Заглушування передач Радіо Свобода тривало від дня першого ефіру у 1953 році аж до відмови Радянського Союзу від такої практики наприкінці 80-х. «Через десять хвилин після початку мовлення нас вже глушили, – писав у своїх мемуарах багаторічний працівник радіостанції Джин Сосін. – Ми так ніколи і не дізналися, чи чув нашу першу передачу хтось із наших симпатиків, однак нас точно слухав режим».
Систематичне глушіння іноземних радіостанцій Радянський Союз розпочав, за різними даними, у 40-х роках: тоді під «гарячу руку» потрапило радіо «Ватикан». У те ж десятиліття СРСР записало собі у вороги ще й «Голос Америки» та «Бі-Бі-Сі». Як пише у своїй праці «Радіоцензура» колишній міністр звʼязку Литви Рімантас Плейкіс, до середини 20-го століття Радянський Союз озброївся потужною системою радіозахисту: майже дві тисячі передавачів працювали на придушення «ворожого» сигналу з-за кордону.
Із 1948 року такі дії радянської влади вже суперечили Загальній декларації прав людини: у статті 19 наголошувалося про право на свободу переконань та їхнє вільне виявлення. Це право включило в себе свободу «безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів». 14 грудня 1950 року Генеральна асамблея ООН навіть ухвалила резолюцію, яка засуджувала практику глушіння. Однак на практику радянського керівництва у цій сфері цей рекомендаційний документ суттєво не вплинув.
Мільйонні ресурси – на радіоперешкоди
У довідці для керівництва Центрального комітету Комуністичної партії України (ЦК КПУ) від 14 листопада 1957 року знаходимо дані з посиланням на КДБ, згідно з якими, на той момент на територію України пробивалися 96 «ворожих» радіостанцій. «Найбільше проникає ворожа радіопропаганда в західні і південні області республіки. Як правило, в сільській місцевості і більшості міст республіки ворожі радіостанції можна слухати без будь-яких перешкод на 20-40 хвилях».
У ЦК КПУ наголошують, що Міністерство зв’язку УРСР «зовсім мало будує радіостанцій для забивки ворожих передач» (станом на 1957 рік на території України діяло 9 об’єктів місцевого захисту і 1 об’єкт далекого захисту) і що на будівництво технічних засобів для боротьби з «ворожою» радіопропагандою «відпускається дуже мало коштів» (1957 року на ці цілі виділили 2 мільйони карбованців). Автори довідки рекомендують посилити боротьбу з «ворожою» радіопропагандою – зокрема, шляхом зведення нових радіо об’єктів як місцевого, так і далекого захисту.
Боротьба з «антирадянським мовленням» полягала не лише у потужному технічному оснащенні – важливою була і контрпропаганда. Причому полягала вона як у «викривальних матеріалах», так і в оптимізації самого радянського радіомовлення.
Зокрема, у своєму листі на адресу ЦК КПУ від 26 липня 1960 року заступник міністра зв’язку А. Цівун звертає увагу на графік роботи таких радіостанцій, як «Свобода», «Голос Америки», «Бі-Бі-Сі», а також мовленнєвих служб Іспанії, Італії та Ватикану. Представник міністерства зв’язку пише, що ЦК КПРС має вжити заходів для посилення українського мовлення (наприклад, А. Цівун вказує на необхідність «звільнення харківської радіостанції РВ-4 від передач ТАРС та іншого навантаження і передати її повністю в розпорядження українського мовлення»).
Окрім того, знаходимо документи, в яких ЦК КПРС висловлює незадоволення якістю передач республіканського та всесоюзного радіо у години, коли в ефір виходять іноземні радіостанції. Тут варто зробити уточнення: мова йде про постанову бюро обкому КПУ від 27 серпня 1960 року «Про заходи активної протидії ворожій радіопропаганді», в якій із посиланням на ЦК КПРС подано аналіз роботи республіканського і всесоюзного радіо у період призупинення глушіння «Голосу Америки» і «Бі-Бі-Сі» (глушіння Радіо Свобода тривало). Задля того, щоб «відвернути увагу слухачів від іноземних радіостанцій», наголошується на необхідності підвищити якість програм радянського мовлення.
