Зараз мої однокласники й однокурсники в Криму перебувають в окупації. Колись про перипетії їхньої долі я дізнавався з перших рук – від них самих, коли на березі Сирдар'ї або на лавці в парку в моєму рідному Худжанді (Ленінабаді) вони плутано розповідали про свої родини. Розповідали та озиралися. Розповідали і розуміли, що ми ставали братами, бо вони ділилися тим, що зберігалося в сім'ї? як найдорожче – своїм болем. Вони, мої друзі-хлопчаки, налякані радянським інтернаціоналізмом, напівголосно уточнювали – ми не ті татари, ми – кримські. Не гірші й не кращі, просто – інші, «нам більше дісталося від радянської влади».
Мої друзі вбирали таджицьке та узбецьке – звичаї, культуру, мову, кухню, не знаючи, коли повернуться додому. І чи повернуться взагалі. Це зараз у Сімферополі, Бахчисараї чи Києві вас нагодують пловом, шурпою і самсою, що стали для багатьох за 50 років депортації рідною кухнею. Кримські татари вживалися в таджицьку та узбецьку культури, не знаючи і не здогадуючись, що колись радянської влади не буде і вони зможуть повернутися додому. Не в будинки, захоплені привезеними переселенцями з Росії, які тепер називають себе корінними. Додому – до Криму, туди, де довгі чорноморські береги, де скелі Ай-Петрі та дивовижні сади Бахчисарая.
Є народи, які спершу завзято чинять спротив анексії своєї землі та асиміляції, але з часом звикають і здаються, а є ті, хто віддано бореться за збереження своєї історичної пам'яті. Для кримських татар у депортації збереження себе було сенсом життя і надією на повернення.
За багато років подорожей мені довелося бачити вимираючих шорців, корінних жителів Південного Сибіру: спився народ і припинив боротися за себе і свою культуру після того, як більшовики заборонили їм жити своїм життям – полювати і рибалити там, де це робили їхні предки останні тисячоліття. Позбавлені усього, що пов'язувало їх з культурою та історією предків, вони опустилися і перетворилися на окремо взятий радянський народ – без роду і племені, в новому культурному середовищі – з дешевою горілкою, криміналом і беззаконням.
Своїх однокласників та однокурсників я зустрів через кілька десятиліть – у Сімферополі, в 2010-му. Ми міцно обнімалися і раділи зустрічі. Вони намагалися мені повернути моє дитинство і юність – возили Кримом і дивувалися моєму захопленню. І тільки увечері розповіли, що вони повернулися додому, який досі окупований. Вони навмисно, і мені здалося, навіть на зло, говорили українською, підкреслюючи, що живуть у своєму, поки ще захопленому домі, який вони зможуть колись звільнити та жити так, як жили їхні предки до депортації. Кримські татари знають, вміють і хочуть жити з радістю. І радість – не тимчасовий стан, а постійний – під кримським сонцем, під морським бризом, під тінню симеїзьких тополь.
Для мене окупація Криму – трагедія моїх друзів. Вони всі народилися в депортації, тепер живуть в окупації. Страшніше вигадати неможливо. Вони поверталися додому і розуміли, що захистити їх може тільки Україна. Не Росія, яка була і залишається правонаступницею СРСР, тієї жахливої системи, яка вигнала кримських татар із рідних домівок і рідної історії на кілька десятиліть. Вони поверталися в Україну з величезною надією на те, що постраждалі від радянської влади українці будуть ставитися до трагедії кримських татар точно так само, як до своєї історії – з шанобливою повагою.
Путінська Росія нічим не відрізняється від сталінської. Можливо, ще не настільки кровожерлива, але вже нелюдська. Як і всі останні 98 років, більшовики ні в що не ставили народи та їхні культури, мови і традиції, так і зараз путінська Росія намагається знищити те, що змогли зберегти кримські татари з часів сталінської депортації в 1944 році. Тільки-тільки почали відновлювати музей історії в Сімферополі, з'явилася кримськотатарська журналістика, знову підняли свій небесний прапор із тамгою, вже не соромилися говорити на вулиці своєю мовою, і знову вліз Кремль, своїми кривавими руками.
На пострадянському просторі мало народів, які змогли зберегти себе за роки радянської влади, багато асимілювалися, забули свою мову і культуру, і надії на їх відновлення вже немає. Як у фашистських вогнищах палали книги, так і у величезній топці радянської ідеології спалені кілька десятків народів. Усього десятками або кількома сотнями обчислюються воді й тофалари, нивхи і селькупи, нганасани та ескімоси. Великі за чисельністю народи зазначені лише в перепису населення і довідниках, але практично не говорять рідними мовами.
Зберігати власну культуру депортованим народам у десятки разів складніше, ніж тим, хто живе на своїй землі. Радянські корейці, переселені в 1937 році з Сахаліну і Далекого Сходу до Центральної Азії, практично втратили мову.
В останні чотири роки радянської влади комуністи ухвалили програму повернення, насправді не сподіваючись, що кримські татари повернуться. Половина з тих, хто повертався, були вже літніми людьми, вони пам'ятали рідні місця і запах Криму. Уже тоді їх почали лякати міжетнічними конфліктами – з тими, кого привезли і заселили в будинки депортованих кримських татар. Сталінський план не мав на увазі повернення додому, комуністи не були гуманістами. Кримські татари мали розчинитися в Центральній Азії, як і чеченці, й інгуші, корейці та балкарці, як багато інших народів, яких радянська влада хотіла змішати в одному казані, щоб створити безвольну масу, без історії, культури та мови. Колись така маса, під загальною назвою «русские», вже вийшла з підкорених комі, перм'яків, мордви, вепсів і карелів.
У багатонаціональній Україні кримські татари зараз у найважчому становищі. Когось російській владі вдалося перетягнути на свій бік, але більша частина – у мовчазному протистоянні окупантам. Російські спецслужби в Криму лютують так, як ніде більше. Вони дуже бояться опору, будь-якого від погляду на вулиці до кримськотатарського та українського прапорів. Приблизно так НКВД боявся «бандерівців» в Західній Україні аж до кінця 50-х років. В умовах безперспективної окупації тиск буде тільки посилюватися.
Я впевнений: кримські татари витримають. Але їм необхідна наша підтримка. З нею їм буде легше протистояти онукам тих чекістів, які виганяли їх з рідних домівок 81 рік тому. Зараз може йтися не стільки про порятунок лідерів та активістів, скільки про цілий народ, який став знову ізгоєм у своєму власному домі. Другий раз за століття. Якщо їм не допомогти, то список втрачених за допомогою російського терору та асиміляції народів може поповнитися кримськими татарами.
Олег Панфілов – професор Державного університету Ілії (Грузія), засновник і директор московського Центру екстремальної журналістики (2000-2010)
Думки, викладені у рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»
