Київ – Одна з новітніх «фішок» європейської культури – дослідження історичних та сучасних творів мистецтва тих народів, що їх називають «національною меншиною». А етнічні групи, які не представляють титульну націю і виявляють почуття національного самоусвідомлення, живуть у кожній державі.
Україна – не виняток, її громадяни представляють більш як сто національностей. Українська держава захищає їхні права, користуючись Конституцією та Законом «Про національні меншини України», і міжнародними актами, такими як Європейська хартія мов національних меншин та рекомендаціями ООН із захисту прав національних громад.
Але ці документи спрямовані на захист культурно-освітніх прав громад, тоді як захисту потребують пам’ятки їхньої історії та культури. Ці пам’ятки разом утворюють унікальне культурне поле України, без них неможливо уявити історичний та мистецький ландшафт того чи іншого міста чи регіону країни.
Народний депутат, голова підкомітету з питань охорони та популяризації культурної спадщини Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Олександр Бригинець зазначає, що на заваді збереженню пам’яток історії та культури України (незалежно від того, який народ їх створював) стоїть корупція. У розмові з Радіо Свобода він пояснив, що, хоча українське законодавство у цій сфері аж ніяк не ідеальне, але воно могло би зберігати культурну спадщину, якби... працювало.
«Чинне законодавство передбачає кримінальну відповідальність за руйнацію історичних чи культурних пам’яток. Врешті-решт, є охоронні статуси об’єктів матеріальної культури, які їх мали би рятувати, – каже Бригинець. – Але вони не працюють, оскільки за руйнуванням пам’яток стоять люди, які вважають себе вищими від законів. І справді, закони стосовно них не працюють, оскільки ці люди наближені до влади, або ж мають величезні статки».
За словами Бригинця, у 2012 році столиця України – Київ – втратив низку будівель, які науковці називають знаковими для міста, до розвитку якого у різні часи долучились представники народів, що мешкали на цих теренах. Серед інших, знесені житловий будинок на розі вулиць Горького і Жилянської, будинок по вулиці Алли Тарасової, збудований 1905 року в стилі «модерн».
Руїни Києва, і не тільки
Польські туристи, які приїжджають до Києва, незабаром можуть не побачити садибу родини Сікорських на вулиці Ярославів Вал: у вітальні цього будинку майбутній авіаконструктор Ігор Сікорський та митець Казимир Малевич ділилися творчими планами. Нині будівля перебуває у власності Міністерства оборони України. Кияни звернулись до нового міністра оборони Павла Лебедєва з вимогою зберегти садибу Сікорських.
А за кілька кварталів звідти, на Андріївському узвозі, за горнятком кави архітектор Владислав Городецький малював якихось чудовиськ і планував побудувати київське диво – будинок із химерами. Наразі невідомо, чи «виживе» та кав’ярня, яку відвідував Городецький, як і десятки будинків, що їх збудували поляки, росіяни, євреї, караїми, інші громади.
Подібний стан речей притаманний не лише столиці України. Так, у Бердичеві потерпають від впливів часу та людської недбалості садиби польської шляхти та колишня хоральна синагога, яку викупили бізнесмени і відкрили у ній рукавичну фабрику.
«У 18-му столітті ця синагога була однією з найбільших у Російській імперії, а тепер споруда у занедбаному стані. Єврейська громада Бердичева не має серйозного впливу на місцеву владу, і не може захистити свою пам’ятку», – розповів Радіо Свобода незалежний журналіст, колишній депутат Бердичівської міської ради Юрій Сокальський.
А краєзнавець, член польської громади Бердичева Леся Вермінська зазначає: «На жаль, за радянських часів було знищено повагу до приватної власності, і, як повсюди в СРСР, у нашому місті садиби польських шляхтичів та українських міщан були, я би сказала, позбавлені господаря. Храми перетворені на спортивні зали або склади, будівлі – на комуналки. Чинна влада досі не подолала радянського ставлення до минувщини».
За словами Вермінської, Бердичів називають «містом чотирьох культур», і за сприятливих умов він би міг розвиватись як туристичний центр.
Експерти: потрібні кошти на утримання пам’яток історії
Із Вермінською згоден головний редактор журналу «Пам’ятки України» Ігор Гирич. У розмові з Радіо Свобода він зауважує, що упродовж століть усі міста будувалися за принципом власності, і кожну з пам’яток будувала конкретна людина. До того ж, на відміну від європейської традиції зберігати пам’ятки матеріальної й духовної культури народів, Україна досі застосовує радянський досвід розбудови мегаполісів, руйнуючи історичне середовище своїх міст, вважає Гирич.
«Відзначу, що будь-яке місто у будь-якій європейській країні поліетнічне, його будували представники титульної нації та інших національних спільнот. Париж, Прага, Краків – там представлені пам’ятки багатьох європейських народів, серед них храми, житлові та торговельні споруди, пам’ятники духовної культури. Так само і у нас в Україні, – каже Гирич. – Тож на сьогодні у нас має бути такий підхід, який існує в Європі. Тобто, не треба ставити питання про збереження пам’ятки окремого народу, етносу – кожну з пам’яток маємо сприймати як свою, зберігати як власну».
Історичне обличчя Чернівців створили українці, румуни, євреї, австрійці; до розбудови Львова долучились поляки та вірмени, а старі квартали Одеси зберігають шарм та стиль, притаманний містам Італії, Греції, Франції, нагадує Гирич.
Фахівець Інституту юдаїки Ірина Сергеєва каже, що зберегти ці «обличчя міст» можна за наявності значних коштів для їхньої реставрації та презентації. Крім цього, на її думку, необхідно дати не лише фахівцям, а і громадськості знання про те, в якому історичному та культурному середовищі вони живуть, які пам’ятки їх оточують.
«По-перше, багато чого залежить від того, чи розуміють люди, де вони живуть і що знаходиться поруч. По-друге, в Україні фактично відсутня інформація про наше з вами довкілля – ми здебільшого не знаємо, що нас оточує, що цікавого є поруч. А по-третє, багато споруд не мають статусу пам’яток історії та культури, хоч на такий статус вони заслуговують», – пропонує Сергеєва.
Фахівці Конгресу національних громад України зазначають, що як збереження історико-культурної спадщини, так і розробка сучасної культурної політики повинна враховувати інтереси народів, які проживають на теренах України та долучились до розбудови її державності й культури.
Україна – не виняток, її громадяни представляють більш як сто національностей. Українська держава захищає їхні права, користуючись Конституцією та Законом «Про національні меншини України», і міжнародними актами, такими як Європейська хартія мов національних меншин та рекомендаціями ООН із захисту прав національних громад.
Але ці документи спрямовані на захист культурно-освітніх прав громад, тоді як захисту потребують пам’ятки їхньої історії та культури. Ці пам’ятки разом утворюють унікальне культурне поле України, без них неможливо уявити історичний та мистецький ландшафт того чи іншого міста чи регіону країни.
Народний депутат, голова підкомітету з питань охорони та популяризації культурної спадщини Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Олександр Бригинець зазначає, що на заваді збереженню пам’яток історії та культури України (незалежно від того, який народ їх створював) стоїть корупція. У розмові з Радіо Свобода він пояснив, що, хоча українське законодавство у цій сфері аж ніяк не ідеальне, але воно могло би зберігати культурну спадщину, якби... працювало.
За руйнуванням пам’яток стоять люди, які вважають себе вищими від законів.
«Чинне законодавство передбачає кримінальну відповідальність за руйнацію історичних чи культурних пам’яток. Врешті-решт, є охоронні статуси об’єктів матеріальної культури, які їх мали би рятувати, – каже Бригинець. – Але вони не працюють, оскільки за руйнуванням пам’яток стоять люди, які вважають себе вищими від законів. І справді, закони стосовно них не працюють, оскільки ці люди наближені до влади, або ж мають величезні статки».
За словами Бригинця, у 2012 році столиця України – Київ – втратив низку будівель, які науковці називають знаковими для міста, до розвитку якого у різні часи долучились представники народів, що мешкали на цих теренах. Серед інших, знесені житловий будинок на розі вулиць Горького і Жилянської, будинок по вулиці Алли Тарасової, збудований 1905 року в стилі «модерн».
Руїни Києва, і не тільки
Польські туристи, які приїжджають до Києва, незабаром можуть не побачити садибу родини Сікорських на вулиці Ярославів Вал: у вітальні цього будинку майбутній авіаконструктор Ігор Сікорський та митець Казимир Малевич ділилися творчими планами. Нині будівля перебуває у власності Міністерства оборони України. Кияни звернулись до нового міністра оборони Павла Лебедєва з вимогою зберегти садибу Сікорських.