У січні 1961 року ЦК КПРС ухвалює постанову «Про заходи з посилення боротьби з ворожою радіопропагандою». Радянський Союз вирішує посилити мережу радіозахисту і декларує намір створити при Мінзв’язку СРСР спеціальне управління. У наступні роки для досягнення прописаної у назві постанови мети Радянський Союз стрімко нарощує масштаби оснащення: зокрема, в українських документах 60-х років знаходимо згадки про функціонування цілої низки передавачів на кшталт «Пурги» чи «Сніжинки», які використовувалися не лише для радіомовлення чи зв’язку, але й для заглушування «ворожих голосів».
Лінія «радіооборони» – вздовж усього кордону
Окрема тема – радянські радіостанції встановлення перешкод (РПП, російською – «радиостанции постановки помех») дальнього захисту. Рімантас Плейкіс, колишній міністр зв’язку Литви, у своїй статті «Радіоцензура» наводить таблицю з 13 об’єктів дальнього радіозахисту, що існували у СРСР. Якщо позначити ці об’єкти на карті, то стає зрозуміло, що вони були розташовані фактично уздовж всього західного, східного і південного кордону СРСР.
Серед згаданих РПП – зокрема об’єкти 810 і 811 – у місті Копани на Миколаївщині й у Красному на Львівщині. Їх ввели в дію постановою ЦК КПУ і Ради міністрів УРСР за листопад 1968 року, яку, до слова, донині у відкритому доступі немає: в архівах за той рік знаходимо лише вкладку, що постанова є таємною – згадка про неї є в матеріалах пізніших часів.
Ще один об’єкт, зайнятий свого часу у глушінні Радіо Свобода, – Броварський радіопередавальний центр на Київщині, введений в експлуатацію ще наприкінці 1936 року. Висновок, чого коштувала його робота, можна зробити щонайменше з листа керівництва Держкомітету зв’язку УРСР до прем’єр-міністра В. Масола за липень 1988 року. У листі міститься прохання відтермінувати заплановану на той момент реконструкцію радіовишки РВ-87 і зокрема йдеться: «Нині радіомовна станція Київського радіоцентру, розташована у Броварах, знаходиться у центрі міста, її санітарно-захисна зона виходить за межі власної території і захоплює прилеглу житлову зону, що викликає численні скарги трудівників на перешкоди прийому телебачення, порушення санітарних норм і інші явища, спричинені впливом потужного електромагнітного поля на здоров’я людей». Під час реконструкції потужність РВ-87 планувалося збільшити вдвічі.
Поступки для менших «ворогів»
Чому важливими у темі глушіння Радіо Свобода є описи вищезгаданих технічних потужностей? Тому що бували періоди, коли фактично всі вони працювали на створення перешкод для цієї конкретної радіостанції, а саме – коли СРСР зупиняв на якийсь час глушіння таких закордонних мовленнєвих служб, як «Голос Америки» чи «Бі-Бі-Сі».
«Все залежало від того, які відносини складалися між Кремлем і Заходом», – пояснював такий вибірковий підхід Джин Сосін («Іскри свободи», 1999). Так, у 1986 році радянське керівництво вирішило зупинити заглушування низки радіостанцій – «Голосу Америки», «Бі-Бі-Сі», радіо «Пекін» і радіо «Корея».
«Радіостанції «Голос Америки», і «Бі-Бі-Сі» подають свої матеріали, як правило, тенденційно, з антирадянських позицій, намагаючись водночас дотримуватися об’єктивістського підходу до висвітлення подій і фактів міжнародного життя, політики, економіки і культури, – йшлося у листі до ЦК КПРС за підписом секретаря центрального комітету і голови КДБ. – Пропагандистські матеріали радіостанцій радіо «Пекін» і радіо «Корея» недружні щодо СРСР, але мало переконливі, їхня подача здійснюється упереджено і примітивно».
