Львів – На початку 30-х років більшовики почали репресії проти селянства. Тоді у селі Наливайківка Макарівського району, що на Київщині, арештували восьмеро селян, інші були розкуркулені, заможні родини вивезли. У 1932-33 роках від штучного голоду у селі померла кожна третя людина, зокрема й брат Марії Якименко. Тоді їй було три роки, але, за словами жінки, вона й донині пам’ятає відчуття голоду і страху. У 1947 році селяни пережили черговий страшний голод, три колгоспи у Наливайківці об’єднали в одне господарство з назвою «Родіна». У 1949 році Марія Якименко втекла з рідного села у Західну Україну і відтоді мешкає у Львові. Своїми спогадами вона поділилася з Радіо Свобода.
Слава Богу, що тільки один брат помер, а решта родини вижила, і мама, і тато теж. Тоді люди вмирали один за одним, це було страшно. Чому ми вижили? Тато мій був трудягою, не працював ніяким начальником, ніким, просто добрий господар. Так Бог дав, напевно, що ми вижили. А голодні були дуже, це важко без сліз навіть згадати. Я ще геть малою тоді була, але пам’ятаю, коли просила маму їсти, вчепилась аж за ногу. А мама кажуть, що нічого немає. Моя золотенька, взяли мене на руки, поцілували і опустили. А я побігла у бур’яни пастись.
Що ми тільки не їли… І лободу, і полову, і кропиву, і мак, якісь з того калачики. Ходили красти колосочки, йшли у кагати по гнилу картоплю, яка там залишилась. Це було навесні. Часто повертались у синяках, бо ще й діставалось нам батогів за ті гнилі картоплини добряче. Від нас їх забирали. Все, що тільки бачили, те їли. Багато просто вмирали, бо розпухали.
«Я донині цілую хліб»
Якось, пригадую, тато роздобув якесь м’ясо. Мама до нього: « Грицько, але воно все кишить хробаками, що воно таке за м’ясо?». А тато у відповідь: «Промий, Мелашочко, добре промий, але не смій викинути…». Я донині цілую хліб, який їм, – такий він мені дорогий.
Цього сама не пам’ятаю, але говорили батьки, що багато людей їхали сюди, на Захід, в Галичину, щоб щось виміняти на продукти, везли таки якусь їжу, якщо у них не відібрали дорогою чи не вбили взагалі. Більшість не поверталася або ж поверталася з нічим.
Я закінчили три класи, на тому моя наука закінчилась. У 1947 році у селі ми пережили черговий страшний голодомор (три колгоспи у Наливайківці об’єднали в одне господарство під назвою «Родіна» – ред.). У 1949 році втекла з рідного села у Західну Україну і відтоді мешкаю у Львові. Всі роки про голод навіть боялась згадати.
Слава Богу, що тільки один брат помер, а решта родини вижила, і мама, і тато теж. Тоді люди вмирали один за одним, це було страшно. Чому ми вижили? Тато мій був трудягою, не працював ніяким начальником, ніким, просто добрий господар. Так Бог дав, напевно, що ми вижили. А голодні були дуже, це важко без сліз навіть згадати. Я ще геть малою тоді була, але пам’ятаю, коли просила маму їсти, вчепилась аж за ногу. А мама кажуть, що нічого немає. Моя золотенька, взяли мене на руки, поцілували і опустили. А я побігла у бур’яни пастись.
Що ми тільки не їли… І лободу, і полову, і кропиву, і мак, якісь з того калачики. Ходили красти колосочки, йшли у кагати по гнилу картоплю, яка там залишилась. Це було навесні. Часто повертались у синяках, бо ще й діставалось нам батогів за ті гнилі картоплини добряче. Від нас їх забирали. Все, що тільки бачили, те їли. Багато просто вмирали, бо розпухали.
«Я донині цілую хліб»
Якось, пригадую, тато роздобув якесь м’ясо. Мама до нього: « Грицько, але воно все кишить хробаками, що воно таке за м’ясо?». А тато у відповідь: «Промий, Мелашочко, добре промий, але не смій викинути…». Я донині цілую хліб, який їм, – такий він мені дорогий.
Цього сама не пам’ятаю, але говорили батьки, що багато людей їхали сюди, на Захід, в Галичину, щоб щось виміняти на продукти, везли таки якусь їжу, якщо у них не відібрали дорогою чи не вбили взагалі. Більшість не поверталася або ж поверталася з нічим.
Я закінчили три класи, на тому моя наука закінчилась. У 1947 році у селі ми пережили черговий страшний голодомор (три колгоспи у Наливайківці об’єднали в одне господарство під назвою «Родіна» – ред.). У 1949 році втекла з рідного села у Західну Україну і відтоді мешкаю у Львові. Всі роки про голод навіть боялась згадати.
