Доступність посилання

ТОП новини

Як примирити «молодогвардійців» із карпатськими січовиками?


Краснодон, який засновано менше як сотню років тому, – звичайне шахтарське містечко. До війни воно мало назву Сорокіно і було відоме новою шахтою. У 20–30-х роках сюди з різних околиць з’їжджалися люди в пошуках роботи. Зрештою, таким було життя в усьому Донбасі.

На чорно-білих фото, вивішених в центрі міста, добре видно убогість і сірість передвоєного буття в Краснодоні. Чоловіки в куфайках, жінки у запнутих хустках, що тягнуть вагонетки з вугіллям. Одне слово, навіть на цих світлинах вчувається атмосфера голодних і репресивних років.

Міф і реальність

Німці прийшли в Краснодон лише влітку 1942 року – через рік після початку війни. І пробули недовго – сім місяців. (Від Сталінграда, який звідти за 500 кілометрів, відступати було не так далеко.) До місцевого населення окупаційна влада ставилася доволі лояльно, адже донські козаки стали їхніми союзниками, і здебільшого саме з них обиралася влада на місцях. У Краснодоні навіть був проведений за німців козачий парад.

У нещодавно знятому на замовлення Луганської обласної влади документальному фільмі «Молода гвардія»: пам’ятати вічно» чітко простежується лінія, що з «молодогвардійцями» по суті боролися свої ж краснодонці. Місцеві поліцаї, які мучили і страчували комсомольців, мали виразно російські прізвища. Щоправда, у стрічці не вказується причини, чому ці люди ненавиділи радянську владу. Нічого не говориться за колективізацію, репресії чи Голодомор.

Страта кількох десятків юнаків і дівчат, які були заарештовані і знемагали в казематах кілька тижнів, була проведена вночі, таємно, і вочевидь була викликана швидким наближенням фронту. (Кроснодон був визволений через п’ять днів.) Звідси і скинення тіл у шурф шахти, адже так можна було обійтися без свідків і легко приховати сліди серед зими. Краснодонці дізналися, куди поділися заарештовані юнаки та юнки, після підняття тіл на поверхню вже після визволення.

Подібне підпілля не було чимось винятковим. Розповідають, що такі ж групи діяли і в інших містечках Донбасу. Коли Червона армія відступала, то залишала підготовлених людей для підривної роботи. Наприклад, такою була в «Молодій гвардії» Любов Шевцова, яка оволоділа рацією.

Деякі антинацистські угрупування на Донбасі були значно потужнішими, в тому числі за завданою окупантам шкодою. Однак всесоюзна слава припала саме на Краснодон. Либонь, тільки тут гітлерівцям вдалося розкрити всю підпільну організацію і винищити її майже до останку. Опір «Молодої гвардії» звівся до розповсюдження листівок, підпалення біржі праці, вивішення червоних прапорів та вбивства кількох поліцаїв. За це вони заплатили майже сімдесятьма молодими життями.

Ясна річ, що таких трагічних подій було чимало під час війни. І якби не талант Олександра Фадєєва, який яскраво описав їх у романі «Молода гвардія» (1946), та фільм, що був одразу знятий режисером Сергієм Герасимовим (1948), то, мабуть, про загиблих краснодонців відали би тільки в своєму регіоні. А так вони відразу стали символом комсомольської молоді, що протистояла ворогові. Щоправда, Фадєєв змушений був у 1951 році переписувати книжку, яку критикувала «Правда» за вказівкою Сталіна. Мовляв, недостатньо висвітлена роль Комуністичної партії.

Згодом роман увійшов у шкільні програми з російської літератури, і тепер про «Молоду гвардію» мусили знати всі. Олександр Фадєєв у 1956 році, не витримавши психологічного роздвоєння після розвінчання культу Сталіна, застрелився, а молодогвардійці разом із шахтарем Стахановим стали символом Луганської області. Зрештою, якихось переломних воєнних операцій та битв тут не відбувалося, а країна потребувала героїв.