Водночас передачі РВЄ/РС у цьому документі названо такими, які «мають відверто антирадянський характер і рясніють злісним наклепом на радянську дійсність».
Джин Сосін стверджує, що «навіть коли глушили «Бі-Бі-Сі» і «Голос Америки», 70 відсотків всієї потужності заглушування були спрямовані проти Радіо Вільна Європа і Радіо Свобода».
Чим далі від міста, тим краще чути
За даними зі звітів ЦРУ США за кінець 60-х років, щорічні витрати СРСР на глушіння і пов’язані з ним операції («успішні лише ситуативно») становили близько 150 мільйонів доларів, тоді як загальний бюджет Радіо Вільна Європа і Радіо Свобода у ті роки становив близько 35 мільйонів доларів. Основні витрати корпорації йшли на технічне оснащення, зокрема, на обслуговування передавачів на Тайвані і в Іспанії. «Ми скеровували сигнал в іоносферу з Західної Європи під таким кутом, щоб відбиті хвилі потрапляли точно у потрібний район Радянського Союзу. Заглушували ж нас за допомогою радіостанцій, які працювали на тих самих частотах (або близьких до них), що і ми. Сигнал, який генерували ці станції, мав бути потужнішим за той, що глушили», – розповідав Сосін.
Для того, щоб «прорватися» до радянського слухача, інженери Радіо Свобода послуговувалися не лише складними технічними прийомами, але й подекуди вдавалися до простих хитрощів. Наприклад, із огляду на те, що заглушування не було автоматичним і за нього відповідали живі люди, їх намагалися заплутати. Оскільки оператори РПП слухали ефір переважно на початку і в середині години, інженери Радіо Свобода інколи запускали передачі з 2-3-хвилинним запізненням, або робили паузи посеред програми. «Не чуючи «кореспондента» – закордонну радіостанцію, оператори не вмикали передатчик до наступного прослуховування частоти. «Свобода», яка поверталася в ефір після паузи, протягом якогось часу лунала без перешкод».
Колишній політв’язень Василь Овсієнко згадує, що «ворожі голоси» було чути тим краще, чим далі від’їжджав від великого міста. «У березні 1977 року я вийшов на волю і повернувся у те ж таки рідне село Ставки на Житомирщині. Перше, що я зробив, – взяв великий мідний дріт, закинув його на грушу і під’єднав до цієї самої радіоли. І воно досить добре приймало, – розповідає дисидент. – У великих містах то було проблематично: всюди стояли глушилки, які викидали величезну масу енергії в небо, тож майже нічого не чути було».
Несподіване рішення
Заглушування «ворожих голосів» припинилося у 1988 році. 29 листопада технічні фахівці Радіо Свобода повідомили, що всі програми, які йдуть на Радянський Союз, звучать без перешкод. Тодішні співробітники радіостанції зізнаються, що загалом не виключали, що радянське керівництво може відмовитися від практики заглушування (зокрема і з огляду на декларовану політику гласності), але сам факт того, що це таки сталося, був для них несподіванкою.
Що конкретно вплинуло на таке рішення радянського керівництва, донині достеменно не відомо. Джин Сосін, наприклад, розповідає про приїзд у Москву у вересні 1988 року Стіва Форбса, який на той момент був головою Ради з міжнародного мовлення: у радянській столиці він брав участь у переговорах щодо міжнародної інформаційної політики. «Форбс порушив питання про глушіння радянською стороною, назвавши це порушенням міжнародного закону і заявив, що це суперечить принципу гласності. Всього через кілька тижнів після цієї зустрічі глушіння Радіо Свобода, яке тривало 35 років, раптово припинилося».
Сам Михайло Горбачов заговорив про «перспективу» відмови від радіоперешкод... через тиждень після того, як глушіння припинилося – 7 грудня 1988 року (під час засідання сесії Генасамблеї ООН). Формальний документ – наказ міністра зв’язку СРСР «Про припинення з 30 листопада 1988 року глушіння іноземних радіостанцій, що мовлять на Радянський Союз» – був підписаний 19 грудня.
Далі буде…
(Перейти в розділ «60 років Радіо Свобода»)
