«За що ви, росіяни, нас вбиваєте?» – житель Дебальцева у листі Путіну

Підприємець з міста Дебальцеве, залишеного українською армією після важких боїв, написав листа Володимиру Путіну.

«Я хотів би вас запитати – ви взагалі в курсі того, що роблять ваші «ополченці» в нашому колись тихому містечку? – запитує Вадим Бабенко президента Росії. – Ви володієте інформацією про грабунки, вбивства і розбої, які чиняться «воїнами Новоросії»? Вам, як президенту Росії, повинно бути відомо про ці події, ось дайте відповідь мені, за що тепер росіяни так ненавидять нас, українців?

​За що нас вбивають росіяни? Що ми зробили вам поганого? Ми жили спокійним життям – працювали, виховували дітей, і тут прийшли росіяни і почали знищувати наші міста і села, вбивати наших старих та дітей.

Невже вам як президенту, як просто людині, не шкода нас? Ми ж до останнього були братами, навіщо ви зіштовхнули нас лобами з нашими братами-росіянами? Як мені, батькові трьох дітей, тепер своїм дітям говорити, що нас вбивають російські солдати?

Що мені відповісти своєму дворічному синові на його сльози під час обстрілу нашого міста з РСЗВ «Ураган» з територій, підконтрольних вашим військам? За що мої продмагазини розграбовані «казаками» Козіцина? Невже вам, як людині, не шкода нас і наших дітей?»

Після того, як владу в Дебальцеві захопили сепаратисти, Вадим Бабенко був змушений покинути рідне місто. Свою історію він розповів Радіо Свобода:

– Я – підприємець з 2002 року. У Дебальцеві у мене були два продовольчих магазини. Я активно підтримував Україну, на Майдані був. Коли українські збройні сили були в місті, теж допомагав, чим міг, нашим солдатам. У мене вдома жили офіцери батальйону «Полтава» і «Київська Русь». За це тепер розплачуємося. Коли зайшло «ополчення», одразу місцеві зрадники: «Ось людина за Україну». Прийшла військова комендатура, винесли все з магазину. Цінне забрали собі, а що залишалося – крупи і таке – людям роздали. В одному магазині зараз пункт роздачі гуманітарної допомоги «ДНР». Девіз у «денеерівців» і «еленерівців»: якщо у тебе є що забрати, значить, ти наш клієнт. Багато постраждали навіть ті, хто їх підтримував. У нас є така підприємниця, яка активно їх чекала, вони прийшли – все те ж саме, що і в мене: винесли все з дому, до її ж автобуса завантажили і вивезли.

– А ваш будинок?

– У будинку живе 15-а інтернаціональна бригада, позивний комбрига – «Абхазія». Вони навіть зі мною мають нахабство зідзвонюватися, місцеві зрадники телефон дали. Дзвонять, питають, де ложки, де вилки. А зараз ще і в соціальних мережах пишуть: спасибі за будинок, ми дуже раді умовам.

– А хто на вас доніс? Сусіди?

– Мій працівник в магазині, у мене років 10 працював, дідусь-алкоголік. Тільки вони зайшли, він відразу білу пов'язочку начепив, як поліцай у Велику Вітчизняну війну: «Ось Вадик з українськими солдатами дружив». Вони навіть примудрилися зброю підкинути в магазин, прилюдно винесли з підвалу, показали чотири автомати, гранату. У мене не було цього нічого. Я займався військовою реконструкцією, у мене форму знайшли, з Великої Вітчизняної війни була радянська форма майора ВПС і прапори Польщі. Вони почали говорити: ти фашист, у тебе фашистські прапори. Про що з ними розмовляти, якщо вони прапор Польщі не можуть відрізнити?

– Ви перебували в будинку, коли його захопили?

– Ні, безпосередньо контакту у мене з ними не було. Останні 20 днів я в підвалі перебував, бо неможливо було вийти на вулицю, так били. Дитя дворічне бігало і кричало по дому: тато, дядько бах-бах. І на небо показує. Вивіз дитя звідти, сім'ю вивіз, а сам залишився. Причому били не по позиціях, де українська армія стояла, а по місту: то «Гради», то «Смерчі» пролітали. Навколо будинку так лягло, що і скло побило, і ворота. В гараж, в автобус мій втрапило. Після цього я і вивіз родину.

– Сильно зруйноване місто?

– Практично на 80 відсотків. Слов'янськ – це дитячий садок порівняно з Дебальцевим. Дебальцеве дуже сильно розбите. Місцеві посіпаки «денерівські» всі чекали, що рай наступить. Кричали, що фінські будиночки з Росії завезуть. А раю не настало. Дебальцеве – єдине місто, де газу немає в Донецькій області, ми вугіллям топили свої будинки. Чекали їх, чекали: ні фінських будиночків, ні газу, ні зарплат, нічого немає.

– Патріотів України, прихильників Майдану, багато було в Дебальцеві, чи Ви відчували себе меншістю в агресивному оточенні?

– Нас було відсотків 10, хто за Україну. Решта людей, малограмотні, забиті, кричали: «ДНР, ДНР!» Докричатися. Зараз нас набагато більше. Я дивлюся, навіть в «ВКонтакте» є група «Дебальцеве», багато людей прозрівають, заявляють там, що не хочуть «ДНР», хоча раніше були прихильниками. Зараз вже розуміють, реально побачили.

– А навіщо ці люди, які захопили Ваш будинок, Вам телефонують? Тільки ложки шукають?

– Спочатку погрожували. Я почав нормально: «Давай з тобою поговоримо. Ти хто такий? У мене дві вищі освіти, я батько трьох дітей, я люблю свою Батьківщину, це моя земля, я тут народився. Давай, поясни мені, хто ти». Він починає розповідати: «Я з Красноярська». – «А де ти вчився, що ти закінчував?». – «Я зварювальник». – «А де ти працював?» Я так зрозумів, що не працював він, нікому не потрібний чоловік, зате зі зброєю в руках. Відкрито заявив, що він з Красноярська. Я кажу: «А як ти прийшов на мою землю, вигнав мене з мого будинку, залишив моїх дітей без засобів для існування?»

Там люди малограмотні, вони ніколи нічого не мали, а тут побачили, що можна безкоштовно все забрати, машину, автобус. У мене автобус забрали, з дому все вивезли. Я виїжджав з Дебальцева на легковій машині, речі для трьох дітей забрав, і все. Я в розшуку перебуваю в «ДНР», в міліції портрет мій висить, що типу терорист український. Боляче дивитися, які люди у нас ідіоти. Самі захотіли цю «ДНР», отримали і тепер сидять і не знають, що робити. Все розбите, інфраструктура, підприємства, а вони сидять. Навіть самі собі не можуть зізнатися, що вони ідіоти.

Начальник міліції нашої – це мій колишній друг, порядна людина, в голові у нього незрозуміло що, а так він нормальний. Позбувся своєї сім'ї. Дзвонив мені п'яний, плакав, розповідав, що й дружини немає. Бачиш, Андрію, кажу, ні родини немає, ні прапора, ні батьківщини. Навіть рідна мати з ним не спілкується через те, що він в «ДНР». Хоча він нормальна людина, не хабарник, як у нас зазвичай в міліції, просто в голові таке сталося у людини.

–- Битва за Дебальцеве почалася одразу після підписання Мінських угод. Чому місто здали?

– Думаю, що в Мінську питання було вирішене щодо Дебальцева. Дебальцеве – це найвища точка Донецького кряжу, до того ж, великий залізничний вузол. У артилерійській науці висота важить дуже багато: хто знаходиться на висоті, той і перемагає. Дебальцеве відтинало «ЛНР» від «ДНР», а тепер вони об'єдналися. Мені прикро, що українська влада нас не попередила. Сказали б: патріоти, українці, йдіть з міста, місто будемо здавати. Ми б хоч щось вивезти встигли. А так з речами виїхали і все.

Українську армію з міста вибивала російська армія, регулярна армія. Я з багатьма товаришами спілкувався з наших збройних сил, які безпосередньо на передовій стояли. Кажуть: вони почали нас дрібними диверсійними групами розхитувати, то в одному місці вдарять, то в іншому. Ми поки туди на прорив кидаємо резерви, вони в іншому місці. А у наших просто не було скоординованості: міліцейські батальйони окремо, у них своє командування, у збройних сил – своє. Якби було як єдине ціле, ніколи б їх не вибили. Але волі не було, і вийшло ось так.

У мене стільки ненависті до росіян, хоча ще рік тому – що українець, що росіянин, я вважав, що це однаково. А зараз ні, я українець. Росіяни, хто підтримують війну в Україні, ті вороги нам. Я готовий був іти воювати, але у мене троє дітей залишилися без нічого. Мій близький товариш, майор міліції, він служить у батальйоні «Золоті ворота», у нього теж будинок зруйнували. Хоча більшість воюють в «ДНР». Це покидьки суспільства. Так не можна говорити, але я їх усіх знаю поіменно. Вони були ніким, тут їм дали зброю, і вони одразу стали всім. Захотів машину – пішли, забрали машину, захотів піти в магазин і горілку забрати – прийшли, забрали. Я просто в шоці, як Путін міг допустити, що таке сталося? Банди в місті. У місті зараз шість банд – «ДНР», «ЛНР», козаки, просто жах, що коїться. І місцеві зрадники понадягали пов’язочки біленькі і їздять, де жили українські патріоти, будинки їх грабують.

– А російські війська залишаються в місті, чи вони в лютому ж і пішли?

– Зараз знаків розпізнавання особливо немає. Козаки ходять. Місто вони поділили між собою, кілька днів тому була перестрілка на блокпосту, загинув один «новоросівець». Ми спочатку думали – диверсійна розвідувальна група наша, виявилося, «казаки» з «деенерівцями» щось по п'яні не поділили, перестрілка почалася, один загинув. Російських регулярних військ немає, але техніки дуже багато. Відновили залізничний вузол, транзит відновили, Луганськ з Донецьком з'єднали, тепер потяги прибувають до Дебальцева і там розвантажуються. Дуже багато техніки навколо міста стоїть на околицях. Три комендатури зараз у нас, вони місто розділили, тепер частина міста до «ЛНР» належить, другий майданчик – до «ДНР», хоча це селище до Дебальцева все життя належало. Буханець хліба на два дні на людину дається. Спочатку давали просто гуманітарну допомогу російську і пограбоване з магазинів. Зараз ні – піди, відпрацюй трудодень, отримай пайок, півхлібини дають, крупу якусь, не сильно багато, зовсім бідно.

– Вадиме, як Ви думаєте, чи скоро закінчиться ця історія з «ДНР», чи це надовго?

– Закінчиться, коли закінчиться російська підтримка, буквально протягом двох-трьох днів. Багато товаришів моїх, дебальчанців, кажуть: нам вже все одно, хто буде. Ні, так не можна, треба, щоб була тут Україна, наша батьківщина, яка вам дала все. Ви і освіту отримали, і дітей своїх тут виховуєте. Ці вам нічого не дадуть. А це обивательська думка: а нехай абихто, аби не стріляли. Ось через це все там і відбувається, що нас виховували на блатних піснях, на «Бригаді». У нас до початку конфлікту блатні керували. Приїжджали, гроші з підприємців знімали.

– Тому ви вирішили на Майдан поїхати?

– Так. 30 листопада побили студентів, а 1 грудня я вже був на Майдані. Вперше бачив таке скупчення людей. Того дня кажуть, до мільйона було. Всі люди, як брати. У мене нога боліла, кульгав, люди незнайомі підходили: вам допомогти? Багато житло пропонували. Всі в єдиному пориві були, владу Януковича ми скинули. Якби не вліз Путін і не підняв наш маргінальний Донбас!

Я раніше пишався, що я на Донбасі жив. В армії коли служили, нас завжди запитували: «Ви звідки?» – «З Донбасу». Ми гордо про це говорили, а зараз мені соромно про це сказати. Соромно через те, що люди малограмотні кричали: ми всю Україну годуємо. Зрештою, виявилося, що Донбас повністю дотаційний був. А наші люди... Я вам скажу коротко, які у нас люди: вранці прокинувся о 6 ранку, пішов на роботу, о 12 годині дня він вже напівп'яний, до кінця робочого дня він повністю п'яний. Прийшов додому, побешкетував, побив дружину, дітей, діти плачуть, дружина плаче, він ліг спати. Вранці прокинувся о 6 ранку, і знову те ж саме. Ось такий цикл у них, ось такі люди. Далі всі кричали: ось бандерівці йдуть. Так представили, що бандерівці – це люди, які дітей варять у котлах. Як таке можна сказати? Я кажу: ви просто ніхто не були в західній Україні, а я там і в армії служив, і за машинами туди їздили, там люди дуже доброзичливі, нормальні, такі ж українці, як і ми, тільки вони українською розмовляють, а ми російською, але і вони українці, і ми українці. Я за машинами скільки разів їздив і до Луцька, і до Рівного. Приїжджаєш, люди зустрічають, перший раз тебе бачать, додому ведуть до себе. Ми дивувалися: а раптом ми бандити які-небудь, а нас ось так приймають там. А нашим ідіотам, ось цьому населенню, алкоголікам, маргіналам, піднесли, що це вбивці. Зараз злили штучне озеро, щоб шукати прив'язаних до каменів і кинутих у воду мертвих дівчат, згвалтованих ВСУ. Уявляєте, який розвиток у людей – думати, що українська армія ґвалтувала, вбивала і в озеро кидала. Мені соромно, що я з цими людьми поруч жив, соромно за цих людей.

– Вадиме, що Ви думаєте робити? Хочете повернутися до Дебальцева?

– Я туди повертатися не хочу. Мені складно з цими людьми поруч перебувати. Я думаю, як тільки росіяни підуть, одразу там все закінчиться, і ці повтікають. Пам'ятаєте, в кінці 80-х ще судили поліцаїв з часів Другої світової війни, навіть у нас в місті пам'ятаю випадок, ми дітьми були. Він уже дід старий, а його КДБ вичислив. Так і цих судитимуть. Я думаю, всі відповідатимуть за це.

– Чому Ви вирішили написати Путіну?

Я писав і Порошенку, і Яценюку: заберіть мою сім'ю, прилаштуйте куди-небудь, а я готовий воювати, це моя земля. Тиша. Путіну листа написав без поваги, просто: Володимире Володимировичу, я такий-то такий-то. За що ви нас так ненавидите? Що ми вам зробили? Я вважав вас братами, а тепер як нам бути? Ви уявляєте, мені лист прийшов, відповідь від секретаря Путіна: ваша заява зареєстрована, відповідно до закону про звернення громадян вам буде надано відповідь протягом двох місяців. Але ще не було відповіді.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода