Доступність посилання

20 Листопад 2017, Київ 06:45
Вероніка Дятленко

(Для проекту «Сандармох», рубрика: «Пишуть студенти»)

Зараз в урочищі Сандармох Медвежогорського району Карелії в Росії височіє пам’ятник – гранітний Козацький хрест «Убієнним синам України», церемонія відкриття якого відбулася 5 серпня 2005 року – в День пам’яті жертв політичних репресій. Коли ти бачиш цей великий білий хрест, на серці стає якось моторошно, бо саме на цьому місці обірвалося життя 1111 в’язнів соловецьких таборів.

Серед розстріляних – цвіт української інтелігенції: діячі культури і мистецтва, політики, науковці. Микола Зеров, Лесь Курбас, Мирослав Ірчан, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Антін Крушельницький, його донька і сини, небіж Михайла Грушевського Сергій… Їхні рештки покояться в 236 ямах. Це місце уособлює тогочасну жорстоку систему, яка не визнавала інакодумців.

Де?

Неподалік Біломорканалу, ліворуч від шосе, що веде з Медвежогорська в Повенець, лежить урочище Сандармох – колишнє «звичайне місце виконання вироків». Тепер воно лісове. А тоді, коли ленінградський чекіст капітан держбезпеки Матвєєв ночами розряджав револьвер у невгодних режимові українців, росіян, поляків, білорусів, німців, євреїв, інших представників багатьох націй і народностей, там, у районі Медвежогорська, було пустище, заховане від стороннього ока.

За доби політичного терору там убито, за різними даними, від 9 до 12 тисяч осіб (як повідомила газета «Карелия», виявлено 236 могил, у кожній – десятки розстріляних). Із 1997 року цей таємний некрополь став меморіалом. У лісі встановлено валун із написом про страту тут 1111 в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення, позначено розстрільні ями, споруджено дерев’яну каплицю в ім’я Георгія Побідоносця. На галявині Пам’яті – поминальні хрести: православний (російський) і католицький (польський). Під час міжнародної акції «Покаяння» 22 серпня 1998 року біля входу на цвинтар у Сандармосі було відкрито гранітний пам’ятник – брилу з барельєфом і написом російською мовою: «Люди, не убивайте друг друга» (скульптор Григорій Салтуп, м. Петрозаводськ). Згодом карельське урочище й Соловецький архіпелаг щороку відвідували жителі України.

Коли?

Великий терор – найменування періоду в історії СРСР (1937–1938 роки), коли сталінські репресії були різко посилені й доведені до максимуму своєї інтенсивності. Інша поширена назва цього історичного періоду – «Єжовщина», пов’язана з тим, що керівником народного комісаріату внутрішніх справ у той час був Микола Єжов. У той період масовий терор здійснювався тодішньою владою країни на всій території СРСР, на підставі «спущених на місця» Єжовим цифр «планових завдань» з виявлення й покарання так званих «ворогів народу». У перебігу кампанії до арештованих якнайширше застосовувалися катування й виносилися найчастіше без усякого суду «розстрільні вироки», що негайно виконувалися.

У Медвежогорському районі, в чому історики не мають сумнівів, 27 жовтня, 1–4 листопада 1937 року страчено велику групу в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення Головного управління держбезпеки НКВС СРСР. Імена розстріляних відомі з архівних документів (протоколи, припис від 16 жовтня 1937-го та рапорт, складений у листопаді катом – заступником начальника адміністративно-господарського управління УНКВС Ленінградської області капітаном держбезпеки Михайлом Матвєєвим, про виконання вироку щодо 1111 осіб). У тому інтернаціональному тюремному етапі, відправленому залізницею на станцію Медвежа Гора, а далі до місця розстрілу, загинули академіки Степан Рудницький і Матвій Яворський, режисер Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, поет Микола Зеров, письменник Валер’ян Підмогильний… Ці імена і досі є актуальними. Їх не забули.

Як?

Засуджених «готували» у трьох кімнатах бараку, що розташовувалися анфіладою (послідовно). У першій кімнаті – «звіряли особу», роздягали і обшукували. В другій роздягнених зв’язували. У третій – голих і зв’язаних глушили ударом дерев’яної «колотушки» в потилицю. Потім вантажили в машину, осіб по 40, і накривали брезентом. Члени «бригади» сідали зверху. Якщо хтось внизу приходив до тями, його «заспокоювали» ударом «колотушки». Після прибуття на полігон людей скидали по одному в приготовану яму, на дні якої стояв Матвєєв. Він власноручно стріляв кожному в потилицю. Так він «приводив у виконання» осіб по 200–250 за «зміну». (Александр Черкасов. Преуспевший в невозможном. «Ежедневный журнал», Москва, 27.10.2007)

Засуджених до смерті ув’язнених партіями по 200–250 осіб переправляли морем із Соловецьких островів, далі по залізниці в Медвежогорськ, де їх розміщували в дерев’яній будівлі слідчого ізолятора. У день розстрілу засуджених роздягали до спідньої білизни, зв’язували мотузками руки й ноги, затикали кляпом роти і складали в кузови вантажівок та відвозили їх до місця страти. Там засуджених ставили на коліна на краю ями і стріляли з револьвера в лоб (а не в потилицю, щоб виключити можливість стрибка в яму, випереджуючи постріл).

