Дніпропетровськ – Дніпропетровський поет і драматург Микола Миколаєнко у свої 93 роки пригадує три голоди, що випали на його долю, – 20-х, 30-х і 40-х років. Найбільше закарбувались у пам’яті роки Голодомору 1932-33 років, коли він, підліток, із села Мар’янівки на Криворіжжі, був змушений втікати до міста, аби врятуватись від голодної смерті. Спогадами про ті часи Микола Миколаєнко поділився з Радіо Свобода.
Про Голодомор 1933 року Микола Миколаєнко починає розповідати здалеку. Пам’ятає, як ще у 20-і роки розкуркулювали їхнє село. В родин його дядьків Бурлаченків позабирали все, дорослих вислали, а діти були змушені залишитись у селі, в багатодітній родині Миколаєнків. У врожайний 1932 рік у ході продрозкладки в селян позабирали не тільки жито та пшеницю, а й овочі, реманент – усе, що було в господарстві. Уже восени людям стало нічого їсти, Криворіжжям покотились страшні чутки, пригадує Микола Миколаєнко.
«Це ж не в 33-му почалося, а раніше. Сьогодні хтось приходить до когось позичити солі чи борошна, а завтра вже розповідають, що хтось у сім’ї когось з’їв, меншого вбили, щоб нагодувати старших. А потім усе частіше і частіше. А потім померла вся сім’я. А потім – Глибока балка. Людей там убили й з’їли… І вже такі чутки йдуть. То ми, бувало, бігали купатись на ставок, ловили рибу – хто плітку, хто верховодку, а хто гадюки не боїться. А то – сидимо вдома, не рипаємось. Мати застерігає: піймають тебе, Миколо, то з’їдять. Голод, голод. Це страшно… Йде мама на ринок, вимінює мішок кукурудзи на стареньке пальто, наварить мамалиги – і ми всі їмо. Мамалига… Я вже й не пам’ятаю, що воно, каша, а чи пироги. У нас була родина – семеро дітей і двоє батьків. Вижили, вижили», – розказує письменник.
Одним із найяскравіших спогадів тих часів, каже Микола Миколаєнко, була його втеча з села до міста: у Кривому Розі його батько працював на виробництві. Туди, до батька, поночі й побіг підліток Миколка, аби врятуватись від голодної смерті.
«Я через Глибоку балку пробирався, ту, де людей ловили і з’їдали. І я вночі прийшов до Кривого Рогу, на рудоремонтний завод. Кажу вахтерові на прохідній: я – син Антона Миколаєнка, якщо Ви такого знаєте, позвіть. Батько прибіг, трясеться: що? Якби ви бачили того батька. Він перелякався, що я єдиний живим зостався. І він мене вже не відпустив, я жив з ним. Спали на одній койці, я там два роки жив... Я бачив справжній голод. Була така їдальня, де обідали інженери. Я там збирав головки від тюльки і приносив мамі, а вона варила суп з цих головок і це нас підтримувало. Отак ми виживали. Іду з їдальні з головками – іде попереду бабуся, чи жінка, чи чоловік. Раз – упав. Усе. У Мар’янівці не знали, хто ховатиме людей. Отаке було. Хіба про це розкажеш без здригання», – пригадує Микола Миколаєнко.
«Я довго мовчав» Поділитись спогадами про ті страшні роки, каже Микола Миколаєнко, і оприлюднити поезії, присвячені їм, стало можливим, лише за часів Незалежності. Доти тема замовчувалась. Зараз, зауважує письменник, приходить поступове осмислення того, що пережив, і впевненість: Голодомор був спланованим.
«Я довго мовчав. Не тільки я – уся література довго мовчала. Ще у довоєнні часи, пам’ятаю, один хлопець в газеті «Червоний гірник» надрукував новелу про голод. Це була така трагедія! Хлопця одразу «замели», а номер газети конфіскували. Раніше про те, що я пережив голод, розповідав тільки великим друзям, по знайомству, на вушко. А публічно – цього не було. Це дуже була тема небезпечна, як і 37-й рік. Зараз, Слава Богу, пишеться без пересторог, ніщо тобі не загрожує. Говорять про цілеспрямоване винищення українського народу. Не хочеться у це вірити, але доводиться. Береш оце, оце, оте, і бачиш, що це цілеспрямована лінія. Випадково? Випадковим, може, був голод на Поволжжі, але в Україні? Бачити все це і не збожеволіти – це щастя», – каже письменник.
