Замість створення єдиної партії на основі політичних сил, що влилися під час останніх парламентських виборів до об’єднаної опозиції, дедалі помітніші стають прояви конфронтації між учорашніми ситуативними союзниками. Війна на взаємознищення, як переконує «Український тиждень», іще не почалась, але передумови для цього вже створені.
А ось авторі іншої публікації в «Українському тижні» наголошує, що в опозиції «класичним прикладом деструктивної діяльності, породженої враженим самолюбством і надмірною амбітністю», є Анатолій Гриценко. Приводом для аналізу діяльності і заяв депутата від опозиції стало інтерв’ю Гриценка одному з провладних – за визначенням видання – видань, яке «здавна вирізнялося чіткою проросійською позицією». Автор матеріалу не схвалює різкої критики Анатолієм Степановичем Арсенія Яценюка й Олександра Турчинова і звинувачення їх в авторитаризмі та волюнтаризмі. Видання пише, що саме через бездіяльність як опозиціонера, а натомість демагогію та огульну критику всіх і вся амбіції Гриценка викликають великий скепсис, а його роль в українській політиці зводиться до деструктиву в будь-якому конструктиві. Заголовок публікації – «Деструктор. Куди ведуть ініціативи Анатолія Гриценка».
Із початком реалізації планів видобутку сланцевого газу в Україні, крім одіозних закордонних сил і осіб, за якими, як стверджує дописувач «Дзеркала тижня», «визирають вуха Кремля», проти сланцевих проектів помітно активізувався ряд українських політичних сил. Автор статті вважає, що було б добре, якби супротивники цієї альтернативи, слушно критикуючи її, вказували шлях, яким треба просуватися державі Україна. І врахували досвід інших країн у цій сфері. Зокрема, досвід Польщі, який засвідчує однобокість заяв українських супротивників сланцевого газу, які у такий спосіб фактично підіграють інтересам Росії, створюючи перешкоди на шляху здобуття Україною енергетичної незалежності.
Вищі українські чиновники, починаючи з Президента, роблять свої робочі кабінети шикарними персональними офісами, прагнучи показати таким чином власну значущість, стверджує тижневик «Кореспондент». Зокрема, робочий кабінет Сергія Арбузова складається з шести кімнат, з яких одна відведена під персональну їдальню. Утім, приміщення, де трудиться перший віце-прем’єр, вражає не тільки розмахом. Чим іще і як виглядають кабінети інших високопосадовців, мовиться в статті «Пройдімо в номери».
Ревізія українським Міносвіти програми зовнішнього незалежного оцінювання з історії на 2013 рік – це лише верхівка айсберга та цілком закономірні наслідки трирічної роботи міністра Дмитра Табачника, стверджує тижневик «Коментарі». Адже у своїх книгах, інтерв’ю та публічних виступах він ніколи не приховував своєї антипатії до того ж Степана Бандери чи Романа Шухевича і завжди відкрито симпатизував «спільному гуманітарному просторові» з Росією, в чиїх інтересах якраз і проводиться дефрагментація національної пам’яті підростаючого покоління українців. Абсолютно зрозуміла також методологія проекту національної амнезії – в ідеалі, результат досягається однобокими історичними трактуваннями або просто шляхом замовчування певних подій і персон. Але, як наголошує далі тижневик, вся ідилія розбивається об запитання: а хто і за допомогою якого інструментарію здатен подужати це у ХХІ столітті? Адже в сучасному інформаційному суспільстві вже неможливо переписати історію одним помахом пера у високих урядових кабінетах. Стаття називається «Для переписування історії знадобляться тисячі зомбі», або «Як відключити національну пам’ять».
А ось авторі іншої публікації в «Українському тижні» наголошує, що в опозиції «класичним прикладом деструктивної діяльності, породженої враженим самолюбством і надмірною амбітністю», є Анатолій Гриценко. Приводом для аналізу діяльності і заяв депутата від опозиції стало інтерв’ю Гриценка одному з провладних – за визначенням видання – видань, яке «здавна вирізнялося чіткою проросійською позицією». Автор матеріалу не схвалює різкої критики Анатолієм Степановичем Арсенія Яценюка й Олександра Турчинова і звинувачення їх в авторитаризмі та волюнтаризмі. Видання пише, що саме через бездіяльність як опозиціонера, а натомість демагогію та огульну критику всіх і вся амбіції Гриценка викликають великий скепсис, а його роль в українській політиці зводиться до деструктиву в будь-якому конструктиві. Заголовок публікації – «Деструктор. Куди ведуть ініціативи Анатолія Гриценка».
Із початком реалізації планів видобутку сланцевого газу в Україні, крім одіозних закордонних сил і осіб, за якими, як стверджує дописувач «Дзеркала тижня», «визирають вуха Кремля», проти сланцевих проектів помітно активізувався ряд українських політичних сил. Автор статті вважає, що було б добре, якби супротивники цієї альтернативи, слушно критикуючи її, вказували шлях, яким треба просуватися державі Україна. І врахували досвід інших країн у цій сфері. Зокрема, досвід Польщі, який засвідчує однобокість заяв українських супротивників сланцевого газу, які у такий спосіб фактично підіграють інтересам Росії, створюючи перешкоди на шляху здобуття Україною енергетичної незалежності.
Вищі українські чиновники, починаючи з Президента, роблять свої робочі кабінети шикарними персональними офісами, прагнучи показати таким чином власну значущість, стверджує тижневик «Кореспондент». Зокрема, робочий кабінет Сергія Арбузова складається з шести кімнат, з яких одна відведена під персональну їдальню. Утім, приміщення, де трудиться перший віце-прем’єр, вражає не тільки розмахом. Чим іще і як виглядають кабінети інших високопосадовців, мовиться в статті «Пройдімо в номери».
Ревізія українським Міносвіти програми зовнішнього незалежного оцінювання з історії на 2013 рік – це лише верхівка айсберга та цілком закономірні наслідки трирічної роботи міністра Дмитра Табачника, стверджує тижневик «Коментарі». Адже у своїх книгах, інтерв’ю та публічних виступах він ніколи не приховував своєї антипатії до того ж Степана Бандери чи Романа Шухевича і завжди відкрито симпатизував «спільному гуманітарному просторові» з Росією, в чиїх інтересах якраз і проводиться дефрагментація національної пам’яті підростаючого покоління українців. Абсолютно зрозуміла також методологія проекту національної амнезії – в ідеалі, результат досягається однобокими історичними трактуваннями або просто шляхом замовчування певних подій і персон. Але, як наголошує далі тижневик, вся ідилія розбивається об запитання: а хто і за допомогою якого інструментарію здатен подужати це у ХХІ столітті? Адже в сучасному інформаційному суспільстві вже неможливо переписати історію одним помахом пера у високих урядових кабінетах. Стаття називається «Для переписування історії знадобляться тисячі зомбі», або «Як відключити національну пам’ять».
