Доступність посилання

ТОП новини
19 листопада 2019, Київ 12:07

Чи стане нова Верховна Рада українським парламентом?


Із дуже й дуже р-революційної («не визнавати результатів! не йти до нової Ради! не складати депутатську присягу! обнулити списки!») риторики деяких опозиційних діячів та журналістів в останні тижні випливає, що вони щиро сподівалися на виграш опозицією виборів до Верховної Ради чи, принаймні, на те, що ці вибори будуть чесними. Але хіба ж могла Партія регіонів «майструвати» мішану виборчу систему із закритими партійними списками та виборами в мажоритарних округах в один тур для того, щоби програвати? Ні і ще раз ні. Хіба для того виводили на вибори «технологічні» партії, з яких потім формували цілковито підпорядковані владі виборчі комісії (сама тільки Ліберальна партія отримала аж 219 представників в окружних виборчих комісіях, а водночас... 0,07 відсотка голосів виборців, при тому без найменшого вагання внісши грошову заставу у 2 мільйони гривень)? Звісно, що ні. І не для того за допомогою підконтрольних «партії влади» загальнонаціональних ЗМІ (як державних, так і приватних) певні сили вміло розпалювали конфлікти між опозиціонерами, щоби потім віддати їм перемогу...

Звичайно, діючи більш професійно, навіть за чинних обставин понад дві сотні «багнетів» опозиціонери могли б отримати, що однозначно б змусило «регіоналів» знову відверто блокуватися з КПУ й остаточно цим «опустити» себе в очах Заходу, та й в очах Путіна. Але невже ж хтось всерйоз сподівався на створення опозиційними партіями більшості у новій Верховній Раді? І сміх, і гріх, а головне – непрофесійність...

Утім, існують ще більші диваки. Їх небагато, але вони є. Ці люди досі сподівається від новообраної Верховної Ради України якогось дива – мовляв, майбутній депутатський корпус дружно візьметься за розум, почне активно й ефективно працювати, спільними зусиллями більшості та опозиції вщент викорінить корупцію, прискіпливо контролюватиме державні фінанси, сформує відповідальний коаліційний Кабмін – і справи в країні підуть!

Як говорив один літературний герой – міф, блеф, фантасмагорія...

Адже «партії влади» (це поняття дещо ширше за поняття «Партія регіонів») завжди була потрібна суто декоративна Верховна Рада, тобто не справжній, а декоративний парламент. Цей термін означає інститут, що імітує публічну законодавчу діяльність і контроль за виконавчою владою та державними фінансами, бо ж насправді всіма справами реально кермують інші інстанції: чи керівництво тоталітарної партії (як у Північній Кореї), чи диктатор (як у Білорусі), чи монарх-самодержець, як в еміратах Перської затоки. Зібралися депутати раз на тиждень (ще краще – раз на місяць), швиденько ухвалили потрібні рішення, – і роз’їхалися. До Флориди й Монте-Карло, набратися сил.

Тим часом, якщо виходити не з чиїхось суб’єктивних політичних побажань, а з об’єктивних українських національних інтересів, то головним завданням усього депутатського корпусу є відновлення Верховної Ради як бодай недосконалого, як 10 років тому, але реального, працюючого парламенту.

Опозиція і парламентаризм

Чинна Верховна Рада шостого скликання вже майже три роки не виконує ані законотворчої (закони пишуться зовсім в інших місцях), ані представницької (бо представляє не певні групи виборців, а консолідовану владну верству), ані контрольної (бо як ліва рука контролює праву?) місії. На додачу до цього вона послідовно й постійно ігнорує у своїй діяльності Конституцію України і Закон про регламент. Згадаймо: як там Ульянов-Ленін визначав диктатуру? Як необмежену владу, що спирається на силу, а не на закон; як владу, що не зумовлена жодними законами, в тому числі й виданими собою ж, чи не так? Що далі? Збиратися депутатам кілька разів, а то й раз на рік, оваціями зустрічати «почесну президію», вислуховувати нудну до нестями доповідь «лідера», голосувати за все, що передбачено – і розбігатися?

Отож для опозиціонерів головним завданням наразі є домогтися відновлення реального парламентського статусу Верховної Ради. Хай це буде, як й у часи президентства Кучми, недосконалий і не надто ефективний, але все ж справжній парламент, що виконуватиме свої основні конституційні завдання і буде головною ареною публічної політики. Це завдання цілком відповідає національним інтересам України; дії на його реалізацію будуть схвально сприйняті і всередині країни, і за її межами (крім хіба що деяких держав із деспотичними режимами). Для цього насамперед потрібно заблокувати антиконституційне голосування чужими депутатськими картками і відновити таку процедуру ухвалення нових законопроектів, яка відповідає Законові про регламент. Які для цього слід використати засоби? Нехай над цим мудрують лідери відповідних партійних фракцій; як на мене, навіть найрадикальніші акції задля того, щоб завадити остаточно уподібнити Верховну Раду нацистському Рейхстагові чи більшовицькому Верховному Совєтові знайдуть розуміння як в українському суспільстві, так і в світовому співтоваристві.

Чи має для цього ресурси реальна, а не декоративна опозиція (на кшталт одного дуже радикального нардепа у вишиванці з вилами)? Так. Бо ж 180 депутатів, значна частина яких добре загартована й у парламентських, і позапарламентських баталіях минулих років, – це сила. Звісно, цією силою треба вміти правильно розпорядитися. Щоб поберегти у неминучих бійках біля трибуни (і не тільки біля неї) провідні інтелектуальні сили опозиційних фракцій, натомість кинувши туди персонажів зі спортивною чи військовою підготовкою (і яка підготовка! офіцери спецназу!). І речниками на телевізійні ток-шоу слід виставляти теж відповідним чином підготовлених депутатів, а не штатних балакунів про-все-потроху-й-ні-про-що конкретно. Адже часом опозиціонери можуть елементарно, на очах у всієї країни, розтрощити вщент можновладних брехунів, використавши елементарні аргументи і факти, але…

Але тактика та стратегія опозиційних партій не спирається на інтелектуальні розробки, на діяльність аналітичних (не ідеологічно-пропагандистських, а саме науково-аналітичних) центрів. Ні, звичайно, інтелектуали у цих партіях та фракціях присутні, хоча й у меншій кількості, ніж хотілося б, проте чи завжди до них дослухаються лідери? І, з іншого боку, чи не занадто звикли деякі з цих лідерів покладатися на високооплачуваних московських «спеців», котрі, цілком імовірно, працюють ще й на відомі всім «компетентні органи»?

Чи, може, дехто з лідерів опозиціонерів був би і сам у глибині душі не проти «покласти під себе» Раду, бо, мовляв, її ідеальний для реформ вигляд – це тоді, коли вона працює одноголосно і не є місцем для дискусій? І саме для цього запрошуються з Росії фахівці в галузі «керованої демократії»?

Чи є здоровий глузд у представників «партії влади»?

Утім, схоже, певним впливовим персонажам з «партії влади» сьогодні замало навіть «керованої демократії», їм хочеться негайно встановити відверто тоталітарний лад, а опозицію звести на пси. Якщо хто не вірить – може прочитати звернення депутатів Донецької облради від Партії регіонів. Лексика там відповідає ліпшим зразкам продукції відомств Геббельса та Жданова: «прихильність наших людей своєму незмінному політичному виборові – Партії регіонів», «особливо гидко і непристойно виглядає опозиційний шабаш у Києві», «так звана опозиція», «не залишають спроб очорнити наш політичний вибір», «ми закликаємо Президента України, Кабінет Міністрів, Генеральну прокуратуру, МВС і СБУ забезпечити порядок в країні», – і, звісно, «Донбас залишається гарантом законності і порядку в країні». Одне слово, Конституцію геть (вона у зверненні навіть не згадана), хай живе новий порядок, усьо будєт Донбас!

І це йдеться про партію, яку навіть на Донеччині підтримало (якщо вірити офіційним даним) тільки 40% громадян, котрі мають право голосу, а по всій Україні – десь так близько 18%…

Якщо концентрація всієї повноти влади, включно із судовою, в руках партії, яка має таку мізерну підтримку громадянської спільноти, є демократією, то що ж тоді слід називати диктатурою?

Але ж чи вигідна тим діячам «партії влади», котрі зберегли бодай мінімум здатності бачити вперед у політиці на пару кроків, репутація співучасників злочинів диктаторського режиму? А те, що число таких злочинів неодмінно зростатиме, якщо чинна влада реалізуватиме той курс, що накреслений у зверненні депутатів Донецької облради, розміщеному на офіційному сайті обласної парторганізації, тобто зміцнюючи своє повновладдя за допомогою силових структур і розправляючись із «так званою опозицією»…

Але – знову поставимо це питання – чи вигідний такий розвиток подій більш-менш притомним «регіоналам»? Адже Україна – не Білорусь, яка на європейському чи американському векторах в економічному сенсі ніяк не задіяна, і не Росія, яку змушені до часу терпіти в клубі цивілізованих держав через запаси енергоносіїв та ракети з ядерними боєголовками. Українська олігархічна економіка, з одного боку, серйозно зав’язана на західні ринки, з іншого боку, іншого способу впливу й тиску на західних політиків, крім уже традиційного: «Не втручайтеся у наші справи, а то ми впадемо в обійми Росії!» – чинна влада не має. Але ж коли-небудь цей нудний приспів може й набриднути у західних столицях, і там знайдуть засоби чітко роз’яснити офіційному Києву та керманичам олігархічних кланів, що до чого. І це роз’яснення матиме для декого дуже болючі наслідки. Або – ще гірше – українці остаточно переконаються, що здійснити інституційну ротацію політичних еліт (простіше кажучи, змінити владу шляхом голосування) неможливо, і згадають деякі традиційні методи оновлення таких еліт… То ж чи не ліпше подати і Заходові, і політично активним співгромадянам сигнал, що встановлення тоталітаризму скасовується, – і перевести діяльність Верховної Ради в конструктивно-парламентське річище?

Чи, може, влада «донів» безнадійна повністю й остаточно?

Та за будь-яких обставин доля нової Верховної Ради залежить не тільки від політиків, а й від мас українських громадян. Вона залежить від постійного тиску з боку громадянського суспільства, його структур – від правозахисних до природоохоронних організацій, – і від активності та відповідальності журналістської спільноти, і від позиції середнього та малого бізнесу. Адже головна проблема не в тому, щоб «хороші» нардепи витіснили «поганих», а в тому, щоб докорінно змінити сутність діяльності Верховної Ради. Без ефективного парламенту справжня демократія неможлива. І якщо й надалі на Грушевського, 5 у Києві функціонуватиме щось на кшталт погіршеної Верховної Ради УРСР, то відкочування до тоталітарних часів (щоправда, навіть без мінімального гарантованого владою добробуту) посилюватиметься й посилюватиметься. І винні в тому будуть не тільки ті чи інші політики, а й самі пересічні українські громадяни.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

Дивитись коментарі (32)

XS
SM
MD
LG