А за кілька кварталів звідти, на Андріївському узвозі, за горнятком кави архітектор Владислав Городецький малював якихось чудовиськ і планував побудувати київське диво – будинок із химерами. Наразі невідомо, чи «виживе» та кав’ярня, яку відвідував Городецький, як і десятки будинків, що їх збудували поляки, росіяни, євреї, караїми, інші громади.
Подібний стан речей притаманний не лише столиці України. Так, у Бердичеві потерпають від впливів часу та людської недбалості садиби польської шляхти та колишня хоральна синагога, яку викупили бізнесмени і відкрили у ній рукавичну фабрику.
«У 18-му столітті ця синагога була однією з найбільших у Російській імперії, а тепер споруда у занедбаному стані. Єврейська громада Бердичева не має серйозного впливу на місцеву владу, і не може захистити свою пам’ятку», – розповів Радіо Свобода незалежний журналіст, колишній депутат Бердичівської міської ради Юрій Сокальський.
Чинна влада досі не подолала радянського ставлення до минувщини.
А краєзнавець, член польської громади Бердичева Леся Вермінська зазначає: «На жаль, за радянських часів було знищено повагу до приватної власності, і, як повсюди в СРСР, у нашому місті садиби польських шляхтичів та українських міщан були, я би сказала, позбавлені господаря. Храми перетворені на спортивні зали або склади, будівлі – на комуналки. Чинна влада досі не подолала радянського ставлення до минувщини».
За словами Вермінської, Бердичів називають «містом чотирьох культур», і за сприятливих умов він би міг розвиватись як туристичний центр.
Експерти: потрібні кошти на утримання пам’яток історії
Із Вермінською згоден головний редактор журналу «Пам’ятки України» Ігор Гирич. У розмові з Радіо Свобода він зауважує, що упродовж століть усі міста будувалися за принципом власності, і кожну з пам’яток будувала конкретна людина. До того ж, на відміну від європейської традиції зберігати пам’ятки матеріальної й духовної культури народів, Україна досі застосовує радянський досвід розбудови мегаполісів, руйнуючи історичне середовище своїх міст, вважає Гирич.
«Відзначу, що будь-яке місто у будь-якій європейській країні поліетнічне, його будували представники титульної нації та інших національних спільнот. Париж, Прага, Краків – там представлені пам’ятки багатьох європейських народів, серед них храми, житлові та торговельні споруди, пам’ятники духовної культури. Так само і у нас в Україні, – каже Гирич. – Тож на сьогодні у нас має бути такий підхід, який існує в Європі. Тобто, не треба ставити питання про збереження пам’ятки окремого народу, етносу – кожну з пам’яток маємо сприймати як свою, зберігати як власну».
Історичне обличчя Чернівців створили українці, румуни, євреї, австрійці; до розбудови Львова долучились поляки та вірмени, а старі квартали Одеси зберігають шарм та стиль, притаманний містам Італії, Греції, Франції, нагадує Гирич.
Фахівець Інституту юдаїки Ірина Сергеєва каже, що зберегти ці «обличчя міст» можна за наявності значних коштів для їхньої реставрації та презентації. Крім цього, на її думку, необхідно дати не лише фахівцям, а і громадськості знання про те, в якому історичному та культурному середовищі вони живуть, які пам’ятки їх оточують.
В Україні фактично відсутня інформація про наше з вами довкілля – ми здебільшого не знаємо, що нас оточує, що цікавого є поруч.
«По-перше, багато чого залежить від того, чи розуміють люди, де вони живуть і що знаходиться поруч. По-друге, в Україні фактично відсутня інформація про наше з вами довкілля – ми здебільшого не знаємо, що нас оточує, що цікавого є поруч. А по-третє, багато споруд не мають статусу пам’яток історії та культури, хоч на такий статус вони заслуговують», – пропонує Сергеєва.
Фахівці Конгресу національних громад України зазначають, що як збереження історико-культурної спадщини, так і розробка сучасної культурної політики повинна враховувати інтереси народів, які проживають на теренах України та долучились до розбудови її державності й культури.