Розстріли «Першого соловецького етапу» проводились протягом 4 днів: 27 жовтня, 2, 3, 4 листопада 1937 року. Українська інтелігенція (письменники, вчені, актори) в основному розстріляна 3 листопада. Серед 1111 розстріляних в ці дні – 170 українців.

Більшість пострілів здійснив зі своєї особистої табельної зброї заступник начальника адміністративно-господарської частини Управління НКВС по Ленінградській області капітан держбезпеки Михайло Матвєєв.

27 жовтня було страчено 208 осіб, 1 листопада – 210, 2 листопада – 180, 3 листопада – 265 і 4 листопада – 248 осіб. Триденна перерва між першим і другим днями розстрілу була викликана безуспішною спробою втечі декількох смертників, які зуміли в дорозі розв’язати руки і вистрибнути з вантажівки.

Операція розпочалася в серпні 1937 року і була припинена в листопаді 1938 року – це була наймасовіша «єжовська чистка» суспільства від категорій населення, що не годилися для будівництва комунізму в Радянському Союзі, творець якого Ленін учив: «Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!» Тяганини і справді не було – усе робили швидко і без слів.

Навіщо?

Сандармох стався тому, що неукраїнський за складом і духом уряд Радянської України у 20–30-х роках здав Україну Росії. Він навіть своїх в’язнів не мав права утримувати на власній території.
Василь Овсієнко

Як написав у книзі Василь Овсієнко, «Сандармох стався тому, що неукраїнський за складом і духом уряд Радянської України у 20–30-х роках здав Україну Росії. Він навіть своїх в’язнів не мав права утримувати на власній території».

Головною причиною злочину в Сандармосі і взагалі всього кривавого панування більшовиків був страх перед пригнобленими народами, які на короткий час після розвалу царської Росії стали вільними націями, утворивши свої національні держави. Страх перед тим, що мусило статися і сталося в результаті розвалу комуністичної імперії, переслідував вождів російського пролетаріату, вони 70 років знищували самостійність народів, та все ж їм не вдалось убити невмирущий дух національної свободи.

«Українських письменників у Сандармосі розстріляли насамперед за те, що вони – українці. Це було вбивство, яке показує, що істинною суттю так званого Жовтневого перевороту 1917 року в Росії була не боротьба за соціальну справедливість і рівність націй, а жорстока фашистська війна проти національного пробудження поневолених народів імперії, проти устремління українців, білорусів, грузинів, азербайджанців і т.д. до створення своїх національних держав…»

«Знаємо, в Сандармосі вбито немало представників різних народів, але одних вбивали за те, що вони українці, грузини, білоруси і т. д., а інших, тобто росіян, ніколи не вбивали за те, що вони росіяни, а лише за те, що вони були з багатих соціальних верств, з духовенства та з активних і відвертих антикомуністичних середовищ… Звичайно, закатруплені в Сандармосі українські інтелектуали працювали на збагачення української культури та українського історичного досвіду, зростання якого було загрозою для імперської ідеології, яку сповідували російські комуністи та їхні прислужники з різних національностей. Тому Сандармох – злочин імперського комунізму, імперського, по суті ще царського мислення, притаманного політичній верхівці ленінсько-сталінських часів…» (Виступ на міжнародній конференції голови Української всесвітньої координаційної ради Дмитра Павличка на урочистій церемонії на Меморіальному кладовищі «Сандармох»)

Хто?

Як і Голодомор-геноцид, для України Сандармох – це символ націєвбивства. Пам’ятаймо: за Онезьким озером, поблизу Біломор-каналу, у прямокутних ямах під сосновою глицею лежить інтелектуальна еліта – українське «розстріляне відродження».

Лариса Скрипникова у своїй статті книги пише: «Не буду називати відомі на весь світ імена письменників, міністрів, учених, артистів, бо ми всі перед Богом рівні. Наведу лише один факт: серед них є прізвища жінок, їм було по 25–30 років. Боже, яких мук вони зазнали! Вони страждали, як і чоловіки, як усі – мерзли, голодували, тяжко працювали. Але, але… вони ж були молоді й гарні, страшно уявити, як їх принижували, ґвалтували… Нібито незручно про це казати, ми соромливо опускаємо очі – та це ж було! Замість ніжних рук чоловіків, наречених – нахабні пики, брудні руки катів! Страчене, замордоване життя…»

Повні списки зараз можна знайти в інтернетній мережі, але чи дають ці імена повне уявлення про ті жахи тих холодних ночей?

