«Кажуть, що я «агентка Путіна» – зірка YouTube Лисиця

«Найпопулярніша піаністка світу на YouTube» та «Джастін Бібер класичної музики», – так називають українсько-американську музикантку Валентину Лисицю. Відео виконавиці дістало на YouTube понад 55 мільйонів переглядів. Утім, окрiм рекордної кількості «лайків», піаністка збирає й мітинги обурених – своїми висловлюваннями. Лисиці закидають «підтримку проросійських сепаратистів». Чи відповідає імідж артистки дійсності, і як насправді ставиться піаністка до подій на батьківщині, – Валентина Лисиця розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода перед концертом у Празі. Попри понад 20 років у США та американський паспорт, спілкуватися погоджується українською.

– Як Вам вперше спало на думку викласти своє відео в YouTube?

– Коли я пішла на YouTube, це було цілком випадково. Я не можу сказати, що це була якась велика стратегія. Я просто спробувала, поставила, і люди мене знайшли. І я не поставила такі популярні п’єси. Звичайно, можна поставити Бетховена «Дуель», щось таке, що люди знають. Але я поставила етюд Рахманінова. Дуже коротенький, такий модерновий. Але люди мене знайшли і казали, що «Ваша музика нас турбує». Я дуже люблю турбувати людей. Я дуже не хочу, щоб класична музика була, знаєте, під вечерю зі свічками. І хтось поставить компакт-диск, і він буде награвати собі тихенько. Я не хочу. Я хочу турбувати людей.

– Турбуєте не лише музикою: Вам закидають «підтримку проросійських сепаратистів». У США навіть пікетували один із Ваших концертів. Як Ви до цього ставитеся?

– Українські ЗМІ кажуть, що я агентка Путіна. Я кажу, подивіться на мій твіттер і скажіть, скільки разів я сказала слово «Путін» і скільки разів ви сказали слово «Путін». Що мені до Росії? Я в Москві була два рази. Так, частина моєї сім’ї приїхала з Костроми. Вони приїхали до Одеси, коли це було дике поле, вони отримали шматок землі. Але інша частина приїхала з Польщі, ще частина приїхала з Білорусі і вони всі там жили.

– Серед блогерів спричинило резонанс Ваше свіже інтер’ю німецькому ресурсу Deutsche Wirtschafts Nachrichten. Там Ви критикуєте чинну українську владу. Звідки Ви берете інформацію про події в Україні?

– Я маю свою родину, своїх друзів. Мій чоловік має родину. Вони знаходяться там. Є племінники. Друзі є. Моя мама там була, в Києві. Я зараз маму взяла, вона зараз живе у Сполучених Штатах. Тітка моя з сім’єю –під Одесою.

– А Майдан? Ви його також засуджуєте?

– Якщо б я була в Києві на Майдані минулого року, – я була би на Майдані, маю Вам сказати. Я дуже підтримувала і в мене серце боліло, коли я бачила, що робиться. Але десь глибоко, я знала, що вони знов тільки беруть цих молодих людей, але вони хочуть зробити щось інше. Всі старі люди прийшли до влади, вони «схапали» цю владу.

– Що має статися, щоб Ви повернулися в Україну?

– Я би з задоволенням повернулася в Україну. Я би поїхала до того селища під Одесою, де мої батьки, мої прабатьки, вони всі там працювали, на тому шматочку землі. Вони все там ростили, і ця земля тягне, звичайно.

– У Вас зараз американський паспорт?

– Я маю американський паспорт. Я маю резиденцію в Європі. Звичайно, мене ніхто не позбавив українського громадянства. Ще. Паспорт я маю, але дуже старий, не відновлений. Якщо б я поїхала в Україну… Але не знаю, чи можу я поїхати, бо може мене заарештують. (Сміється – ред.)

– Зараз чимало музикантів їздять із концертами на схід України. Ви не плануєте таких виступів?

– Я хотіла би приїхати. Але мене ніколи ніхто не запрошував. Останній раз я грала концерт в 1997 році в Києві. Я була в Донецьку, грала в Харкові, в Одесі. Я хотіла би поїхати на схід. Я нічого не хочу мати спільного з бойовиками, чи з сепаратистами, з обох сторін. Я знаю, що багато українців збирають кошти для нашої армії, якої нема. Але все це для мене виглядає, знаєте, як люди дивляться американське шоу Game of trons. Для них це є така гра.

– Тобто, Ви не «підтримуєте сепаратистів», як Вам закидають, і виступаєте за унітарну Україну, я правильно розумію? Але проти війни? Чи як?

– Знаєте, мій чоловік отримав повістку. Він є американець, але до нього прийшли додому і кажуть: «А де цей чоловік, бо ми його шукаємо, він нам потрібен. Бо коли він служив у армії ще в 1989-90 році, він був у ракетних військах, тому він нас дуже цікавить». Він народився в Таганрозі, то він росіянин. Але, коли в 1991-му все це розпалося, звичайно, він вчився у консерваторії, і він став українцем. Він не може говорити українською, лише розуміє трошечки. Я його спитала: «Ти не можеш навіть побачити свою родину?», – бо його спіймають і скажуть: «Іди до армії». Додому вже приходили три рази, до його батьків. Якщо щось трапиться з батьком чи мамою, він буде навіть боятися поїхати. А я його спитала: «А що ти будеш робити, якщо вони тобі дадуть рушницю і скажуть: «йди стріляй»? –Він сказав: «А я поверну рушницю проти моїх командирів». Що робити? Знаєте, усі хочуть поставити гострий заголовок…

– А який заголовок, Ви хочете, щоби поставили ми?

– Один з моїх найулюбленіших композиторів Дмитро Шостакович колись сказав: «Громадяни, не довіряйте ніяким гуманістам, бо вони вас обманюють за копієчку». І він казав, що одне життя чи десять життів – ніякі найбільші цілі і мрії, вони не є варті людського життя. І він сказав: «Тому що, ці гуманісти, вони скажуть вам, що спочатку ціна дуже мала: ми візьмемо 10 життів, і за це ви будете жити краще, потім вони візьмуть 100 життів, тисячу, мільйон, і де ми зупинимося?» Це проблема. Бо ми маємо зараз м’ясорубку. Всі сторони кладуть свої життя, але наша мрія не приближується.

– А як, на Вашу думку, її наблизити?

– Україна має знайти свій YouTube, як я знайшла. Свою унікальність! Наприклад, у нас є чорноземи. Можна вирощувати біологічну продукцію.

– Ви переїхали до США на початку 90-х. Ви себе ким зараз вважаєте: українкою чи американкою? Чи росіянкою?

– Коли ми були у цьому «совку» – ми були «українці» для росіян завжди. Це була, звичайно, провінція. Але ми для них були «українцями». Коли я поїхала до Америки, я стала «росіянкою». Бо для американців «всі ті з СССР» –вони всі «росіяни». Тепер вони знають. А що тепер? Тепер для українців я теж є росіянка, бо я виступаю проти війни, проти того, що робиться. Як це змінити?

– Ви презентуєте у Празі перший концерт Рахманінова – фа-дієз-мінор. Композитор присвятив його Олександпу Зілоті – своєму дядькові з Харкова. Це Ваш вибір? Чи зв’язок з Україною – випадковість?

– Насправді, це не мій вибір. Просто так захотів оркестр. (Усміхається – ред.) Але мені він подобається, я гратиму. Це маловідомий концерт Рахманінова, мені цікаво.

– Тобто, жодних особистих асоціацій? А що Ви відчуваєте, коли граєте його?

–Ну як... Тут все так переплетено! Звісно, перше побачення…Як ми гуляли з чоловіком разом. І запах поля…А ще вишня, на яку я лазила. У нас, на Одещині…