(Рубрика «Точка зору»)
Сто років тому білорус-католик з села Януки Докшицького району Вітебської області Володимир Янукович поїхав на заробітки на шахти Донбасу. Там у нього в 1923 році народився син Федір. У Федора в селищі Жуковка Єнакіївський району народився син Віктор.
Останньому історією судилося з донецького степу вийти «в люди», програти вибори під час Помаранчевої революції, взяти реванш на виборах у 2010 році і таким чином стати четвертим президентом України, проти якого торік і цього року виступили тисячі і тисячі співвітчизників.
Чому це сталося, як за 4 роки правління Януковича, яке йшло під гаслом «покращення», можна було налаштувати проти себе народ, так що люди в 22 областях із 25 почали били скло в місцевих адміністраціях, атакувати міліцію, а найбільш радикальні взялися за каміння і коктейлі Молотова? У цьому мені допомагали розібратися колеги, друзі, знайомі з Києва.
Початок. Судимості
Юність Віктора Януковича була бурхливою: його знали в злочинному кримінальному угрупованні «Пивнушка» (від вуличної назви мікрорайону в Єнакієві). У 1967 і 1970 роках його засудили. Перший раз за грабіж. Суд встановив, що Янукович був у групі хуліганів, які напали на людину, побили, забрали у нього годинник і якийсь пакет. Ще неповнолітнього Януковича покарали на три роки позбавлення волі, але відбув він тільки частину терміну – звільнили достроково за хорошу поведінку і співпрацю з адміністрацією колонії. Другий раз його засудили незабаром, у 1970-му, – він був у групі хуліганів, які завдали людині тяжкі тілесні ушкодження.
У 1978 році обидві судимості Януковича були зняті, це зробила президія Донецького обласного суду після звернення депутата і космонавта Георгія Берегового.
При цьому деталі тих судів зараз уже не відомі – справи були знищені, і в 2004 році довірені особи Януковича подавали його вже майже як безвинну жертву судової сваволі. Навколо цієї теми було багато спекуляцій протягом 2000-х років, навіть порушувалося слідство з приводу фальсифікації документів при закритті цих справ, але коли Янукович знову повернувся у владу, все це закрили.
Кар’єрний злет
Але залишається незаперечним фактом, що в той час, як інші хлопці служили в армії, майбутній головнокомандувач військ України відбував терміни у тюрмі, розповів мій добрий знайомий, київський журналіст Михайло.
«Існує думка, що зліт Януковича ділиться на два етапи, – каже він. – На першому йому допомагали космонавт Береговий і до певної міри КДБ. Ну, не міг хлопчик із двома судимостями виїжджати за кордон без благословення «контори». А на другому етапі (у часи незалежності) його проштовхував Ахметов. Це під час донецького періоду. Важко сказати, що було у президента Леоніда Кучми в голові, так як загальновідомо, що донецькі і дніпропетровські не мирилися, але Янукович при ньому опинився у прем’єрах. Можливо, тут також був фактор найбагатшої людини України Ахметова».
Янукович після двох термінів у в’язниці зробив незвичайну кар’єру: директор автобази, чиновник вугільних управлінь, генеральний директор підприємств. За часів незалежності він став головою Донецької області, прем’єром і нарешті президентом. Його кар’єра росла, коли в Донецьку проходили криваві «розбірки», апогеєм яких стало вбивство донецького бізнесмена Євгена Щербаня в 1996 році. Чомусь у 2012 році у замовленні цього вбивства звинуватили ув’язнену екс-прем’єра Юлію Тимошенко, був навіть суд з якимись дивними показаннями, та він так нічого і не довів.
Адвокат Тимошенко Сергій Власенко тоді заявив, що влада тут переклала з хворої голови на здорову: «У пана Януковича були мотиви вбити Щербаня, тому що через чотири місяці після вбивства він став губернатором Донецької області. При Щербані він би ніколи не став губернатором».
Кандидат і яйце
Сергій Воропаєв, головний редактор бельгійського інтернет-видання Euplus.info, колишній урядовий кореспондент агентства УНІАН, який у 2004 році потрапив до журналістського «пулу» Януковича, розповів особисті враження від роботи з нинішнім президентом України.
«У 2004 році Янукович обіймав пост прем’єр-міністра і проводив активну передвиборчу кампанію як кандидат у президенти, – зазначає Воропаєв. – Особисто мені ніколи не доводилося бачити у нього будь-яких нападів люті, хоча б у словесній формі у вигляді обіцянок «відкрутити голови», наприклад, недбалим чиновникам, хоча чутки ходили різні. Під час передвиборної кампанії прем’єру доводилося часто зустрічатися з людьми на різних мітингах і просто на підприємствах, які він відвідував. Впадала в очі напруженість, з якою Віктор Янукович відвідував західні регіони країни, в яких уже тоді, хоча й на віддалі від мітингів на його підтримку, мав можливість бачити й інші мітинги – з прапорами кольору його конкурента Віктора Ющенка. Пригадую одну історію. У той час разом з журналістами їздила група піарників, яка займалася зйомками фільму про нього як кандидата в президенти. Якось увечері за вечерею в одному з готелів від них довелося почути таке: «Не вдається зняти Януковича з людським обличчям. Як тільки до нього підходить якась бабуся і починає розповідати про те, що у неї тече дах, він тут же втрачає інтерес». Ця історія, як жодна інша, свідчить про те, наскільки Януковичу цікаві питання повсякденного життя звичайних українців і наскільки добре він розуміє реальні проблеми людей. Думаю, з тих пір ситуація тільки погіршилася».
Феноменальним під час виборів 2004 року було падіння Януковича від яйця, яким у нього кинув студент в Івано-Франківську. Але куди більш жорстоким ударом по його репутації було скандальне отруєння його конкурента Віктора Ющенка, а також схеми виборчих маніпуляцій, грубі фальсифікації, які дали зворотний ефект: люди піднялися на мирну Помаранчеву революцію і скинули Януковича з трону.
Колеги, які бачили його після тієї поразки, говорили, наскільки розгубленим і слабким він став. Але подарунок йому несподівано принесли колишні суперники, Ющенко і Тимошенко, які посварилися і зруйнували «помаранчеву команду».
Під час виборчої кампанії у 2010 році на сторону Януковича стали найбагатші олігархи на чолі з тим же Ахметовим. Компанія була нелегкою, але після економічної кризи дещо більше голосів, ніж Юлія Тимошенко, набрав Янукович. І став президентом.
У другому турі виборів 2010 року Янукович отримав 48,95 % голосів виборців і посів перше місце, випередивши Юлію Тимошенко на 3,48 %.
Спостерігачі ОБСЄ тоді визнали, що вибори президента України 2010 відповідали нормам Ради Європи та ОБСЄ. У їхній заяві зазначалося, що на виборах був «зафіксований прогрес порівняно з виборами 2004 року», разом з тим спостерігачі відзначили «недолік взаємної довіри між кандидатами», але наголосили, що «голосування було прозорим і чесним».
Під час кампанії 2010 року значна частина помаранчевого електорату відвернулася від своїх лідерів Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко, які стали між собою ворогами, і в умовах економічної кризи вирішили підтримати Януковича як доброго господарника, а частина виборців, особливо з інтелігенції, були розчаровані і оголосили виборам бойкот або голосували проти обох кандидатів.
Що зробив для України і для себе?
Що він зробив для України і для себе? На це запитання я попросив анонімно відповісти одного з київських чиновників, співробітника важливого міністерства, який уже подумує про те, як звільнитися.
«Важко виділити щось позитивне і по-справжньому хороше. За минулий час, чотири роки при владі, є стійке відчуття, що первісною і головною метою президента не були реформи, «покращення» якості життя громадян, ситуації з корупцією, іміджу країни, інвестиційної привабливості, ситуації у ЖКГ тощо, а встановлення тотальної, ні з ким не розділеної влади. Що й було успішно зроблено. Для чого? Важко сказати... Але зрозуміло, що не для озвучених вище реформ. Скоріше, для повного підпорядкування собі і «своїм» усіх фінансових потоків і ресурсів. Для чого? Не можу пояснити. Країну довели до стану руїни. 90% доріг перетворилися на напрямки із жахливим станом... У сфері медицини, в судах, у правоохоронних органах суцільна всеохопна корупція і вседозволеність. Ще 4 роки тому цього не було. При цьому у людей мізерні зарплати, приватні підприємства, якщо власники не продають їх наближеним до влади людям, закриваються через нестерпний тиск і контроль податкової і подібних структур.
Взагалі вся країна стала свідком професійних «успіхів» команди президента. При цьому народ позбавили будь-якої можливості донести до влади свою позицію, свою незгоду з її діями.
Гарного мало... Що стосується зовнішньої політики – країна за короткий час перетворилася з суб’єкта міжнародних відносин в об’єкт, на якого ніхто не зважає. А був шанс все змінити – підписати у Вільнюсі асоціацію з ЄС і рухатися в сторону повноправної участі».
До свідчень чиновника з Києва додам ще кілька штрихів, якими зі мною поділився знайомий журналіст Михайло, і що в принципі відомо всім: Янукович, спираючись на олігархів і провладну Партію регіонів, поміняв Конституцію, створив жорстку виконавчу, судову, прокурорську вертикаль. Посилив силові структури, просунув на всі відповідальні пости близьких до нього людей, приблизно так, як це зробив Лукашенко за 20 років керівництва. Цю групу людей разом із Януковичем і його синами називають «Сім’єю», для якої сам Янукович став «Батєю». За кілька років мільярдером став його син Олександр, за фахом стоматолог, який заробив свої мільярди аж ніяк не на медичній практиці.
Символом дикої розкоші стала резиденція Януковича «Межигір’я», комплекс палаців у приватизованому лісі в курортному районі під Києвом. І це на тлі бідності, в якій живе більшість населення...
Украдена євромрія
Віктор Янукович після обрання несподівано для багатьох продовжив рух України у напрямку європейської інтеграції, була схвалена низка «європейських» законів. У 2013 році все йшло до підписання угоди про асоціацію України і Євросоюзу, заважало тільки те, що Янукович не хотів звільняти з в’язниці свого основного конкурента Юлію Тимошенко, на чому наполягали Захід та опозиція.
Європейський вектор Януковича сильно дратував Володимира Путіна. Російський лідер до того підтримував Януковича, який мав проросійський імідж.
Торік Росія розпочала проти України торгові та митні війни, пропагандистську кампанію особисто проти Януковича у російських ЗМІ.
Янукович фактично поступився тиску Москви.
Саме сильним тиском Росії на саміті у Вільнюсі Віктор Янукович пояснив європейським лідером свою відмову від договору про асоціацію.
Після відмови від асоціації з Євросоюзом Росія оперативно заявила, що надасть Україні 15 мільярдів доларів кредитів, знижку на газ, обіцяла сильну підтримку і кооперацію в економіці.
Велика частина народу України сприйняла ці події як украдену європейську мрію. І люди вийшли з протестами.
Чому пролилася кров?
Коли почалися проєвропейські протести після відмови Януковича від європейської асоціації України, багато порівнювали це з мирною Помаранчевою революцією. Схоже, що революція 2004 року не була б такою мирною, якби владу в руках мав не президент Кучма, а кандидат Янукович, вважає київський чиновник із центрального апарату одного з міністерств, який попросив не називати його імені. Вибачте за довгу цитату, але її слід подати, щоб було зрозуміло, що відбувається в Україні.
«Мені здається, в ті часи влада в цілому і президент Леонід Кучма зокрема, були куди мудрішими і розумнішими нинішніх. Можливо, тоді думали трохи іншими категоріями, ніж зараз: критеріями «державотворення», доцільності з точки зору країни, а не особистої наживи і своєї кишені, хоча не заперечую, що власний достаток і у них був не на останньому місці. У політичному, культурному, економічному житті все було досить врівноважено і збалансовану: і нашим, і вашим (опозиції), і трішки народові. Влада і її опоненти завжди домовлялися, завжди йшли на компроміс.
Так сталося і в 2004-му... Влада досить швидко почула голос обуреного народу, який не бажав, щоб його обманювали та цинічно грабували. Вже тоді було зрозуміло, що в більшості своїй населення України бачить свою країну в європейській сім’ї, а не під протекторатом Москви. Тоді можна було почути таку фразу: «З Москвою ми були 300 років і до чого прийшли? Необхідно шукати новий шлях».
У 2004 році влада ухвалила досить розсудливе рішення – піти на компроміс, не переходити точку неповернення, не ізолювати себе і країну, бо програють усі.
У нинішній Україні ми бачимо абсолютну перевагу (у тому числі і правову) в одну сторону: в сторону влади, президента і Партії регіонів. Без найменшого шансу на бажання з їхнього боку йти на компроміс, а не нагнітати обстановку, не знищувати опонентів, не прибирати всіх і все до своїх рук. При цьому з країни висмоктується все до останньої копійки, податки й інші збори йдуть незрозуміло куди – дороги не ремонтуються, лікарні, інфраструктура не оновлюються, зарплати не збільшуються, соціальні виплати зменшуються, в бюджеті діра в 10 мільярдів доларів.
У цивілізованих демократичних країнах, при подібних розкладах влада б на чергових виборах із тріском програла б, прийшли б інші люди, можливо, більш професійні, знайшли б вихід. Але тільки не в сучасній Україні – всі знають на 100 %, що чергові вибори будуть абсолютно сфальсифіковані.
Я вважаю, що до того, що відбувається в Україні, при явних недоліках влади, її непрофесіоналізмі, призвело небажання чинного президента домовлятися. Ніхто не може зрозуміти логіку їхніх дій: жорстоко розігнали Євромайдан -- аполітичну акцію, відомих винних не покарали, далі – більше... незрозуміла ескалація насильства, «ухвалення» «диктаторських законів».
Навіщо? Адже можна було відбутися малими втратами: покарати винних у перевищенні повноважень. Елементарно – почути народ, який не раз виходив мільйонами на проєвропейські мітинги, пообіцяти продовжити роботу з ЄС чи підписати зрештою цю асоціацію.
Але ні... Глуха і сліпа влада ухвалила рішення дотиснути незгодних силою, втопити у крові, пройти точку неповернення... Кому це вигідно? Точно не народу України, влада в кінцевому підсумку також програє, так чи інакше. До чого призведе подальша ескалація? Молю Бога, щоб її не було, щоб у підсумку домовилися. Якщо ні, боюся навіть уявити, що буде, але не сумніваюся, що крові буде ще більше».
Мій співрозмовник у момент інтерв’ю ще не знав, що буквально через день, 28 січня, «диктаторські закони» будуть скасовані, а уряд Азарова піде у відставку, і ескалація напруженості піде на спад.
Соціальна база «тітушок»
Дуже складне питання, над яким замислювалися всі мої співрозмовники, звідки в Україні взялося стільки так званих тітушок, люмпенізованих, напівкримінальних елементів, які під прикриттям міліції дубинами «наводили порядок» на опозиційних мітингах на Сході України. Їх привозили і в Київ, але там їхня діяльність не мала такого «успіху», як у Запоріжжі чи Дніпропетровську. Жорстокі хлопці спортивного вигляду і в спортивних костюмах били людей битами за оплату в 200-300 гривень на день і наводили жах на протестувальників. Вони ж часом були і провокаторами, які розбивали машини і вітрини магазинів.
Колишній міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко в ефірі «5 каналу» демонстрував фото, на якому заступник начальника обласної міліції стояв на чолі тітушок, в інтернеті розмістили відео, як тітушок інструктують в обласній адміністрації, де їм і платять гроші. Фактів таких безліч, вони свідчать, що держава просто зрослася з хуліганами, дрібною злочинністю, взяла їх на озброєння у політичних суперечках.
Ці хулігани дуже нагадують Віктора Януковича в молодості, який був засуджений за грабіж і побиття, а потім у в’язниці активно співпрацював з адміністрацією.
Юрій Луценко наголошує: «Це внутрішня окупація, влада використовує силовиків і бандитів, яких чомусь ласкаво називають тітушками. Це останній ресурс, який має Янукович».
За словами Луценка, частина тітушок – курсанти шкіл міліції, а решта – маргінальна молодь зі Сходу, яка не має роботи, тому для них і 200 гривень – гроші.
«Цей феномен з’явився тільки під час президентства Януковича, «титул» почав звучати з моменту, коли покликаний владою в цілій групі спортсменів молодик із Білої Церкви Вадим Тітушко на опозиційному мітингу побив журналістів», – розповідає журналіст Михайло.
Цей випадок стався в серпні минулого року, а сам феномен найбільш розширився саме під час проєвропейських протестів.
Про соціальну базу тітушок я попросив висловитися знайомого киянина Павла, фахівця в області «електоральної географії», який вивчає виборчі особливості і настрої в різних регіонах, консультує різні політичні партії перед виборами.
Павло розповів: «Грубо кажучи, в чистому вигляді тітушки – це спортсмени із пролетарського середовища. Але на заводах вони не працюють, бо там скорочення, мало роботи. Ось вони і йдуть або в міліцію або в тітушки, підробляють на охороні мітингів.
Тітушки – це ті, хто не може знайти місце в нових обставинах. Наприклад, у Донбасі неперспективні шахти закривають, і що робити людям, для яких життя поза шахтою не існує? У мене, наприклад, родичі живуть у селі Скоморошки Вінницької області. Там після падіння соціалістичної системи цілі прошарки суспільства залишилися без перспектив. У селі в 1860 році був побудований цукровий завод, і було так: половина людей вирощує буряки – половина робить цукор на заводі. А потім – приватизація, акції, якісь темні схеми, завод приватизував невідомо хто і всіх звільнив. Все обладнання здали на металобрухт, а цього року зрівняли з землею і сам завод. Посеред села, яке понад сто років росло навколо заводу, зараз багато битої цегли.
Насправді Україна – це великий урок для Білорусі, вам потрібно вчитися на наших помилках».
Валерій Каліновський – журналіст Радіо Свобода
(Оригінал статті опублікований на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