Більшість українців за окремим списком «Всеукраїнського центрального блоку» були розстріляні 3 листопада. Можна уявити собі творця театру «Березіль» режисера Леся Курбаса, зв’язаного з драматургом Миколою Кулішем, академіка Матвія Яворського, зв’язаним з п’ятим за списком письменником Мирославом Ірчаном, професора філології, поета-неокласика Миколу Зерова з письменником Михайлом Козорізом… Цього дня розстріляно міністра освіти УНР Антона Крушельницького і його синів Остапа (24 роки) та Богдана (31 рік), міністра фінансів УРСР Михайла Полоза, професора Сергія Грушевського, письменників Валер’яна Підмогильного, Павла Филиповича, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Марка Вороного, Олексу Слісаренка, Михайла Ялового. Тут упокоїлися науковці Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР Олексій Вангенгейм. Це були молоді та середнього віку люди, які ще створити б неоціненні духовні скарби для свого народу, володіючи якими, ми стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Дехто з них, може, дожив би донині. Сама присутність таких людей у суспільстві робить його кращим. Але постріли тупого, малограмотного ката Матвеєва – виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам російської комуністичної влади – змінили хід нашої історії…

Особа головного ката

Михайло Матвеєв (1892–1971) – це була людина, яка пройшла складний шлях. Він брав участь у штурмі Зимового палацу, а після цього став головним в «операціях виконання вироків засудженим». Із 27 жовтня по 4 листопада 1937 року, власноруч знищивши 1111 в’язнів, Михайло Матвєєв отримав нагороду – цінний подарунок, путівку в санаторій та орден Червоної Зірки «за успішну боротьбу з контрреволюцією».

Та вже через 2 роки Матвєєва засудили до 10 років таборів за «перевищення службових повноважень». Покарання він відбував у Волзькому концтаборі під Рибінськом, а після початку Другої світової війни звільнений. Після звільнення Матвєєв працював завідувачем внутрішньої в​’язниці Управління НКВС у Ленінграді. Червоний колір став для нього найулюбленішим.

Вочевидь, Матвеєв був дуже холоднокровною людиною. Він мало думав, виконував накази й не переймався тим, що забрав життя у стількох людей.

Пам’ять

Читаючи про масові репресії «червоних» років, ми, молоді громадяни України, багато чого не розуміємо. Чому, наприклад, так багато пам’ятників комуністичним вождям, які вбивали наших дідусів і бабусь, катували їх, принижували?! Чому зараз не пропагується правда про те, що нас хотіли знищити як націю?

Єдине, що зрозуміло, так це те, що усі ці смерті не були просто так. Усі ці люди поклали життя заради майбутнього України. Вони пронесли цей хрест для того щоб ми, сучасне покоління, жили у вільній державі.

Про пережиті страхи у нас все ще не прийнято говорити чи писати. Ось спитайте старше покоління про те, як вони переживали голодні часи. Ніколи ці дідусі і бабусі не згадають смерть і жахи, а розкажуть про те, як їх підтримували їхні рідні та знайомі, як вони весело проводили вечори. Українці тим і вирізняються – ми ніколи не пам’ятаємо погані речі, ми вміємо їх забувати. Ми ідемо у майбутнє через усі негаразди з високо піднятою головою.

Єдине, що я можу пообіцяти, так це те, що ми не забудемо. Пам’ять про жертви ми збережемо й передамо наступним поколінням.

Сандармох – це ніби попередження для нас, що уроків історії забувати не можна. Надто дорогу ціну вже сплачено за державну незалежність України!
Про це чудово сказав Дмитро Павличко:

Стояв я в соснах Сандармоха,
Молився й Господа прохав:
Скажи, чи скінчилась епоха
Розп’ять народів і держав?
Чи ти читаєш каліграми
Розстріляних пісень і мов?
Чи в тюрми Соловецькі храми
Новий тиран оберне знов?
Чи вже імперія не встане,
Із домовини, як упир?
Чи вигояться наші рани,
І на землі настане мир?
Чи кат покається? Чи снитись
Не буде вбитим правда-мста?
Чи перестане кров сочитись
Із-під козацького хреста?
Не вчув я відповіді Бога,
Не буде, мабуть, покаянь.
А ти, моя душе убога,
Молись, та жебрать перестань!

Вероніка Дятленко – студентка 1-го курсу юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Читайте більше тут:

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG