Наталя Кучерява
Оновлення центру Києва, де розгорталися події Революції гідності, має відповідати тим потребам, яких суспільство набуло під час Євромайдану. Ідея як нового громадського простору центру, так і музею Майдану чи меморіалу Небесної сотні має бути зрозумілою і водночас – утіленою оригінально, обходячи штампи. Таку думку в ефірі «Культфронту» висловили члени експертної ради конкурсу «Територія гідності», культурологи Владислава Осьмак і Світлана Шліпченко. Від 6 квітня до 1 травня в інтернеті можна проголосувати за проекти конкурсантів, учасників 4 номінацій на оновлення центру столиці й увічнення подій Революції гідності. Про суть конкурсу, його мету й комеморацію в цілому – у випуску «Культфронту», спільного проекту Радіо Свобода й «Форуму видавців».
Світлана Шліпченко: «Це не має бути красиво, а має відповідати певним засадам і цінностям, випрацюваним і оприлюдненим під час багатомісячних публічних обговорень. По-друге, це – ідея, стан ідеї-концепції, з яким у подальшому потрібно буде працювати. Є цікаві моменти, але вони стосуються не краси і не символу, і не пам’ятника, а радше меморіалізації подій революції й увічнення Героїв Небесної сотні. Яким чином зробити цю пам’ять живою. Бо ви можете поставити пам’ятник, але через кілька десятиліть люди забудуть привід, чому його поставили. Як зробити так, щоб ця пам’ять тривала – це повинні були зрозуміти конкурсанти».
Владислава Осьмак: «Місту, центру міста, де розгорталися події Революції гідності, треба надати відповідного стану, який був би суголосний із тим новим відчуттям внутрішньої гідності, якого набув соціум. Це є наріжним каменем».
Про мету конкурсу
Світлана Шліпченко: «Не йдеться просто про встановлення монумента. Тому ми і зробили 4 номінації, перша з яких – оновлення публічного простору міста. Це найважливіше. У публічному просторі громада міста репрезентує свої цінності, уявлення про ту ж гідність, героїзм, доступність, безпечність. Так, починали (обговорення – ред.) з того, яким має бути пам’ятник. А потім люди зрозуміли, що йдеться не про символ, а про цінності. Цінності об’єднують, спільна цінність – одна: єдність, гідність, воля і громада. Яким чином вона буде втілена – це питання до авторів».
Владислава Осьмак: «Йшлося насамперед про доступний для всіх простір: тротуари, проїжджа частина, якісь зелені ділянки. Цілком можливо припустити, що в якійсь перспективі цей загальний, доступний для всіх простір, якщо він стане кращим, потягне за собою інакшу якість того, що є на перших поверхах на Хрещатику».
Про релігійну символіку у проектах деяких конкурсантів
Владислава Осьмак: «У докладному тексті конкурсного завдання авторам було рекомендовано уникати релігійної символіки – так само, як і антропоморфних форм. Є дуже болісна, за моїми спостереженнями, тенденція українського суспільства, яке тривалий час не помічало меншості інакших поряд із однаковою більшістю. Ми досить монохромна країна в сенсі етнічному і релігійному. Але поряд із християнською православною більшістю є багато меншостей, які так само мають права на простір і пам’ять у цьому місті. І на це потрібно зважати».
Про ймовірність підміни конкурсу імперативом
Владислава Осьмак: «Наш конкурс значною мірою безпрецедентний. І оскільки прецедент щойно створено, то у суспільстві, яке і так переживає кризу довіри всіх до всіх, можна помітити серед фахівців, зацікавлених осіб підхід на кшталт: ну, ви там собі конкурсуйте, а ми потім зайдемо у потрібний кабінет і зробимо так, як треба. Такі спроби відбувалися і відбуватимуться. Але зважаючи на те, якого великого розголосу набув конкурс і скільки волонтерів, активістів залучено до процесу, то просто так імперативно щось зробити буде не можна. Свіжий приклад такої спроби на Інститутській 3-5 (пропозиція низки депутатів віддати під Музей Майдану Жовтневий палац – ред.) показав, що городяни так просто цього зробити не дозволять.
Як зробити пам’ять живою?
Світлана Шліпченко: «Ми намагалися в процесі обговорень говорити з людьми про те, як вшановувати і підтримувати цю пам’ять. Тому що кожна доба виробляє свої ритуали. Людина в цьому місті може згадати щось особисте, пов’язане з особистою втратою. Але водночас мають бути якісь колективні моменти. І ми їх також пропонували передбачити, колективні вшанування. Як-от, наприклад, була річниця подій (Революції гідності – ред.). Але перше, що мене здивувало і образило в цій річниці – як повелися країна і місто. Країна в ролі президента вирішила, що вона має пріоритет і право сказати, як люди в місті мають вшановувати пам’ять. А от якщо ми йдемо у напрямку до європейських цінностей, тоді ми будемо говорити про пріоритет міста все-таки».
Про те, як втілити трагічний досвід
Світлана Шліпченко: «Не треба робити так, щоб люди, які прийдуть на Майдан чи Інститутську, знову переживали цю травму. Треба пережити її в інший, світліший спосіб. Йшлося більше не про жахливий травматичний досвід, а про погляд у майбутнє».