Вихваляючи одних героїв, влада заперечує інших

Через 70 років Луганська влада також винесла на щит «Молоду гвардію». Щоправда, тепер над пам’ятником Олегові Кошовому та його побратимам майорить не червоний прапор, а синьо-жовтий. На урочистості до Краснодону приїхав сам глава уряду Микола Азаров, а шахтарське містечко укуталося в синьо-білі кольори Партії регіонів.

Промови, що лунали на меморіальному комплексі поблизу шурфу шахти, куди скидали розстріляних, не відрізнялися від радянських часів. Та ж патетика, пафос та боротьба з невидимим ворогом. (СРСР, як відомо, завжди з кимось боровся.) Молода московська гостя закликала «не дати переписати історію». Місцеві студентки, що тримали прапори, перекидалися стиха репліками, коли їм виплатять обіцяні 80 гривень, а краснодонський батько шукав серед натовпу свого сина-школяра, якому стало зле на сонці. При цьому він лаяв організаторів, які другий день «дресирували» дітей, як «обезьян».

Мене ж охоплювало почуття дежавю, начебто я повернувся у 80-і. Я не маю нічого проти «молодогвардців»: вони віддали своє життя у вирі найкривавішої в історії людства війни. Але, говорячи «А», треба сказати й «Б».

Гітлерівцями у Бабиному Яру були розстріляні такі ж молоді і самовіддані Олена Теліга, Іван та Олена Рогачі та десятки інших українських патріотів. Їм теж не було тридцяти, і вони також хотіли жити для свого народу. У німецькому концтаборі Аушвіц мученицькою смертю загинули рідні брати Степана Бандери.

Першим бій проти нацизму прийняли ще у березні 1939 року юнаки Карпатської Січі, які захищали свою землю від гітлерівського союзника Угорщини. Сотні з них загинули. Багатьом з них не виповнилося ще й двадцяти. А скільки таких на неозорих просторах України – в партизанських загонах чи в криївках Української повстанської армії?

Тож коли ми говоримо про подвиг «молодогвардійців», то слід говорити про опір окупантам на всіх теренах України і в різний спосіб. Бо 19-річний семінарист Іван Лазорик із Карпатської України, якого стратили на Красному полі, нічим не гірший за Олега Кошового чи Любу Шевцову, яких розстріляли в Гримучому лісі у Ровеньках. Вони всі віддали найцінніше, що мали – життя.

Натомість у Краснодоні я цього не відчув. Тут і далі вважають історію зручним інструментом для ідеології. Тому в Луганську стоїть не пам’ятник жертвам сталінізму, яких в області тисячі, а пам’ятник жертвам… «бандерівщини». Тут і далі ділять героїв на своїх і чужих за сталінським принципом: «Хто не з нами, той проти нас».

Але з таким принципом не можна досягти злагоди та миру у суспільстві. Бо якщо ви заперечуєте тих, хто боровся з гітлерівцями під іншим прапором і гинув у цій боротьбі, то ви заперечуєте тим самим і «Молоду гвардію» для інших. Не варто кидати камінням у сусіда, якщо сам живеш у скляному будинку.

«Молода гвардія» може стати символом для всієї України, але тільки тоді, коли символом для неї будуть і карпатські січовики, і молоді вояки УПА, і всі решта патріотів, що загинули від кулі окупанта.

Олександр Гаврош – письменник, журналіст

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • Зображення 16x9

    Олександр Гаврош

    Народився 1971 року в Ужгороді. Закінчив Львівський факультет журналістики. Має понад дві тисячі публікацій у пресі. Автор понад тридцяти книжок, в тому числі збірників публіцистики «Точка перетину», «Закарпаття під прицілом»,«Блукаючий народ». Член Національної спілки письменників України. Поет, прозаїк, драматург, сценарист. 

Дивитись коментарі (138)

Залиште свій коментар (він буде опублікований після модерації):
XS
SM
MD
LG