(Рубрика «Точка зору»)
Юрій Костенко
Говорячи про зміни, яких хоче Майдан після усунення від влади Віктора Януковича, найчастіше звучить словосполучення «зміна системи влади». При цьому додається, що мова йде не про «зміну облич», а саме про «зміну системи» та «перезавантаження». Що це таке? Як зробити так, щоб система не відтворювалася, і щоб під куполом Верховної Ради з’явилися нові обличчя – з числа тих, хто вийшов на Майдан?
У чому саме полягає «злочинність влади» – у системі (тоді питання: в чому її суть), чи у людях (тоді питання: чи замінені вони, а якщо ні – як це зробити)?
Операція «Детоталіризація»
У новітній українській політичній історії було багато розмов про зміну системи влади. Але система вперто не мінялася. Принцип «єдиноначалія», коли одній посадовій особі намагалися підпорядкувати всі гілки влади, – залишався незмінним.
У тоталітарних режимах вся влада підпорядковується одній особі (в СРСР це був генсек). У демократичних країнах вона ділиться на три основні складові: законодавча, виконавча і судова гілки, які діють незалежно одна від одної. В Україні, попри правильно розписані конституційні повноваження, 23 роки продовжують шукати «генсека». Апогеєм концентрації влади в одних руках стала епоха Віктора Януковича. Під час революції 2013-14 років ми побачили, до яких крайніх наслідків призводить тоталітарна модель управління.
«Зміна системи влади» – це відмова від пошуку «головної людини в країні» («генсека», «царя», «берегині» абощо). Поділ влади на гілки має бути закріплений не лише в Конституції, але й через систему законів, які треба чітко привести у відповідність до європейських принципів і практики.
Тепер питання: хто є носієм «вірусу тоталітаризму»? Це окремі «невдало підібрані» люди – чи організації?
Закони ухвалює парламент. Склад парламенту формують політичні партії. Фактично, і характер законів, і стан судової системи, відображають те, якими є за своєю суттю партії.
В сучасній Україні всі партії утвоювалися під лідера – умовного диктатора, який одноосібно ухвалює рішення. І коли цей лідер попадав у владне крісло, він відтворював у масштабах держави ті методи керівництва, які практикував у своїй партії.
Партії, представлені сьогодні в парламенті, уже мали можливість змінити законодавчий каркас, який би переформатував систему влади, – вони були владою і на рівні уряду (мали свого прем’єра), і на рівні законодавчої гілки (демократична більшість 2007-09 років). Це міг зробити і президент Ющенко. У 2005-09 роках була можливість змінити відверто тоталітарні закони, за якими, до речі, потім засудили і Луценка, і Тимошенко. Але, попри постреволюційну ейфорію, жодних системних демократичних реформ не відбулося – змінилися лише обличчя.
Отже, зміна системи влади з тоталітарної на демократичну може розпочатися лише після появи в українській політиці демократичних (а не вождистських) партій, які самі будують свою партійну діяльність за принципами європейської демократії, ухвалюють у парламенті відповідні закони, а потім керуються ними.
«Перезавантаження». Як змінити владу кадрово?
Опозиція не стала представником Майдану у парламенті. Попри бажання політиків ототожнити себе з Майданом через повторення ключових слів «ми» та «наша перемога», Майдан так і не ототожнив себе з ними. Недовіра лише зросла.
Але як зробити так, щоб у Верховній Раді опинилися представники Майдану? Як Майдан може стати владою?
Нинішня влада є двополюсною. Вона поділена між двома великими гравцями: Партією регіонів та «Об’єднаною опозицією», яку зараз представляє передовсім «Батьківщина».
Біполярна модель – це запрограмована постійна конфронтація. Ми проходили це і в геополітиці. Згадайте чорно-білий світ СРСР-США, який ледь не загинув у ядерній катастрофі.
Біполярна модель влади в Україні – це постійний громадянський конфлікт, поділ на Схід і Захід, загроза розколу країни. Ця модель тримається на двох китах: високому прохідному бар’єрі та непомірно великих коштах неконтрольованого походження, необхідних для ведення виборчих кампаній.
Законодавчо цю модель створили Партія регіонів і «Батьківщина». Саме вони в 2009 році за домовленістю підвищили прохідний бар’єр та заборонили участь блоків у виборах. Це фактично дозволило їм монополізувати свої електоральні поля. Маючи в розпорядженні великі капітали, вони задавали і фінансову планку виборчих кампаній. Останні президентські вибори в Україні, співставно з ВВП країни, були більше, ніж у 450 разів дорожчими, ніж останні вибори у президента Франції. А парламентські – здається, у 20 разів дорожчі, ніж у Польщі. Йдеться про виборчі бюджети партій і кандидатів у президенти. Невеликі партії, або ж партії, що не мали кількох десятків мільйонів доларів, не мали шансів пройти в парламент.
Як ліквідувати цю монополію? Як впустити в парламент ті сили, що самоорганізувалися і виявилися під час революції – це молоді люди, мале й середнє підприємництво, національний патріотичний інтелект, який пішов на Майдан віддавати своє життя задля демократичної європейської України?
«Вливати» їх в існуючі політичні структури – це змушувати грати за тими правилами, які в цих структурах вже встановлені і які точно не влаштують нове покоління політиків. Змушувати змагатися в умовах існуючих законів – це гарантовано прирікати на поразку хоча б через фінансову неконкурентоздатність.
Найперше, що треба зробити, аби в політику пішла «нова кров» – це максимально знизити прохідний бар’єр, аж до 1%. Друге – жорстко обмежити кількість коштів, які залучаються у виборчі перегони, і дуже чітко встановлюватися єдині правила ведення агітаційних кампаній. І третє – це привести до парламенту демократичні партії: у законі про політичні партії необхідно жорстко і чітко прописати принципи фінансування партій, а прокуратурі і судам – дати повноваження контролювати їх дотримання.
Тільки ліквідувавши політичну монополію, яка утворилася під біполярну модель «білих і синіх», можна відкрити двері законодавчого органу для нових людей, які, зокрема, вийшли на Майдан. А відтак – і до нової якості української влади.
Чому потрібні вибори до Верховної Ради
Теза «в усьому винен Янукович та його оточення» вже активно експлуатується обома частинами парламенту. Вона легітимізує позицію, що зараз достатньо лише позачергових президентських виборів, а парламент і місцеві органи влади можуть працювати до 2017 року.
Але треба чітко усвідомлювати, що доведення країни до стану громадянської війни і жертв – це не лише відповідальність влади, але й відповідальність (або безвідповідальність) опозиції. Майдан має допомогти усвідомити це тій більшості, яка сформувалася і вже почала звично ділити портфелі.
Нинішня Верховна Рада – це та ж за складом Рада, яка допустила жертви. А нинішня більшість утворена за участі тих, хто вчора був у лавах «злочинної влади». Нічого не змінилося і на місцях. За таких умов Майдан має змусити парламент призначити позачергові вибори і до Верховної Ради, і до місцевих орагнів влади. Суспільство, яке пережило стан громадянської війни, повинно отримати право на формування таких органів влади, які ніколи не допустять ні громадянського протистояння, ні тим більше кровопролиття.
Щодо люстрації. Події в Україні після революції вкотре нагадують «Весілля в Малинівці». Не секрет, що більшість нинішніх депутатів уже побували в усіх політичних силах. Сьогодні вони в черговий раз поміняли «красные звезды» на жовтоблакитні стрічки – і знову вони герої, готові працювати у владі. Суспільство знову, які і 10 років тому, сприймає політиків, проти яких були гучні корупціні скандали.
Однак зараз, на відміну від 2004 року, набагато сильнішими стали елементи громадяського суспільства. Самооранізація у вигляді Самооборони Майдану, «Правого сектору», Автомайдану та інших громадських ініціатив – так швидко вони не розійдуться, і певний час будуть виконувати роль громадського контролю за діями нової влади.
Але як зрозуміти, чи зміниться зараз система влади, про яку говорять всі?
«Маркери» змін
ЄС чітко заявив, що Україні потрібні системні демократичні та економічні реформи. Чи здатна нова влада почати змінювати систему влади – чи, навпаки, блокуватиме розвиток громадянського суспільства? «Опорними точками» для розуміння, чи рухається ситуація в бік реформ, найближчим часом будуть такі дії парламенту:
1. Заборона комуністичної ідеології та КПУ. Саме КПУ лишається носієм, «оберегом» тоталітарного менталітету. І саме тому (як не дивно декому може видаватися) під час революції люди почали зносити пам’ятники Леніну. Вони відчувають, що щось в Україні не те: поки стоїть Ленін – поки в Україні немає демократії.
2. Новий закон про вибори – зменшення прохідного бар’єру до 1%.
3. Новий закон про політичні партії, який встановить жорсткий контроль за фінансуванням партій та їх виборчих кампаній.
4. Призначення дати дочасних парламентських та місцевих виборів.
На сьогодні зміну системи влади я вважаю завданням №1 для Майдану. Цього разу Майдан повинен виконати свою місію до кінця: примусити законодавчий орган іти шляхом розбудови демократичної системи влади, а не консервування тоталітаризму.
Юрій Костенко – народний депутат України 1-4 та 6 скликань
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода