Доступність посилання

ТОП новини
06 квітня 2020, Київ 01:55

Наївні люди. Михайло Горинь


Михайло Горинь і В’ячеслав Чорновіл слухають Радіо Свобода у 1989 році. (Світлина Миколи Муратова)
Майже півроку тому відійшла у вічність Ірина Калинець. На «старий» Новий рік покинув цей світ Михайло Горинь. З життя пішли не просто знані громадські й політичні діячі, а люди, що були символами руху шістдесятників. І ці дві смерті в певному сенсі є символічними. Шістдесятники відходять…

Відходять спокійно. Без особливого медійного шумовиння. І без суєти державного офіціозу. Хоча ці люди багато зробили, аби ця, формально українська, держава відбулася. Та цього ніби не знають високі державні чиновники. Банальна істина: революції готують генії, а їхніми плодами користуються негідники. Так було, так є.

Шістдесятництво

Чи розуміємо ми значення шістдесятництва? Чи цінуємо його спадок? Чи осмислили уроки цього руху?

Дозволю собі навести міркування одного з дослідників шістдесятництва Георгія Касьянова: «Дисиденти протистояли системі в умовах переважно ворожого ставлення до них з боку більшості. Вони добре знали, що їх очікують матеріальні злидні, переслідування, табори, знущання, тортури і смерть. І все ж таки (за окремими винятками) залишалися вірними собі і своїй правді. У суспільстві, де панувала подвійна мораль, така позиція набула неоціненної ваги. Не варто ідеалізувати учасників руху опору як людей, іконізувати їх кожного окремо. Однак у цілому це явище – незгода, боротьба проти несправедливості в умовах, коли більшість мовчала і пристосовувалась – мало велике значення перш за все для майбутнього».

Шкода, але шістдесятників «не бачить» не лише влада. «Не бачить» їх і більшість нашого народу. Зрештою, який народ – така і влада. І це «небачення», як на мене, має глибоку психологічну основу. Приклад шістдесятників для більшості є некомфортним. Адже вони демонстрували нонконформізм та заперечення подвійної моралі, яка і далі цвіте в нас буйним цвітом.

Наївність

Шістдесятники були «наївними». Таким був і Михайло Горинь, з яким мав я честь деякий час спілкуватися. Уперше побачив його в часи «перебудови», коли «гуманна» радянська влада нарешті почала випускати із тюрем політв’язнів, вбивши перед тим Василя Стуса. У Львові була конференція, присвячена питанням греко-католицької церкви. Тема на той час «нова», адже за радянських часів влада намагалася робити вигляд, що ніяких проблем з греко-католиками не існує. На цю конференцію прийшов і різко виступив Михайло Горинь. Біля мене сидів якийсь комсомольський функціонер. «Що ви хочете, – сказав він, – це ж дисидент!» І, зітхнувши, додав: «Наївний чоловік». Не знаю, яка була подальша доля цього ненаївного апаратника. Певно, «вибивався в бізнесмени», як і його товариші. Зараз багато з них стали заможними буржуа – володіють банками, заводами, землею… Дехто вибився на вершину влади. І з цих висот визначає долю нашої Неньки-України. Не те що колишні «наївні» шістдесятники.

Пам’ятаю одну неформальну розмову. Це вже за часів української незалежності, коли активно будувався капіталізм – переважно дикий чи навіть дикунський. Присутнім на ній був Михайло Горинь та ще один молодий, але агресивний бізнесмен. Останній, який годився в сини пану Михайлу, вчив його, тоді вже колишнього депутата Верховної Ради, уму-розуму. Говорив, що основне завдання бізнесмена – вміти «обійти закон». Пан Михайло дивився на цього «хижака капіталізму» зі здивуванням та зачудування. Він то вважав, що закони пишуться задля того, аби їх виконувати. Наївний…

А ще пам’ятаю такий епізод. Пану Михайлу розповіли справжню історію одного нашого успішного законотворця. Це була «біографія ницості», коли людина, заради кар’єри, йшла на все, забуваючи про людське. Панові Михайлу не хотілося вірити, що таке може бути. Він вірив у людей. …Іноді навіть на шкоду собі. Наївний!

Ця наївність була не останнім чинником того, що шістдесятники не змогли стати провідниками нації. Занадто порядними вони були. А нація, зі свого боку, не потребувала порядності. Зате потребувала крутійства. І спокійно сприймала обман. Той, хто вмів дурити, неправдами наживати капітали, той, вважалося, «умів жити». Того народ «виштовхував» на владний Олімп. У такій ситуації залишалося лише розвести руками і сказати так, як сказав наш перший Президент: «Маємо те, що маємо».

Чехи, відійшовши від «соціалізму», на відміну від нас, обрали Президентом не прагматика, який «умів жити», а наївну людину, письменника й дисидента Вацлава Гавела, який якраз «жити не вмів». І де тепер Чехія зі своєю наївністю? А де ми зі своїм прагматизмом? Який рівень життя в нас і у них? Це при тому, що Чехія й близько не має таких ресурсів, як ми.

Не знаю, чи колись ми усвідомимо потребу «наївності», носієм якої був Михайло Горинь. Чи далі залишатимемося «прагматиками» й запитуватимемо з надривом у голосі: «І що ми за народ такий?»

Колись Сенека сказав такі слова: «Пам’ять про великих людей має для нас не менше значення, ніж їхня жива присутність». Хотілося, щоб українці зберігали пам’ять про справді достойних людей, а не про злодійкуватих «господарів життя». Але сьогодні це видається утопією – на жаль.

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Петро Кралюк

    Український філософ, письменник, публіцист. Доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор,​ голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія»

Дивитись коментарі (16)

XS
SM
MD
LG