Доступність посилання

ТОП новини
17 Грудень 2018, Київ 20:50

Будинок попереднього ув’язнення – «Слово»


Харків – У Харкові біля будинку «Слово», де в 30-х роках мешкали письменники епохи так званого «розстріляного відродження», сьогодні вшановували пам’ять діячів української культури, страчених в урочищі Сандармох, що на півдні Карелії. На громадську акцію під назвою «Біль» зібралися актори, кобзарі, письменники, історики і священнослужителі. Не було тут лише представників офіційної влади. Одинадцять українських діячів-жителів «крематорію» – а таке прізвисько будинок отримав через трагічну славу – були розстріляні в урочищі Сандармох.

Житловий будинок по вулиці Культури, 9 – а тоді вона називалася вулицею Червоних письменників – звели наприкінці 20-х років минулого століття, спеціально для українських літераторів. Тож архітектор Митрофан Дашкевич навіть форму будинку продумав: буква С – перша літера у назві помешкання для письменників, «Слово».

Будинок «Слова», за задумом радянських ідеологів, що опікувалися умовами роботи письменницького цеху, мав стати чи не райським місцем у першій столиці України. Інтелігенція мала жити в ізольованих квартирах, з гарячою водою та телефоном – пізніше цей прилад зв’язку стане в нагоді спецслужбам для «прослушки». На шостому поверсі, як казали у своїх спогадах самі письменники, – два солярії зі скляним дахом.

Радянських творчих людей ніщо не мало відволікати, навіть клопоти по кухні, тож їдальня була спільною аж до голодних 1932–33 років. А ще у письменників був свій власний дитячий садок, пральня і бомбосховище.

Деякі члени кооперативу літераторів почали заселятися до недобудованих квартир ще у 1929 році – за рік до офіційного заселення. Про це розповідає харківський дослідник історії будинку «Слово» Ольга Резниченко.
Письменники самі ж і брали участь у зведенні цього будинку, бо у багатьох взагалі не було ніяких помешкань
Ольга Резниченко

«Вони насправді хотіли жити своєю комуною. Власне, вони спочатку створили ось цей кооператив, який очолював Остап Вишня. Письменники самі ж і брали участь у зведенні цього будинку, бо у багатьох взагалі не було ніяких помешкань», – розповідає літературознавець.
Будинок попереднього ув’язнення – «Слово»
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:01:29 0:00
ЗАВАНТАЖИТИ

«Намагаючись не випускати з себе ні краплі свободи…»

За два роки життя літераторів обертається на жах. Тих письменників, які, на погляд радянської влади, не так «реалістично» змальовували нове робітниче життя, органи НКВС з будинку вивозили назавжди. За свідченнями Івана Багряного, який частенько ходив до друзів у цей будинок з вигодами, самі мешканці назвали його «крематорієм» або ж «будинком попереднього ув’язнення».

У дев’яностих роках Сергій Жадан, вражений трагедією, що розгорнулася в цьому будинку, починаючи з 1932 року, у вірші «Кінець української силабо-тоніки» влучно змальовує стан, в якому перебували Хвильовий, Підмогильний, Куліш, Курбас – й усі мешканці без винятку.

їх виводили
швидко заганяючи з вулиці
в нутрощі чорних автомобілів
так що деякий час вони ще дихали тим киснем
киснем будинку тамуючи його в шлунку
намагаючись не випускати з себе ні краплі свободи
ні краплі істерики.


Уночі тут не спали – дослухалися. Божеволіли від звуків нічних кроків у коридорі, гуркоту «воронка», що під’їжджав до будинку за черговою письменницькою душею.
В тридцяті роки Йогансен зібрав собі валізу й очікував. Він вибігав за двері і був доведений до божевілля
Ольга Резниченко

«В тридцяті роки той же Йогансен – а його арештували не найпершим, у 1937 році, а його друзів уже позабирали, – так от він зібрав собі валізу, й кожен дзвоник він очікував, наче прийшли за ним. Він вибігав за двері і був доведений до божевілля», – наводить документальні факти Ольга Резниченко.

Квартири розстріляних заселяли новими жертвами

Донька Миколи Дукина Наталя у своїх спогадах пише, що за кілька років репресували понад 70 мешканців-літераторів з 60 квартир. Одинадцять із них свій спочинок знайшли в урочищі Сандармох.

Співробітник літературного музею Ольга Черемська називає імена одинадцятьох: «Григорій Епік і Андрій Панів. Михайло Яловий і Олекса Слісаренко. Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Василь Вражливий та Антін Крушельницький, а також його син Остап. Валер’ян Поліщук і Микола Куліш». У їхні квартири заселялися нові письменники, й історія з репресіями знов і знов повторювалася – аж до 50-х років.

Попід вікнами, вже обрамленими у пластик, служить молебень отець Віктор Маринчак. Він молиться за тих, хто не вижив у добу розстріляного відродження, за вічну пам’ять письменників, що жили в будинку «Слово». А вони, як наголосив священик Української православної церкви Київського патріархату Віктор Маринчак, загинули через найцінніше, чим їх наділив Бог – за слово. Слово, що утверджувало українців як націю.

«Вони гинули тому, що були талановиті. І своїми талантами перевершували тих, хто тут утверджував чужу ментальність, чужу психологію. Вони стверджували рідне, що належить їхньому народові», – сказав у своєму зверненні до учасників громадської акції «Біль» священик Віктор Маринчак.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
Загрузка...

Recommended

XS
SM
MD
LG