Доступність посилання

ТОП новини

Харків-Острожець, або Україна наша радянська


Не так давно на сайті Ukranews потрапила мені на очі інформація: мовляв, у зв’язку з приїздом прем’єра Миколи Азарова до Харкова в сквері Перемоги всі лавки перев’язали попереджувальною стрічкою. Тут же цитуються слова місцевої прибиральниці (звісно, мовою оригіналу): «К нам сейчас Азаров приедет, выступать будет. А люди тут сейчас все замусорят, заплюют».

Не думаю, що кореспондент нафантазував. Ситуація загалом типова. Приїздить якась високопоставлена особа (це міг бути не Азаров, якийсь інший посадовець) – і спеціально до його приїзду готуються, «наводять марафет». Ця добра традиція «окозамилювання» живе з часів СРСР, але корені має глибші. Пригадайте хоча б «потьомкінські села».

Радянська культура

Можна, звісно, було не звертати уваги на цю інформацію. Але перед тим я читав один матеріал про село Острожець, його недавню історію, написану переважно на основі спогадів людей.

Звісно, Острожець – не Харків. Хоча давніший за нього. Перші писемні згадки про село походять із початку ХVI століття – Харків же вважається заснованим десь у середині століття XVII. Острожець зараз – село Млинівського району Рівненської області. Колись то було містечко, яке належало графам Лєдуховським – заможному українському родові, що зазнав полонізації. «Наслідили» Лєдуховські і в історії України, й Польщі, й Росії. Були серед них блискучі особистості, життєписи яких заслуговують монографічних досліджень чи пера романіста. Після Лєдуховських в Острожці залишилися палац та великий парк.

Про ці об’єкти, а також про графа Августа Лєдуховського велася мова в спогадах, які я читав. Говорилося в них про «золотий вересень» 1939 року, коли в Західну Україну прийшли радянські «визволителі».

Згадують старожили села: «за Польщі» влада вимагала культури, санітарії в селянських дворах, колодязі мусили бути запатентовані, за відсутність туалету можна було заплатити штраф; ніхто не з’являвся в громадському місці в нетверезому стані, а на вечорницях могли висміяти й прогнати парубка, що дозволив собі прийти напідпитку; якщо хтось осквернив свою мову нецензурщиною, то пам’ятали довго, ще й пальцями на цього чоловіка показували.

І ось нарешті «довгождані визволителі». «…у панському маєтку, – читаю, – нові господарі, гарнізон військових. Лайки, випивки, нецензурщина… Засмічувався панський парк, зникла загорожа, а солдати обходились без туалетів так, що пройти було незручно».

Словом, прийшла на Західну Україну радянська культура. Зокрема, і у вигляді запльованих лавичок.

Не хочу ідеалізувати міжвоєнну Польщу чи Західну Україну. Остання зараз помітно відстає навіть від своїх ближніх європейських сусідів. Але, коли до мене приїжджають гості з України Східної чи Центральної, вони відмічають вищий рівень побутової культури західних українців. Зрештою, не лише побутової.

Король Страх

У цих же спогадах говорилося ще про таке. Перше, з чого почали «визволителі» у Острожці, – арештували графа Лєдуховського. Посадили на вантажівку й вивезли до Луцька – хоча за нього просили жителі села. Графа шанували. Він нікого не ображав. Навіть виявляв шляхетне поводження щодо селян. Коли їхав у бричці, то завжди вітався з ними, знімаючи капелюха. Займався своїм бізнесом – вирощував породистих коней.

У Лєдуховського не лише забрали майно – зруйнували навіть каплицю, де була труна його дружини і де він щовечора молився.

Наївний граф! Вважав себе невинним, бо ніяких злочинів не чинив, жив собі мирно. Та й чоловіком у літах був – йому вже шістдесят минуло. Здавалося, кому він потрібен.

Не було в цього пана страху, притаманного радянській людині. Він не знав, що в СРСР з невинного можна зробити винного – було б бажання. Графа без суду вбили в Луцькій тюрмі в червні 1941 року, коли доблесні радянські війська втікали від німців, а енкаведисти, не задумуючись, убивали людей, що були в тюрмах Західної України.

Мого батька теж «визволили» в 1939 році. Волею долі він опинився в Любомлі – далеченько від своїх батьків, що жили під Холмом, який зайняли німці. Любомль же тоді «визволяли» совєти. Не маючи засобів для існування й змоги повернутися додому, батько по своїй наївності «купився» на радянську пропаганду, яка обіцяла золоті гори тим, хто поїде працювати у Комі АРСР. Багато чого він там надивився. На щастя, контракт був укладений лише на рік. Але цього було досить, щоб пізнати реалії соціалізму.

Із Комі батько добрався до Харкова, де пішов працювати на один із гігантів місцевої індустрії. Тут його мобілізували в армію. Таких, як він новобранців, ненавчених і неозброєних, посадили у вагони й відправили на фронт. Недалеко від лінії фронту ешелон розбомбили німці. Новобранці порозбігалися. Скоро з’явилися нові «визволителі» – німецькі. Батько добрався до свого рідного села під Холмом. Тут його в 1944 році «визволили» в черговий раз «другі совєти» й мобілізували в армію. У перший же день з ним та іншими новобранцями провели «виховну роботу» – показали розстріл червоноармійця, який зробив собі самостріл.

Батько майже нікому не розповідав про свій харківський епізод, приховував цей факт біографії – адже його могли звинуватити в дезертирстві. Хоча насправді ніякого дезертирства не було. Просто він, як і тисячі інших таких «дезертирів», став жертвою недолугих дій радянських воєнних стратегів.

Відчуваючи наближення смерті, батько зважився розповісти про це – тоді вже СРСР почив у Бозі. Мене ж у цій розповіді найбільше вразив батьківський страх.

Це, як на мене, головна ознака радянської людини – страх перед начальством, КДБ, міліцією, прокуратурою, іншими репресивними органами. Радянська людина знає, що в будь-який момент може бути просто роздавлена цими органами – і ніхто не здатний її захистити. Вона ж безправна. Але жити постійно в страху неможливо. Треба іноді забуватися. І радянська людина забувається – п’є, чинить бешкети, запльовує лавочки, смітить… Світ страху не потребує естетики! Естетику можна сотворити лише для приїжджого начальства – щоб наступного дня, коли воно поїде, знову все вернулося на круги своя.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • Зображення 16x9

    Петро Кралюк

    Український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор,​ голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія»

Дивитись коментарі (42)

XS
SM
MD
LG