Зараз тема Голодомору займає одне зі значущих місць у творчості Миколаєнка. У різних збірках побачили світ його вірші «У лоб, а чи по лобі», «Плачуть очі матусині», «Біди узор – Голодомор», «Глухий кут» тощо.
… Котився мор в усі краї держави.
Хто вижив – обхитрив свою судьбу.
І чулося з усюд: «Вождю народів слава!»
І славу ту тягли народи на горбу…
Довідка Радіо Свобода
Микола Антонович Миколаєнко народився 5 грудня 1919 року на Криворіжжі, – український поет, прозаїк, драматург. Член Національної спілки письменників України з 1958 року. Перекладач із татарської мови. У 1941 році закінчив Запорізький педагогічний інститут. Учасник Другої світової війни, був командиром артилерійської батареї. Нагороджений бойовими орденами та медалями. Працював директором школи, редактором криворізької міської газети «Червоний гірник», головним редактором дніпропетровської обласної студії телебачення. Лауреат літературної премії імені Кононенка.
Про Голодомор 1933 року Микола Миколаєнко починає розповідати здалеку. Пам’ятає, як ще у 20-і роки розкуркулювали їхнє село. В родин його дядьків Бурлаченків позабирали все, дорослих вислали, а діти були змушені залишитись у селі, в багатодітній родині Миколаєнків. У врожайний 1932 рік у ході продрозкладки в селян позабирали не тільки жито та пшеницю, а й овочі, реманент – усе, що було в господарстві. Уже восени людям стало нічого їсти, Криворіжжям покотились страшні чутки, пригадує Микола Миколаєнко.
Йде мама на ринок, вимінює мішок кукурудзи на стареньке пальто, наварить мамалиги – і ми всі їмоМикола Миколаєнко
Одним із найяскравіших спогадів тих часів, каже Микола Миколаєнко, була його втеча з села до міста: у Кривому Розі його батько працював на виробництві. Туди, до батька, поночі й побіг підліток Миколка, аби врятуватись від голодної смерті.
Ми виживали. Іду з їдальні з головками – іде попереду бабуся, чи жінка, чи чоловік. Раз – упав. УсеМикола Миколаєнко
«Я довго мовчав» Поділитись спогадами про ті страшні роки, каже Микола Миколаєнко, і оприлюднити поезії, присвячені їм, стало можливим, лише за часів Незалежності. Доти тема замовчувалась. Зараз, зауважує письменник, приходить поступове осмислення того, що пережив, і впевненість: Голодомор був спланованим.
Раніше про те, що я пережив голод, розповідав тільки великим друзям, по знайомству, на вушко. А публічно – цього не булоМикола Миколаєнко
Зараз тема Голодомору займає одне зі значущих місць у творчості Миколаєнка. У різних збірках побачили світ його вірші «У лоб, а чи по лобі», «Плачуть очі матусині», «Біди узор – Голодомор», «Глухий кут» тощо.
… Котився мор в усі краї держави.
Хто вижив – обхитрив свою судьбу.
І чулося з усюд: «Вождю народів слава!»
І славу ту тягли народи на горбу…
Довідка Радіо Свобода
Микола Антонович Миколаєнко народився 5 грудня 1919 року на Криворіжжі, – український поет, прозаїк, драматург. Член Національної спілки письменників України з 1958 року. Перекладач із татарської мови. У 1941 році закінчив Запорізький педагогічний інститут. Учасник Другої світової війни, був командиром артилерійської батареї. Нагороджений бойовими орденами та медалями. Працював директором школи, редактором криворізької міської газети «Червоний гірник», головним редактором дніпропетровської обласної студії телебачення. Лауреат літературної премії імені Кононенка.
