Припустимо, завтра станеться чудо і війна таки закінчиться. Що буде тоді? – запитує журналіст газети «Сегодня». Одні зрадіють і повернуться до нормального життя. А для інших світ стане таким же лихом, як дванадцятий удар годинника для Попелюшки. Фатальним моментом, коли чарівна карета перетворюється на гарбуз, а розкішна сукня – в старе лахміття. Мова не тільки про ділових людей, що заробляють на кривавій бійні. І не тільки про діячів на кшталт Володимира Путіна, що переслідують глобальні політичні цілі. Серед простого люду теж вистачає тих, для кого нинішня війна виявилася рідною матір'ю. Переодягнувшись в камуфляж і взявши в руки автомат Калашникова, недавні лузери вперше відчули себе господарями життя. Війна дала їм все: гроші, славу, самоповагу. Вчора вони були жебраками, приниженими, нікому не потрібними – а тепер перетворилися на сильних і гордих «ополченці». Гіпотетичний мир виявиться для таких громадян катастрофою, поверненням до колишнього безпросвітного існування. І вони ні за що не погодяться добровільно скласти зброю – про що б не домовилися політичні лідери нагорі. Звичайно, щасливі «діти війни» становлять незначну частину українського суспільства. Але не варто забувати, що їхні лави поступово зростають. Чим далі триває війна, тим більше людей, щиро зацікавлених у тому, щоб мир не настав ніколи.
Дострокові вибори у Верховну Раду, ймовірно, пройдуть в жовтні-листопаді на пропорційній основі за відкритими партійними списками. Мажоритарної складової вже не буде, прохідний бар'єр можуть знизити з 5% до 3%, і дозволити балотуватися блокам (їх заборонили в 2011 році). Такі нововведення прописані в законопроектах, які депутати активно реєструють в Раді. Зараз їх, за інформацією газети «Сегодня», вже 14. Але головні торги йдуть щодо розпуску парламенту.
Приватизація вітчизняного вуглепрому знову відкладається на невизначене майбутнє, констатує газета «Україна молода». Урядовці планують протягом 5 років вивести вуглепром на межу самоокупності, позбавивши таким чином державу тягаря з дотуванням підземного Донбасу. Адже тільки цього року на покриття збитків українських шахт доведеться витратити 13 мільярдів гривень. Водночас урядовий план означає, що наміри здійснити остаточну приватизацію вугільних активів вкотре скасовуються з порядку денного. Очевидно, «нагорi» вирішили, що суспільно-політична ситуація наразі не така, аби затівати передачу в приватні руки базових для сходу країни об’єктів промисловості.
Про недоліки української банківської системи пише газета «Голос України». Видання наголошує, що банкіри займаються своєрідною маніпуляцією – згодовують споживачам лише ту інформацію та в тому обсязі, яка вигідна їм. Потерпають від цієї ситуації і самі банки, оскільки, не надаючи достовірної інформації клієнтам на початку співпраці, згодом отримують злісних неплатників, з яких потрібно судами та погрозами вимагати повернення кредитних коштів. Страждає і держава, бо вимушена витрачатися на рефінансування, рятуючи чергову банківську установу від банкрутства.
Що заважає Україні стати виноробною державою? Ситуацію аналізує газета «Рідне село». Видання пише, що в Україні виробляти вино можуть лише великі компанії, які здатні заплатити 500 тисяч гривень за ліцензію на продаж. Користуючись фактично безвихідною для виноградарів ситуацією, переробники диктують свої ціни. Про наслідки йдеться в статті «Бродіння у великій винній діжці».
