«Одинадцятирічною дівчинкою я блукала самотньо чужими, спустошеними помешканнями, хатами, стайнями, а тим часом польські родини, які там жили раніше, утікали до міст, рятуючись від смерті, яка шаліла у вигляді ножа, сокири, коси. Пам’ятаю, як взимку, інстинктивно рятуючи життя, із стодоли, котра стала моєю криївкою, я втекла в поля — безкраї, рівнинні, а отже й безборонні, простори. Там я заснула на голій землі, прикрита лише падаючим снігом. У темноті ночі мене розбудили людські крики, переплетені стогонами, виттям і гавканням собак, ревінням худоби, іржанням коней, тріском палаючих сільських будинків. Заграви пожеж осліпили мене. Небо наді мною розверзлося мінливими від вогню й диму кольорами. Ця ява, ці звуки доводили до божевілля. Отож, замість віддалитися від місця смерті, гнана страхом, я бігла просто перед себе і натрапила на одне з обійсть палаючого села, де на власні очі побачила рубання живих тремтячих тіл, роздирання дітей на шматки.
Ледь я встигла вскочити у стіг соломи, тікаючи від чоловіка з косою, коли відчула уколи вістрям у різних місцях мого тіла — під носом, в ногу, в палець на руці; до сьогодні у мене зосталися рубці. Через брак повітря, задихаючись від диму (не знаю, як довго у тій холодній ямі під соломою я навпереміну плакала, спала, може, мліла), я вибралася зі стогу. Мені було уже все одно, що зі мною станеться. Я почала йти вперед, мені видавалося, що навкруги панувала темрява. Тоді я почула голоси, які ніби кликали мене, відкрила очі й побачила на дорозі військовий автомобіль, повний солдатів. Дві постаті зістрибнули і попрямували до мене. Я пішла назустріч, змирившись зі смертю. Виявилось, що це були угорці, котрі збирали польських недобитків, аби під охороною відвезти нас у Станіслав».
Спогади учасників польської самооборони с.Гута Степанська на Волині про події 16–18 липня 1943 року [текст] // Незалежний культурологічний часопис «ї». — 2003. — № 28: Волинь 1943. Боротьба за землю. — С. 105–106. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n28texts/spohady-pol.htm#1.
Ледь я встигла вскочити у стіг соломи, тікаючи від чоловіка з косою, коли відчула уколи вістрям у різних місцях мого тіла — під носом, в ногу, в палець на руці; до сьогодні у мене зосталися рубці. Через брак повітря, задихаючись від диму (не знаю, як довго у тій холодній ямі під соломою я навпереміну плакала, спала, може, мліла), я вибралася зі стогу. Мені було уже все одно, що зі мною станеться. Я почала йти вперед, мені видавалося, що навкруги панувала темрява. Тоді я почула голоси, які ніби кликали мене, відкрила очі й побачила на дорозі військовий автомобіль, повний солдатів. Дві постаті зістрибнули і попрямували до мене. Я пішла назустріч, змирившись зі смертю. Виявилось, що це були угорці, котрі збирали польських недобитків, аби під охороною відвезти нас у Станіслав».
Спогади учасників польської самооборони с.Гута Степанська на Волині про події 16–18 липня 1943 року [текст] // Незалежний культурологічний часопис «ї». — 2003. — № 28: Волинь 1943. Боротьба за землю. — С. 105–106. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n28texts/spohady-pol.htm#1.