Доступність посилання

ТОП новини

Ленінопад має тривати до повного очищення України!


Дніпропетровська обласна держадміністрація ініціює перейменування всіх проспектів і вулиць, що носять імена вождів тоталітарного комуністичного режиму. Дарницька районна держадміністрація Києва хоче перейменувати 11 вулиць району, серед них вулиці Леніна, Котовського, Комінтерну, Будьонного, Свердлова, Крупської, Ілліча та Фрунзе. У Чернівцях же вулицю Фрунзе вже перейменували, а вулиці Худякова повернули її історичну назву.

Такого роду повідомлення надходять останнім часом з різних регіонів країни. Міста, селища і села очищаються від радянської топоніміки, яка символізувала колоніальний стан українських земель і повинна була на рівні повсякденності призвичаювати українців до існування в межах життєвого світу, заданого Сталіним і Брежнєвим, де власне українського був, як то кажуть, мінімум мініморум, а беззаперечну першість мало те, що сьогодні зветься «русским миром». І справді, скоро минає 23 роки відновленій незалежності України, а у згаданому Дарницькому районі столиці після всіх попередніх спроб ліквідації радянської топоніміки залишається значно більше ніж 11 вулиць і провулків, які слід негайно перейменовувати. Бо ж, скажімо, крім вулиці Будьонного, там є аж два провулки Будьонного, крім вулиці Комінтерну – аж три провулки з тією ж назвою, крім вулиці Енгельса – й провулок Енгельса. Того самого Енгельса, який вважав, що українці є однією з «контрреволюційних націй» і повинні «щезнути у революційній бурі»… А ще є вулиці Калініна і Заслонова, Комсомольська і Комуністична, Суворова і Жданова. А який стосунок до Києва мають Волго-Донська вулиця та провулок? І це топоніми лише одного столичного району…

А ще триває демонтаж монументів більшовицьким вождям. Так, у Києві у сквері поблизу станції метро «Лук’янівська» демонтували пам’ятник генсеку ЦК КП(б)У, одному з організаторів розкуркулення, колективізації та Голодомору Станіславу Косіору. На спорожнілому постаменті з’явився іронічний напис: «Пішов на фронт».

Але водночас надходять і повідомлення іншого штибу. Про те, що, скажімо, після звільнення Краматорська від терористів військові командири завадили місцевим «гарячим головам» демонтувати пам’ятник Леніну чи про те, що у Харкові деякі прихильники євроінтеграції вважають за необхідне не чіпати стару топоніміку, щоб не дратувати населення міста. Одним словом, коли переважна частина України справді хоче жити по-новому, в тому числі і в новому семантично-символічному просторі, дехто намагається спинити ці процеси, аби не дратувати супротивників європейського розвитку країни. Самі ці супротивники при першій нагоді обмотують постаменти пам’ятників Леніну (навіть скинутих) російськими триколорами і клянуться боротися проти змін.

Це передусім символи

Монументи, топоніміка – це передусім символи. Тобто речі, які не просто є «ідеально-реальними», а чимось особливим у цьому ряді. Символи, як зазначав знищений більшовиками знаний російський філософ Павло Флоренський, «є така реальність, яка більша за себе саму». А ще символи – це свого роду дороговкази на шляху у майбутнє.

А відтак, якщо не звільнити Харків від тоталітарно-імперської символіки, якщо у звільнених містах і селищах Донбасу і надалі стоятимуть ленінські монументи та статуї інших комуністичних вождів, якщо вулиці та площі там і тепер носитимуть майже виключно правовірно-радянські назви, то потрібно заздалегідь змиритися з тим, що мільйони тамтешніх мешканців і надалі матимуть надійні дороговкази у комуністично-радянське минуле, яке тепер прибрало собі псевдо «русского мира» (Святу Трійцю по-блюзнірському, не змінюючи глибинної сутності ідеології, поставили на місце Маркса-Енгельса-Леніна, замінили політпропагандистів «отцями Звєздоніями», як у романі Войновича, а цементуючу роль КПРС замістила така сама роль ФСБ). Інакше кажучи, визволення як таке виявиться тільки зовнішнім, а не внутрішнім.

Кожен кам’яний, бронзовий, гіпсовий Ленін, Дзержинський, Свердлов, Щорс, Артем, Косіор наче промовляють людям: «Україна – це щось тимчасове, наші ідейні нащадки ще повернуться, нікуди ви від нас не подінетесь!». І кожна вулиця чи площа їхнього імені веде у минуле, яке досі енергійно хапає українців за барки, вбиває їх, не дозволяє жити нормально. То що, залишити Донбас, усю Східну Україну в межах радянсько-російського символічно-семантичного поля, тільки щоб не дратувати «совків»? Так це означатиме, що через якийсь час криваві події неодмінно повторяться, тільки у більшому масштабі. Бо у цьому смисловому полі підросте нове покоління.

І взагалі: час, нарешті, перестати загравати з «довічно вчорашніми», боятися їх зачепити. Бо це призводить до того, що виростають нові «вчорашні», осінені Леніними-Артемами та напучені російським телебаченням, яке вміло використовує той самий символічно-семантичний словник. Особливо це стосується Донбасу, його вчорашніх і сьогоднішніх ентузіастів «ДНР» і «ЛНР». Вони мають відчути, що під синьо-жовтим прапором прийшли серйозні люди, які жартувати не будуть. До речі, саме таких Донбас поважає, бо такі «порожняк не гонять». І час спиратися на сході країни на активну меншість – на українських патріотів, а не на номенклатуру чи олігархів. Відтак не можна заважати цим патріотам очистити свою землю від символів радянщини, які перетекли у символіку «великої Росії» та «русского мира».

Там, де в Україні вже відбувся «ленінопад» (десь це сталося в 1991-92, десь у 2013-14 роках), там не пройшли тероризм і сепаратизм.

«Фалоси Путіна» мають упасти!

Але монументальні символи – це не тільки соціально-політичні дороговкази. Тим більше, що у монументів Леніну в Україні за останні півроку істотно змінився їхній первинний зміст. Вони вже не символізують комуністичну революцію та інтернаціональне братерство трудящих усіх країн. Під ними мітингують і їх захищають із білогвардійськими та власовськими прапорами. А часом і з суто імперськими прапорами «дому Романових». Що ж, символи – явище полісемантичне, і саме під таким кутом зору їх варто розглядати.

Якщо виходити з популярної у світі (і, як на мене, дієвої) неофройдистської методології, то згадані монументи є типовими фалічними символами, які означають могутність, неперевершену силу, здатність на все, аж до примусу та ґвалтування. Ці якості у масовій підсвідомості асоціюються з «великим батьком» і переходять на його прихильників. А хто є у сьогоденні таким «батьком народним», «національним лідером» для тих, хто перебуває у радянсько-російському символічно-семантичному полі? Правильно, особисто В. В. Путін. Отож під цим кутом зору статуї Леніна на височенних, високих і не дуже високих постаментах – це такі собі «фалоси Путіна», символи його влади над Україною (здавна традиційно жіночим началом), якщо хочете, символи його здатності ґвалтувати Україну і вдень, і вночі.

До речі, Бастилія свого часу теж сприймалася як символ такого роду – і не в останню чергу саме тому була атакована та зруйнована повсталими парижанами, хоча не становила реально ніякої військової загрози. І зовсім не випадково щороку 14 червня Французька Республіка гучно відзначає День узяття Бастилії як свято-символ національної єдності, проводячи традиційно найбільший у Європі військовий парад на Єлисейських полях у Парижі. І зовсім не випадково 4 серпня 1789 року, невдовзі після штурму Бастилії, парламент скасував феодальне право, а 26 серпня проголосив Декларацію прав людини та громадянина. Символічна могутність «великого батька всіх французів» була знищена, тож люди стали вільними, стали громадянами.

Тому-то на рівні підсвідомості так запекло воюють проти знесення пам’ятників Леніну апологети «русского мира» (хоча, зважаючи на погляди самого Ілліча, мусили б радіти, що звершилася помста творцеві першої у світі тоталітарної держави) – йдеться-бо не просто про суто політичні справи, а про символічну кастрацію самого «альфа-самця» і «народного батька»…

Тому-то наша власна Бастилія у вигляді сотень зацілілих монументів Леніна і тисяч інших тоталітарних ідолів повинна бути зруйнована, а радянська топоніміка назавжди зникнути з карти, бо без цього і революція залишиться незавершеною, і «великий кремлівський батько» матиме потужні символічні інструменти для зовсім не символічного ґвалтування України.

Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • Зображення 16x9

    Сергій Грабовський

    Публіцист, політолог, історик, член Асоціації українських письменників, член-засновник ГО «Київське братство», автор понад 20 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник відділу філософських проблем етносу та нації Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

ФОТО ТА ВІДЕО

XS
SM
MD
LG