«У нас не було завдання входити у сам табір» – спогади визволителя концтабору «Аушвіц»

Старшому лейтенанту Радянської армії, командиру кулеметної роти Івану Мартинушкіну наприкінці січня 1945 року тільки-тільки виповнився 21 рік. Разом з іншими радянськими солдатами він звільняв нацистський концтабір «Аушвіц-Біркенау» на теренах Польщі біля міста Освенцім. Сьогодні, згадуючи ті дні, Іван Мартинушкін каже, що тоді ані він, ані його бойові товариші не припускали, що стають учасниками історичної події.

​– Починаючи від Кракова, ми були, можна сказати, у безперервних боях вдень і вночі. Рухалися після Кракова у південно-західному напрямку, не знаючи, що там перед нами далі. Вдалині ми знали, що має бути кордон Чехословаччини, повинні бути сілезькі землі. Я був командиром кулеметної роти, у чині молодшого офіцерського складу. Ставилося завдання – звільнити таке-то місце, досягти такого-то рубежу, ми це завдання виконували. Таким чином з боями ми просувалися до міста Освенціма, хоча ми не знали, що там знаходиться концентраційний табір до того самого моменту, коли ми підійшли вже до нього.

Ми «вибили» німців з одного селища, пройшли його та вийшли у таке величезне поле, яке майже цілком по периметру було обнесено могутньою огорожею з колючого дроту з електричними проводами, вишками. Ми бачили там за колючим дротом будови. У перший момент всілякі думки виникали – можливо, це якась військова база німців, якісь військові склади. Однак у міру того, як ми просувалися далі, ми бачили людей.

– Якою була реакція в’язнів? Вони розуміли, що ви прийшли їх звільняти?

– Спочатку була настороженість і з нашого боку, і з їхнього боку, але потім вони, мабуть, першими здогадалися, хто ми такі, і почали вітатися, сигналізувати нам жестами, що вони впізнали нас, щоб ми їх не боялися, що за колючим дротом не охорона табору, не німецькі війська, а ув’язнені. У нас не було завдання входити у сам табір і проводити там якісь роботи, операцію якусь. Наше завдання було – навколо цього табору зачистити місцевість, перевірити, подивитися. Тому що недалеко у цей час, коли ми підійшли, йшов інший бій. Могли прорватися німці, могли бути якісь блукаючі групи і так далі. Тому нам була дана команда – бути напоготові, бути готовим до всіляких несподіванок і ось виконувати таку роботу. Після того, як ми виконали операцію, ми повинні були рухатися далі. І вже за власною волею, так би мовити, без будь-яких команд ми вирішили заглянути у табір. Це була така коротка зустріч.

– Що Ви побачили у таборі, у якому стані були в’язні Аушвіца?

– Ми побачили виснажених людей, дуже худих, стомлених, почорнілих, одягнених по-різному – хтось у робі був, хтось на робу надів пальто або ковдри якісь. Погода була вогка, сира. В їхніх очах була радість. Вони розуміли, що прийшло звільнення, що вони тепер звільнені. Радість, яка у них була, вона передавалася і нам. Ми відчували, що зробили добру справу, виконали якесь дуже важливе завдання.

– А Вам вдалося поговорити з врятованими людьми? Звідки вони були, з яких країн?

– Табір складався з трьох або чотирьох частин. Найбільша – Аушвіц-Біркенау, далі – Освенцим у самому місті Освенцім і ще там табори були. Там величезна кількість філій у радіусі майже 30 кілометрів. Табори будувалися поблизу будівництв, щоб не ганяти людей і не витрачати час на ходіння від табору до будівництва. Нам не вдалося з ними порозумітися, бо ми не знали їхньої мови – вона ні на що не була схожа з того, що ми могли знати. Німецьку, англійську, польську ми вже трохи знали. Зараз я думаю, що, мабуть, це були угорські євреї. Але у нас там було всього 20-30 хвилин, ми повинні були просуватися далі, виконувати своє завдання. В’язнями вже займалися люди, які спеціально були надіслані туди. У нас не було такого завдання та не було такого бажання.

– Зараз триває підготовка до пам’ятних заходів з нагоди 70-річчя визволення «Аушвіца». Відомо, що російські керівники не будуть присутні на цьому заході. Чи запросили Вас?

– Я збираюся до Чехії. Європейська єврейська організація займається оформленням моєї поїздки. Зараз дійсно виникла якась абсурдна ситуація щодо цього ювілею. Я добре пам’ятаю 60-річний ювілей. Тоді було дійсно схоже на ювілей – зібралося багато керівників держав, керівників урядів, великих громадських діячів. 65-а річниця – вже зовсім все по-іншому відбувалося. Цього ювілею я дуже чекав. Не знав, чи доживу. Сподівався, що він буде урочистим. І зараз виявилося, що навколо цього ювілею якась абсолютно абсурдна ситуація.

Після нещодавньої трагедії у Парижі країни Європи показали таку єдність, і я думав, що і дата, пов’язана зі звільненням «Аушвіца», ця історична подія, могла б якраз служити теж такому єднанню людей. Незважаючи на всілякі там чвари, різні підходи до різних політичних явищ, які у нас відбуваються, могли б проявити таку єдність і цим самим віддати належне пам’яті тих подій і тим людям, які загинули. Але, на жаль, цього не сталося.