Київ – Боєць зведеного загону «Дикі качки» Олексій «Сом» з вересня до листопада 2014 року ніс службу на прилеглій до Донецького аеропорту висоті. Він розповів, як сепаратисти ходили в атаку, переступаючи через тіла своїх, про дідуся зі Спартака та про те, чому справжні «кіборги» – це тільки ті, хто захищав термінали.
«Більшість з нас до того не була обстріляна, а зустрічали нас жарко»
– З першого серпня 2014 року я пішов добровольцем в АТО і потрапив до 40-ї бригади тактичної авіації. Там є рота охорони. Тоді батальйону «Дикі качки» ще не існувало. Наш підрозділ з’явився у першу ротацію під аеропорт як зведений загін повітряних сил.
Перша ротація була з кінця вересня. Ми ввійшли на нашу висоту, яка розташовувалась на рівні аеропорту. Звідти відкривався повний вид на злітно-посадкову смугу, новий і старий термінал, а також на всі будівлі зі східної сторони.
Зайшли туди десь у 20-х числах і несли службу до початку листопада, десь до 10-го числа. Наша висота тоді була практично в оточенні. Входили туди з боями.
Під час маршу на місце виконання бойового завдання нас накрили «Градами». Ми тоді ночували у 93-ї бригади у Тоненькому, і від тих «Градів» у нас згоріла половина колони. Згоріли продукти, боєприпаси і навіть наші особисті речі. Добре, що тоді ніхто з військовослужбовців не постраждав, лише один був з легким осколковим пораненням.
На 5-ту добу під супроводом бронетехніки нас вводили на «нашу» точку, де на нас очікувала засідка. Пощастило, що машини з боєприпасами йшли в колоні, яку добирали та доукомплектовали. У нас влучали і зі стрілецької зброї, і з РПГ (протитанковий гранатомет – ред.) Обстріл з останнього пройшов поміж машинами в колоні. Як тільки ми зайшли на нашу точку, «Зеніт» – колишню зенітно-ракетну частину, яка прикривала повітряній простір навколо донецького аеропорту, – одразу почався мінометний обстріл.
Ніхто з нас не знав, куди ми потрапили, і з яким супротивником маємо справу. Від тих, кого ми заміняли на ротації, ми почали поступово дізнаватись, де розташовані різні бандформування. Знали, де групи «Мотороли» та «Гіві». Здається, там був ще батальйон «Восток», але з ним у нас сутичок не було. Коли ми прийшли, вони займали там позиції на шахті. Ще багато сепаратистів було у Спартаку.
Нашою першочерговою задачею було «тримати» висоту. Якби сепаратисти змогли зайняти наші позиції, то могли б спокійно відкрити вогонь і по аеропорту, і по Опитному, і по Водяному, і по Авдіївці.
Як тільки ми зайшли, п’ять діб ніхто не лягав спати – був постійний бій
Ми не штурмовий загін, в атаки самі не ходили, але «гаряче» було. Як тільки ми зайшли, п’ять діб ніхто не лягав спати – був постійний бій. І це при тому, що більшість з нас до того не була обстріляна.
Ми з переляку теж почали показувати їм «зуби» – почався такий собі «обмін люб’язностями». То вони по нас луплять, то ми по них. Якщо ми їм «гарно» відповідали, певний час була тиша. Ми помітили, що, якщо просто «мовчати» й ховатися, коли вони безупинно стріляють, то вони починають «залазити на голову».
«Не відкривали вогонь – була небезпека влучити у своїх»
Хотілось допомогти, але не знаєш, у кого ти можеш потрапити. Спочатку від цього взагалі була душевна травма
– Я чергував зі світанку і до заходу сонця. Зранку виходиш, дивишся в бінокль, на новому терміналі – наш прапор, на старому – не наш. Ця ситуація могла змінюватися буквально за хвилини. Бій, в основному, починався із закритих позицій, нам його видно не було. Поміж будівель, звичайно, мало хто бігав в атаку. Чуєш – йде бій, але не можеш визначити, хто де стріляє, через відстань. Хотілось допомогти, але логіка підказувала, що не треба, тому що не знаєш, у кого ти можеш потрапити. Спочатку від цього взагалі була душевна травма.
У нас довгий час не було зв’язку з аеропортом. Незрозуміло чому – можливо, через певні рішення нагорі. Хлопці перебували всередині, а ми зовні, тому бачили трохи іншу картину. У нас була можливість підтримати «кіборгів», але часто ми не відкривали вогонь, бо не знали, де наші, а де сепаратисти. Була небезпека влучити у своїх же.
Хоча рації у нас були, ми чули по них аеропорт. Був у нас і радіозв’язок з артилерією – вона стояла в Авдіївці і в Тоненькому, хлопці там прекрасно прикривали і нас, і аеропорт. «Кіборги» самі її наводили. Але з нашого поля зору відкривалась дещо інша картинка, тому іноді артилерія вирішувала, що робити, виходячи з наших координат.
Ми почали вчитися правильно давати координати тільки тоді, коли волонтери привезли нам спеціальний планшет
Корегувальників серед нас не було, ніхто з нас не вмів цього робити. Ми почали вчитися правильно давати координати тільки тоді, коли волонтери привезли нам спеціальний планшет. А до того ми передавали артилеристам, щоб поцілили у «той будиночок там». Але вони ж не будуть шукати по Спартаку «будиночок десь там», їм потрібні координати. А як ми їх дамо?!
Коли до нас на точку приїхали хлопці із 79-ї бригади, стало легше зі зв’язком. Через їхнє командування у нас почала відбуватися комунікація із хлопцями всередині аеропорту. Крім того, вони привезли міномети – ними ми могли прикривати «кіборгів». У складі бригади був Віталій «Броня», артилерист. Він прекрасно вміє корегувати і всі поправки давав неперевершено. Тоді і артилерія почала бити точніше, саме так, як ми їм казали.
Пізніше я спілкувався з хлопцем з 83-ї аеромобільної бригади, який був там у січні. За його словами, їм треба було, щоб «прикривали» ті будівлі, які були в прямій видимості з тієї «нашої» висоти, і з відповідної зброї. Їм це було дуже потрібно, але при цьому ніхто не давав такої команди.
Як пізніше виявилося, з розмов з іншими захисниками аерпорту, багато хто навіть не знав, що ми там стоїмо. І ми певний час не знали, хто там був, окрім того, що там просто «наші».
«Сепаратисти під час атаки бігли по тілах своїх»
– Ситуація покращилась, коли мій друг став обороняти Донецький аеропорт у складі 79-ї бригади. Тоді ми почали оперативно зв’язуватися по мобільному, щоб зрозуміти, хто на яких позиціях стоїть та куди можна направляти вогонь. Де треба «подавити» вогневу точку, а де відволікти сепаратистів – постріляти по стінах, щоб вони на певний час заховались. Будь-який вогонь з крупнокаліберного кулемету по тих будівлях міг принести «кіборгам» полегшення. В цей час вони могли хоча б помінятися один з одним, знаючи, що сепаратисти не будуть вести по них прицільний вогонь, винести поранених, або елементарно попити води.
Це було дієво, їх гарно «відсікало». Як мінімум, вони вже не могли прицільно стріляти. Вікна в будівлях аеропорту вже давно були вибиті, тому, коли в них залітало щось не з того боку, з якого вони очікували, то це дійсно було дієво.
У тому бою російський «Вымпел» втратив людей більше, ніж за весь час його існування. Казав, що їхній генерал дуже сильно просив про перемир’я, щоб забрати звідти «двохсотих»
Від свого друга я дізнався, що вони стали особистими ворогами російського «Вымпела». Там був жахливий бій, і як виявилось, їх штурмував саме «Вымпел». І нібито у тому бою російський «Вымпел» втратив людей більше, ніж за весь час його існування. Казав, що їхній генерал дуже сильно просив про перемир’я, щоб забрати звідти «двохсотих». Розказував також про те, що там земля була завалена тілами сепаратистів, і під час атаки вони бігли по своїх же. Перечіплялися через них, але все одно бігли.
«Коли я заступив на пост – наш прапор був вже на старому терміналі»
– Ми застали момент, коли наші хлопці закріпились у старому терміналі. Був звичайний день, і почався бій. Спочатку все було, як зазвичай, а потім ми побачили, що бій перейшов у старий термінал, який на той момент був зайнятий сепаратистами. У той час в новому терміналі вже не було чутно жодного пострілу. Якщо я не помиляюсь, бій йшов два дні, з періодичними «хвилями», коли атаки тривали приблизно годину. Отак воно і було до пізньої ночі, потім мене змінили на посту. А коли я заступив зранку, дивлюсь – наш прапор вже на старому терміналі. Тоді й ми на постах вивісили більше українських прапорів, щоб хлопці в аеропорту не падали духом і бачили, що ми поруч.
Коли я зранку не бачив нашого прапора над новим терміналом – починалась внутрішня паніка. Але, як виявлялось, сепаратисти постійно «зрізали» наш стяг стрілецькою зброєю
Коли я зранку не бачив нашого прапора над новим терміналом – починалась внутрішня паніка. Але, як виявлялось, сепаратисти постійно «зрізали» наш стяг стрілецькою зброєю. Після цього у «деенерівських новинах» показували, що «новий термінал взяли». Я дзвонив другу, а він казав: «Все нормально, ми всередині». По ворожій рації ми неодноразово чули накази збивати український прапор.
«Нам не вистачило 40 секунд, щоб влучити у машину «Гіві»
– Одного разу ми «упіймали» ворожі частоти. Почали їх прослуховувати, вести записи позивних, щоб зрозуміти, хто за що відповідає.
Так ми ледь не підірвали «Гіві». Спочатку слухали їх по рації, потім зорієнтувались, де вони стоять, і почали повідомляти в аеропорт.
До нас у той час якраз прийшли «протитанкісти» і мінометники із 79-ї, а у них був прямий вихід на свою артилерію. У той час їхній «Вовк» по рації повідомив, що йде до «Іванича». Ми вже знали, що це означає, і «замовили» туди артилерію. «Вовка» зачепило, він загинув.
Також ми знали, коли «Гіві» з «Механіком» їхали у якусь «точку», то їхня машина, зазвичай, стояла на місці близько 15 хвилин. Але не у той раз, коли ми замовили по ній артилерію.
Його машина ще стояла, коли артилеристи сказали: «Підлітна – 40 секунд», тобто залп уже зроблений, але снаряд прилетить тільки через сорок секунд. Ми чекали, що він от-от влучить у машину «Гіві», але він встиг від’їхати за п’ять секунд до артилерійського снаряду.
Точку, де зазвичай стояла його машина, ми з «Бронею» називали «Улюблена» – там було скупчення живої сили, і звідти постійно виїжджали танки.
Вибори в «ДНР» і ЛНР»
– Мені запам’яталась лише одна дата – 2 листопада, день виборів у «ДНР» і «ЛНР». Того дня вони по нас не зробили жодного пострілу і не випустили жодного снаряда.
Ми не мали права відкривати по них вогонь, тому що у цей час було ще й «двостороннє перемир’я». Ми бачили, де вони завантажуються, на яких машинах вони виїжджають, але не могли нічого вдіяти
Терористи знімали своїх бійців з позицій. «Гіві» по рації неодноразово вимагав виділити на вибори людей, одразу після цього приїжджала «таблетка». А ми не мали права відкривати по них вогонь, тому що у цей час було ще й «двостороннє перемир’я». Ми бачили, де вони завантажуються, на яких машинах вони виїжджають, але не могли нічого вдіяти.
Наші завжди дотримувалися перемир’я. А коли ми намагалися забрати поранених, по рації «сепарів» ми чули: «Коли побачите, що броня виїжджає з «трьохсотими» – відкривайте вогонь на ураження».
Я жодного разу не бачив, щоб по наших хлопцях не відкривали вогонь, коли вони заїжджали або виїжджали з аеропорту. Ми завжди були під обстрілами, й водії на БМП та БТРах «витискали» з машин все можливе й неможливо, щоб уникнути потрапляння.
Ми були «кісткою у горлі» для сепаратистів до домовленостей
– Ми були «кісткою у горлі» для сепаратистів до домовленостей (у Мінську – ред.) Ми не давали їм голови підняти. До домовленостей наш командир казав: «бачимо ціль, не бачимо перешкод, я ні в чому вас не обмежую».
Коли у нашу сторону відкривали вогонь, то у відповідь одразу отримували вогонь на ураження. Те саме відбувалося, коли ми бачили ворожу техніку в аеропорту.
Тому спочатку сепаратисти ходили в прямі атаки вкрай рідко. Ми максимально намагалися не дозволити їм підійти до аеропорту зі східної сторони. Їхньою опорною точкою був Спартак. Там вони переозброювалися, саме туди підвозились БК (боєкомплекти – ред.) Частина їхнього спорядження стояла у підвалах, де раніше були продуктові склади, і це було десь за 500 метрів від аеропорту.
Історія «Диких качок», «поляків» та дідуся зі Спартака
Ті офіцери, які з нами були – я не просто з ними ще раз піду в бій, а з радістю!
– Ми працювали без відпочинку по Спартаку. Якщо у людини в руках автомат – це означає, що він не наш. Відкривали вогонь, не дозволяли сепаратистам ані спати, ані їсти, нічого. Вони зустріли серйозний спротив з нашого боку. У цей час якраз у «деенерівських» новинах прозвучало, що біля аеропорту «вище Спартака з останніх сил відбиваються залишки польського спецназу». У Польщі є спецназ, і він, здається, називається «Дикі качури» чи якось так… Волонтери одразу дали нам прізвисько – «Дикі качки», і воно до нас пристало. До того ж, у нас із Західної України було багато людей, і мабуть, по рації чули, як вони розмовляють. Ще й тоді приїхав заступник по озброєнню, з позивним «Польща». Він, до речі, завжди допомагав нам, йому було все одно, обстріл-не обстріл – якщо пост потребує боєприпасів, тягав ящики, коробки, «цинки» з боєприпасами до нас на передову.
Я скажу так: ті офіцери, які з нами були – я не просто з ними ще раз піду в бій, а з радістю!
Підпис: Українські військові відбивають наступ сепартистів
Спочатку ми не вели інтенсивний вогонь по Спартаку, бо не знали, є там цивільні, чи ні. Ми знали лише про дідуся, який нас сильно ненавидів. Він постійно їздив по воду в Авдіївку. Коли він проїжджав на велосипеді повз наші позиції, ніхто його не чіпав. Єдиний дім на весь Спартак – був цього дідуся. Тому ми ніколи, навіть якщо поруч стояли сепаратисти, туди не замовляли артилерію. А цей дідусь, коли проїжджав повз нас, постійно кричав нам і «фашисти», і «укровермахт», і тикав нам середній палець.
«Кіборги» – це винятково ті, хто був всередині аеропорту.
– Під час першої ротації було всього 60 людей. Це дуже мало. Усі працювали на виснаження, бо несли цілодобові чергування. Спали максимум 3-4 години. До того ж, не було достатнього харчування, окрім чогось, схожого на тушонку, і згущенки. Це дуже деморалізувало. Воду ми пили з пожежного резервуару, й добре, що він взагалі був. Потім волонтери почали привозити воду.
Це було міжсезоння, був достатньо теплий жовтень. Вночі могли бути заморозки, вдень до 20 градусів тепла. Тобто вода також витрачалась – елементарно носки випрати, одяг якийсь, футболку. А волонтери з водою часто не могли елементарно заїхати туди. Вони відчайдушно до нас рвались, але… І ота величезна водойма пожежна, не знаю скільки там кубів, вичерпалася практично «в нуль» у нашу першу ротацію.
Чому аеропорт був зруйнований? Не знаю. Можливо, тому, що у багатьох не було бойового досвіду, досвіду в командуванні, у всьому. Плюс людський фактор, якийсь спрацював, можливо недалекоглядність через брак досвіду.
Але кожного разу – це окрема трагічна історія. Кожен трагічний бій абсолютно не схожий на попередній. Як Іловайськ не схожий на Дебальцеве. Принцип той самий, але різниця і масштаби завжди відмінні. Можна порівнювати їх, але це різні речі.
А захист своєї землі завжди має сенс. Немає різниці, чи на ній стоїть аеропорт, чи якийсь будиночок. Це завжди правильно.
Я дуже ображаюсь на ЗМІ, які усіх підряд називають «кіборгами». «Кіборги» – це виключно ті, хто був усередині аеропорту.
З аеропорту сепаратисти роблять мега-укріпрайон
Бойові частини «Правого сектору» у мене викликають величезну повагу
– Вдруге ми заїхали на нашу висоту в лютому цього року. Ми ввійшли, і нам одразу сказали, що аеропорт і метеовежа – не наші. На метеовежі постійно перебував 11 батальйон, а ще «Правий сектор» з метеовежою «бодався», вона ближче до Опитного знаходиться. До речі, вони ще в першу ротацію завжди допомагали і вогнем, і ЗУ-шкою (зенітна установка – ред.) прикривали. Бойові частини «Правого сектору» у мене викликають величезну повагу.
Складається враження, що зараз з аеропорту роблять мега-укріпрайон. Тому що хлопці, які зараз на точці, неодноразово спостерігали цементовози. Там постійно їздить якась техніка: крани, бетономішалки, навантажувачі. Заїжджали повні – виїжджали порожні. Крім того, з позицій аеропорту ворожий танк постійно відкривав вогонь по Опитному, метеовежі і нашій висоті.
