовий ресурс у покупців небезмежний – самим смачно їсточки хочеться.
Олігархи-утримувачі мажоритарних депутатських отар також не віддаватимуть їх у розпорядження урядової більшості, бо вираховуватимуть перспективи чинного Президента бути переобраним на наступний термін, а також вимагатимуть того самого фінансово-посадового ресурсу.
Об’єднана опозиція «Батьківщина», здавалося б, є найімовірнішим постачальником голосів для влади. Деморалізована зменшенням суспільної довіри, відсутністю харизматичного лідера, здатного поборотися за перемогу на президентських виборах, внутрішніми суперечками, закладеними конструктивно, бо ОО виникла внаслідок вимушеного союзу «Батьківщини», «Фронту змін» та «Громадянської позиції». Вона має кепські політичні перспективи, а відтак членство у ній не становить вагомої цінності. Більшість тих, хто обраний за її списками, відчуває, що вона повторить долю «Нашої України» Віктора Ющенка. От їм вже згадана «синиця» може припасти до снаги. Зрештою, за «Батьківщиною» вже давно закріпилося малопочесне найменування «фабрика тушок». Мабуть, тому на її останньому з’їзді від кандидатів-списочників знову взяли розписки та прийняли присяги у вірності партійному прапорові.
Але! У нинішньому списку «Батьківщини» не так вже й багато випадкових постатей, готових закінчити політичну кар’єру в обозі політичного ворога. Іншими словами: більшість із готових продатися вже продалися.
Таким чином, із трьох політичних партій, які разом з Партією регіонів напевно потраплять до парламенту, жодна не буде надійним союзником влади. Тому виникає потреба в інших союзниках. Зрозуміло, що партія «Свобода» таким союзником стати не забажає. Особливо публічно.
І знову «Наташа» – і ваша, і наша
Залишається партія «Україна – вперед» на чолі з Наталією Королевською. Незважаючи на те, що дослідження гідних довіри соціологічних центрів наразі не визнають за цією партією парламентської перспективи, у влади є ресурс забезпечення подолання нею 5-відсоткового бар’єру. Це питання не електоральної підтримки, а політичної волі. Водночас проходження до Верховної Ради партії Наталії Королевської означатиме зменшення обсягу бонусних відсотків (відсотки, що набрано партіями, які не здолали бар’єру, пропорційно, відповідно до кількості отриманих голосів, розподіляються між переможцями) для Партії регіонів. Відтак її парламентський список виявиться скороченим на 4–7 позицій.
Влада опиняється перед дилемою: не зменшувати кількість гарантовано своїх депутатів на користь імовірного союзника, який ще й експлуатує бренд опозиційності і, у випадку погіршення ситуації для Партії регіонів, легко стане на бік її опонентів, чи все ж ризикнути – пропустити «Україну – вперед» до парламенту, щоб збільшити на півтора десятка кількість союзницьких голосів.
Рішення такої дилеми на поверхні: пропустити до парламенту партію Королевської, натомість заблокувати проходження більш популярної, за соціологічними опитуваннями, «Свободи». Тоді і бонус буде значнішим, і провладна більшість приросте півтора десятками «королівських» голосів.
Виборчий закон дозволив сформувати комісії у такий спосіб, що внаслідок жеребкування керівні посади у них посіли люди, які мешкають далеко від округів, де проводять вибори. Тому місцеві громади не в змозі будуть захистити результати свого волевиявлення. Це, перш за все, стосується Заходу і Центру країни, де партія «Свобода» має вищий рейтинг у порівнянні з іншими регіонами.
Етапи поразки
Голосування за такий закон про вибори не було першим кроком Об’єднаної опозиції до поразки. Спочатку опозиція дала мовчазну згоду на повернення чинності Конституції у редакції 1996 року. Далі було ув’язнення Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. До речі, усунення від представництва інтересів Юлії Тимошенко у Страсбурзькому суді адвоката Валентини Теличенко, яка свого часу виграла там справу Георгія Гонгадзе, як на мене, свідчить, що лідери опозиції не надто зацікавлені у звільнені свого лідера.
Потім опозиція підтримала закон про вибори, але не спромоглася підтримати тих, хто протестував проти законодавчого геноциду української мови, пішла на вибори «трьома колонами», не запропонувала чесної виборчої програми, проте сформувала списки доволі сумнівної якості, не узгодила єдиних кандидатів у мажоритарних округах, програла формування виборчих комісій, програє і процес підрахунку голосів.
Головні ж проблеми для влади у найближчий рік складуть економічна ситуація, недостатня компетентність чиновництва та його корумпованість, зневага світового співтовариства. За весь період сучасної історії України опозиція жодного разу не приходила до влади інакше, як внаслідок розколу в середовищі правлячих угрупувань. Так було, коли Леонід Кучма постав проти Леоніда Кравчука і коли Віктор Ющенко «перейшов на бік народу» проти Леоніда Кучми.
Партія регіонів добре засвоїла цей урок і не повторить його. Опозиціонери ж на помилках не вчаться.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Партія регіонів навряд чи зможе сформувати переконливу більшість одразу при відкритті першої сесії парламенту. Їй будуть потрібні спільники. Традиційно це комуністи. Проте внаслідок запровадження мажоритарно-пропорційної виборчої системи, попри зростання підтримки комуністів виборцями, їхня фракція не має шансів суттєво збільшити своє представництво у парламенті. Її кількісний склад становитиме близько 25–30 депутатів.
«Золота акція» комуністів тепер занадто дорого коштуватиме для Партії регіонів. Тому їй доведеться шукати способів похитнути монопольне становище «червоних» як єдиного молодшого партнера влади, аби ті стали менш вибагливими у торгах. Є лише два джерела, звідки Партія регіонів зможе рекрутувати голоси для створення більшості. Перше – традиційне – перебіжчики зі списків партій, що задекларували свою опозиційність. Друге – «незалежні» мажоритарники, які представляють олігархічні групи чи лише самих себе.
В умовах, які нині складаються в Україні, обидва джерела ненадійні. Партія УДАР орієнтована на перемогу свого лідера Віталія Кличка на президентських виборах у 2015 році, тому члени його списку та ті, хто виграє вибори під його брендом у мажоритарних округах, не поспішатимуть відкрито перекинутися у табір політичних супротивників. Хіба запропонована їм «сьогодні синиця у руках» буде за розмірами із «журавля», але фінансово-посадовий ресурс у покупців небезмежний – самим смачно їсточки хочеться.
Олігархи-утримувачі мажоритарних депутатських отар також не віддаватимуть їх у розпорядження урядової більшості, бо вираховуватимуть перспективи чинного Президента бути переобраним на наступний термін, а також вимагатимуть того самого фінансово-посадового ресурсу.
Об’єднана опозиція «Батьківщина», здавалося б, є найімовірнішим постачальником голосів для влади. Деморалізована зменшенням суспільної довіри, відсутністю харизматичного лідера, здатного поборотися за перемогу на президентських виборах, внутрішніми суперечками, закладеними конструктивно, бо ОО виникла внаслідок вимушеного союзу «Батьківщини», «Фронту змін» та «Громадянської позиції». Вона має кепські політичні перспективи, а відтак членство у ній не становить вагомої цінності. Більшість тих, хто обраний за її списками, відчуває, що вона повторить долю «Нашої України» Віктора Ющенка. От їм вже згадана «синиця» може припасти до снаги. Зрештою, за «Батьківщиною» вже давно закріпилося малопочесне найменування «фабрика тушок». Мабуть, тому на її останньому з’їзді від кандидатів-списочників знову взяли розписки та прийняли присяги у вірності партійному прапорові.
Але! У нинішньому списку «Батьківщини» не так вже й багато випадкових постатей, готових закінчити політичну кар’єру в обозі політичного ворога. Іншими словами: більшість із готових продатися вже продалися.
Таким чином, із трьох політичних партій, які разом з Партією регіонів напевно потраплять до парламенту, жодна не буде надійним союзником влади. Тому виникає потреба в інших союзниках. Зрозуміло, що партія «Свобода» таким союзником стати не забажає. Особливо публічно.
І знову «Наташа» – і ваша, і наша
Залишається партія «Україна – вперед» на чолі з Наталією Королевською. Незважаючи на те, що дослідження гідних довіри соціологічних центрів наразі не визнають за цією партією парламентської перспективи, у влади є ресурс забезпечення подолання нею 5-відсоткового бар’єру. Це питання не електоральної підтримки, а політичної волі. Водночас проходження до Верховної Ради партії Наталії Королевської означатиме зменшення обсягу бонусних відсотків (відсотки, що набрано партіями, які не здолали бар’єру, пропорційно, відповідно до кількості отриманих голосів, розподіляються між переможцями) для Партії регіонів. Відтак її парламентський список виявиться скороченим на 4–7 позицій.
Влада опиняється перед дилемою: не зменшувати кількість гарантовано своїх депутатів на користь імовірного союзника, який ще й експлуатує бренд опозиційності і, у випадку погіршення ситуації для Партії регіонів, легко стане на бік її опонентів, чи все ж ризикнути – пропустити «Україну – вперед» до парламенту, щоб збільшити на півтора десятка кількість союзницьких голосів.
Рішення такої дилеми на поверхні: пропустити до парламенту партію Королевської, натомість заблокувати проходження більш популярної, за соціологічними опитуваннями, «Свободи». Тоді і бонус буде значнішим, і провладна більшість приросте півтора десятками «королівських» голосів.
Виборчий закон дозволив сформувати комісії у такий спосіб, що внаслідок жеребкування керівні посади у них посіли люди, які мешкають далеко від округів, де проводять вибори. Тому місцеві громади не в змозі будуть захистити результати свого волевиявлення. Це, перш за все, стосується Заходу і Центру країни, де партія «Свобода» має вищий рейтинг у порівнянні з іншими регіонами.
Етапи поразки
Голосування за такий закон про вибори не було першим кроком Об’єднаної опозиції до поразки. Спочатку опозиція дала мовчазну згоду на повернення чинності Конституції у редакції 1996 року. Далі було ув’язнення Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. До речі, усунення від представництва інтересів Юлії Тимошенко у Страсбурзькому суді адвоката Валентини Теличенко, яка свого часу виграла там справу Георгія Гонгадзе, як на мене, свідчить, що лідери опозиції не надто зацікавлені у звільнені свого лідера.
Потім опозиція підтримала закон про вибори, але не спромоглася підтримати тих, хто протестував проти законодавчого геноциду української мови, пішла на вибори «трьома колонами», не запропонувала чесної виборчої програми, проте сформувала списки доволі сумнівної якості, не узгодила єдиних кандидатів у мажоритарних округах, програла формування виборчих комісій, програє і процес підрахунку голосів.
Головні ж проблеми для влади у найближчий рік складуть економічна ситуація, недостатня компетентність чиновництва та його корумпованість, зневага світового співтовариства. За весь період сучасної історії України опозиція жодного разу не приходила до влади інакше, як внаслідок розколу в середовищі правлячих угрупувань. Так було, коли Леонід Кучма постав проти Леоніда Кравчука і коли Віктор Ющенко «перейшов на бік народу» проти Леоніда Кучми.
Партія регіонів добре засвоїла цей урок і не повторить його. Опозиціонери ж на помилках не вчаться.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
