Доступність посилання

20 Жовтень 2017, Київ 12:07
Вадим Хащук

Почерк української історії викривлений і нечіткий. Дуже багато кривавих плям залишив радянський тоталітарний режим на «аркушах» нашого минулого, а рівень поінформованості суспільства про катастрофи минулого досі низький. І це при тому, що траєкторію нашого нинішнього руху визначає не що інше, як історія. Якщо ми програємо боротьбу за правдиве висвітлення нашої історичної спадщини, ми можемо програти майбутнє.

Історія України періоду СРСР характеризується тотальним терором проти української нації, «виховуванням» зручних для комуністичного режиму людей – заангажованих, аморфних, привчених мислити нав’язаними стереотипами.

Цього року минають вже 75-ті роковини розпалу великого сталінського терору.
На початку листопаді 1937 року, в Карелії, серед лісів, боліт і пагорбів урочища Сандармох, упродовж декількох днів було розстріляно понад тисячу невинних людей, сотні громадських діячів, цвіт української інтелігенції. Серед них Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Микола Зеров, Лесь Курбас.

Це сталося на Карельській землі, де в 1930-х проживало тільки 370 тисяч місцевого населення, а через її табори пройшло понад три (!) мільйони в’язнів....

Байдужість до історії допомагає утвердженню «Малоросії»

Але чи згадає про це зараз в Україні багато людей? Одна з найбільших сьогоднішніх проблем (особливо це стосується молоді) полягає у незацікавленості, а здебільшого й повній байдужості до минулого. І це сприяє монополізації всіх сфер суспільного життя нинішньою владою й подальшому перетворенню України на геополітичний проект під назвою «Малоросія». Цей задум навіть не намагаються приховати, він більш ніж очевидний. І чим очевидніший він, тим незрозумілішою є амнезія українського суспільства!

Чи справді народ не знає собі ціни? Чи справді він готовий сприймати шлях регресу своєїдержави?

Більшість людей не хочуть знати правду про своє минуле, а теперішня влада спокійно трактує історію України, як і за часів СССР – як історію Росії.

Замість того, щоб рятувати дітей від штучно насадженої та вигідної для влади історії, батьки мовчали, а дехто і досі продовжує мовчати про свої родинні трагедії та звірства тиранів минулого століття, які вважались свого часу героями, так званими фундаментаторами країни «рівних можливостей та матеріальних благ». Багато людей щиро вірили у вигаданих героїв, а хто не вірив, того примушували повірити. Тих, кого неможливо було примусити – знищували. Сьогодні дуже багато дідусів і бабусь, що є носіями міфу про «солодке радянське життя», «отруюють» душі тепер уже своїх онуків і правнуків казками про доброго царя-Сталіна.

А у шкільній програмі про Сандармох лише кілька слів, як про рядовий акт тогочасного терору. І майже ні слова про вбивство геніїв, яких хтозна коли Україна ще матиме. Дивує те, що, побувавши не в одній книгарні Києва, я не знайшов бодай однієї книжки про жертви Сандармоху, тоді як у будь-якій польській книгарні, до прикладу, побачив не один десяток видань про Катинь. У чому проблема?

Україна все ще не усвідомила глибину своїх трагедій, не осмислила їх, не висвітлила їх через свою історичну освіту. Тож ще нескоро ми звільнимося від «возу», у який спочатку запрягали наших дідів-прадідів, а тепер хочуть запрягти нас.

Українці мають знати про Сандармох як поляки знають про Катинь

Такі події, як Сандармох, повинні об’єднувати людей з однією метою – не допустити викривлення історії, не залишатись байдужим до висвітлення та усвідомлення правди про злочини комуністичного режиму.

Нам варто врятувати себе від суспільної амнезії та накопиченої кривди, домогтися історичної справедливості та повернення втраченої пам’яті.

Українському народові потрібно виховувати в собі мудрість і гордість, називаючи злочини й злочинців своїми іменами. Ми повинні пам’ятати, що Сандармох – це своєрідний гіркий символом знищення української інтелектуальної еліти 20-го століття як окремого історичного феномену.

Можна тільки уявити, який поштовх могли дати ці люди розвитку української культури та побудові нового демократичного суспільства. Мабуть, той, хто був тоді «нагорі», це добре усвідомлював…

Вадим Хащук – студент Інституту журналістики Київського університету імені Шевченка

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Читайте більше тут:

Ваша думка

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG