Доступність посилання

16 Грудень 2017, Київ 11:42
(Рубрика «Точка зору»)

Минулого тижня соціальними мережами прокотилася хвиля злісних, в’їдливих коментарів про скликання чергового, вже «ювілейного Віча». Перш за все, люди обурювалися беззмістовністю таких заходів, які переросли у молебні з читанням стрічки новин інформагентств. Чи справді десять разів людина має вийти на центральну площу країни, щоб почути те, про що вже прочитала в інтернеті? Ошукані вкотре порожнім за змістом вічем, протестувальники перейшли до активніших дій 19 січня. Після цього були моторошні дні, але традиція збиратися в неділю не зникла. Як і, зрештою, традиція беззмістовності цих зібрань.

Провина за це лежить передусім на парламентській опозиції, яка де-факто приватизувала головну сцену. Саме опозиція, на жаль, не розуміє, що віче й вузькопартійні збори – це дуже різні події. І що віча не скликаються просто так, бо інших ідей немає. Або що люди, які вийшли у мінусову температуру на Майдан, не хочуть лише слухати, вони хочуть вирішувати, впливати, диктувати.

У цьому й полягає суть віча, цього цілком античного вияву безпосередньої демократії – зібратися разом, щоб вирішити щось, вибрати когось, висловити комусь недовіру. Політикам необхідно затямити одну ключову річ: Майдан – це не «антимайдан», не можна до нього ставитися з такою зневагою, ніби перед сценою стоять безмовні проплачені раби.

Більше того, суть віча полягає у вирішенні принципово важливих, часто конфліктних чи конкурентних (як на виборах) питань. Тому його скликають рідко, але завжди за нагальною потребою. Виходячи з цього, віче апріорі не може бути одностайним і ухвалювати рішення одноголосно. Ну, хіба що винести на розгляд питання «Хто проти зла, хто за добро?». Але за такі питання віче зганяє зі сцени – в цьому разі політичної – назавжди.

Саме з цим пов’язані зміни електоральних вподобань останніх часом. Люди на вічі слухають палкі промови про жертовність Бандери й Шухевича, а потім 19 січня виявляється, що оратора з цими промовами на барикадах знайти неможливо. Або про «кулю в лоб», а натомість відбувається розпивання чаю з Януковичем всупереч волі Майдану.

Складається враження, що нам на вічах оголошують уже готові рішення, але не радяться з нами. Тобто, знову ж таки, поводяться, як із «антимайданом». Не можна критикувати комуністів і закидати в натовп гасла про заборону Компартії, в той же час проводячи віча, як пленуми КПРС: у президії – незмінні лідери, перед сценою – натовп бадьорих і оптимістичних «гвинтиків», які з трепетною любов’ю дивляться на своїх вождів, в одноголосному пориві затверджуючи їхні геніальні пропозиції. Це комедія, а не демократія.

Віче було справжнім тільки один раз – коли ставилося питання про продовження переговорів із Януковичем. Тоді його справді питали – і воно по-справжньому ухвалило нелегке рішення, тобто виконало свою дефінітивну функцію. Всі інші масові заходи були мітингами, зборами, демонстрацією нашої сили й кількості. Люди, зокрема кияни, щонеділі збиралися тільки для того, щоб продовжити мандат довіри опозиції, показати своєю чисельністю, що зміни в країні мусять відбутися. Кожен зокрема виходив, щоб стати аргументом у політичній суперечці, аргументом, який переважить. Дуже умовно щонедільні масові збори можна уявити шальками терезів, і люди приходили на Майдан, щоб своєю кількістю й якістю переважити режим Януковича.

Тому треба так і казати: люди, будьте такі добрі, прийдіть цієї неділі ще раз, щоб ваша кількасоттисячна присутність допомагала нам переконувати західних партнерів, невизначених депутатів для формування власного уряду й повернення до старої Конституції, команду Януковича, врешті-решт. Ось так треба сказати – прямо й відверто, це будує довіру. А не обманювати нас красивими висловами про віча й доленосні рішення.

Ми – не «антимайдан», слухати нісенітницю не зобов’язані, не треба шити нас в дурні. І дуже про це просимо. Бо якщо ні, то можемо знести не тільки режим Януковича, а й сцену Майдану, з якої нас намагалися перетворити із волелюбних громадян на слухняні гвинтики системи.

Андрій Любка – письменник

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
  • 16x9 Image

    Андрій Любка

    Український поет, прозаїк, есеїст. Автор восьми книжок, лауреат літературних премій «Дебют» та «Київські лаври». Твори перекладені на понад десять мов, окремими книжками виходили в Австрії та Польщі. Живе в Ужгороді.

Ваша думка

Показати коментарі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG