Черкащина, Черкаський район, село Вергуни. Щоб врятуватися від голоду, родині Софії Федорової у 1933 році довелося поїхати з рідного села до Криму. Від голоду помер її 5-річний братик, дивом вижила сестричка. 91-річна Софія Федорова нині живе у Черкасах. Своїми спогадами вона поділилася з Радіо Свобода.
Батько наш поїхав у Крим, знайшов роботу на бромзаводі. Забрав нас туди всіх, а нас було шестеро дітей. Ми там теж голодували – лазили по смітниках, я з коробочкою ходила. Братик у голод вмер, сестра опухла – вода з неї тече. Мама ходить – сережечки які чи хрестик піде обмінять на рапсову макуху. А рапсова макуха гірка. Мама приносила, щоб ми їли її. Потім два братики по лушпайки ходили. Підуть, по смітниках полазять, лушпайок назбирають. Наварить мама казан тих лушпайок без солі. Солі немає, то ми так і їмо. А я з коробочкою ходила – там столова була – хто що вкине, хто що дасть. Їдять люди за столом, а я під ним крихточки збираю.
«Братик помер від голоду: в ганчірки замотали його і закопали»
Так дожили ми до 1934 року. Назад поїхали сюди у Центральну Україну. Приїхали сюди: хата наша розбита, немає нічого. А у Криму ми жили у землянці. Землянку викопали і так у сирій і жили усією купою: без світла, без палива. Тоді братик Міша (йому було 5 років) помер від голоду: в ганчірки замотали його і закопали. Наша Ганнуся (сестра) була така пухла: вода з неї тече. Що ж ти зробиш із нею? Думали, що вмерла – вижила.
«І живих, і мертвих у яму на цвинтарі скидали»
Приїхали ми сюди в Україну: нема ж ніде нічого. То так, то сяк. Батько сам тесля: то там одному щось заб’є, то там іншому допоможе – так і виходили із ситуації. А мої родичі усі повмирали з голоду: поскидали їх у яму. У нас у Вергунах яма є на цвинтарі, куди їх скидали. Люди приходять і все кладуть на тих, що закопані. Підвози ходили. Мені розказував той, котрий возив: заходить у хату – уже вмерла – поклав. Ще й не вмерла, а ще тільки вмирає – живих туди клали, не тільки мертвих в оту яму – закопають і землею закидають.
Батько наш поїхав у Крим, знайшов роботу на бромзаводі. Забрав нас туди всіх, а нас було шестеро дітей. Ми там теж голодували – лазили по смітниках, я з коробочкою ходила. Братик у голод вмер, сестра опухла – вода з неї тече. Мама ходить – сережечки які чи хрестик піде обмінять на рапсову макуху. А рапсова макуха гірка. Мама приносила, щоб ми їли її. Потім два братики по лушпайки ходили. Підуть, по смітниках полазять, лушпайок назбирають. Наварить мама казан тих лушпайок без солі. Солі немає, то ми так і їмо. А я з коробочкою ходила – там столова була – хто що вкине, хто що дасть. Їдять люди за столом, а я під ним крихточки збираю.
«Братик помер від голоду: в ганчірки замотали його і закопали»
Так дожили ми до 1934 року. Назад поїхали сюди у Центральну Україну. Приїхали сюди: хата наша розбита, немає нічого. А у Криму ми жили у землянці. Землянку викопали і так у сирій і жили усією купою: без світла, без палива. Тоді братик Міша (йому було 5 років) помер від голоду: в ганчірки замотали його і закопали. Наша Ганнуся (сестра) була така пухла: вода з неї тече. Що ж ти зробиш із нею? Думали, що вмерла – вижила.
«І живих, і мертвих у яму на цвинтарі скидали»
Приїхали ми сюди в Україну: нема ж ніде нічого. То так, то сяк. Батько сам тесля: то там одному щось заб’є, то там іншому допоможе – так і виходили із ситуації. А мої родичі усі повмирали з голоду: поскидали їх у яму. У нас у Вергунах яма є на цвинтарі, куди їх скидали. Люди приходять і все кладуть на тих, що закопані. Підвози ходили. Мені розказував той, котрий возив: заходить у хату – уже вмерла – поклав. Ще й не вмерла, а ще тільки вмирає – живих туди клали, не тільки мертвих в оту яму – закопають і землею закидають.
