Чи йде з Донбасу Росія?

В Україні останнім часом все більше розмов про те, що «Росія відповзає від Донбасу», готуючись у тій чи іншій формі передати контроль над захопленими сепаратистами районами Донецької та Луганської областей Києву в рамках мінських угод. Причини такого можливого сценарію називають різні – від тяжкості західних санкцій до перемикання активності Кремля на «сирійський напрям». Приводом для подібних розмов стали і ухвалені в Україні зміни до Конституції, які за певних додаткових умов є законодавчою базою для існування угруповань «ДНР» і «ЛНР» як автономій у складі України. Як знак, що свідчить про поступовий відхід Росії з Донбасу, багато хто сприймає і останні події в самих угрупованнях – наприклад, практично повне припинення вогню, що настало з 1 вересня, і «міні-переворот» в Донецьку, під час якого від «влади» був відсторонений «ідейний» прихильник «народної республіки» у складі Росії Андрій Пургін.

Водночас звучать голоси й іншої частини українського суспільства. Її представники вказують на те, що сепаратисти фактично виводять з обігу українську гривню, готують свої місцеві вибори, які хочуть провести окремо від українських, а про повернення Києву контролю за усім українсько-російським державним кордоном не йдеться і поготів.

Чи можна вкотре говорити про те, що «Росія зливає Донбас»? Коли настане рубіж, після якого повернення «ДНР» і «ЛНР» в Українську державу стане неможливим? На ці запитання відповідає журналіст проекту Радіо Свобода «Донбас.Реалії», колишній головний редактор сайту «Новини Донбасу» Олексій Мацука, який був змушений виїхати з Донецька після того, як влада в місті остаточно перейшла до бойовиків.

– Не можна сказати, що і заміна Пургіна на Дениса Пушиліна говорить про згортання російської присутності, тому що під час цієї заміни в адміністративних будівлях міста Донецька перебувала величезна кількість представників усіляких так званих «батальйонів ДНР» і їхніх кураторів від Росії. Третина цих батальйонів – це учасники російської армії, і ми маємо прямі докази цих фактів у вигляді фотографій і документів присутності цих людей у нібито «донецьких» батальйонах. Сьогодні ці батальйони не зменшуються за складом, а це означає, що відхід російської армії з Донецька не відбувається в тому обсязі, якого хотілося б багатьом аналітикам і експертам. Ба більше, якщо судити з настроїв усередині самого Донецька, прихильники «ДНР» все ще вірять в ідею референдуму [про приєднання до Росії], про який говорив Пургін і під який він збирався створити політичну партію з назвою «Загальноросійський фронт у Донецьку». Але ні ідея партії, ні ідея референдуму не були реалізовані просто тому, що є, мабуть, інші способи реалізації «проросійськості» цих районів Донецької та Луганської областей. Говорити про те, що вплив Росії зменшився, неможливо.

– Чи є ще теоретичний шанс, чи перейдено Рубікон, за яким повернення підконтрольних сепаратистами районів до України буде абсолютно неможливим?

– Поки ще не перейдено. Ми очікуємо, що він буде перейдений, швидше за все, ближче до зими. Якщо ближче до зими з боку України і української влади не будуть подані сигнали тим людям, які знаходяться в окупованих районах і залишаються громадянами України, що це все-таки українська територія, далі, справді, Рубікон буде пройдено, і насамперед – економічний. Сьогодні всередині Донецька залишається всього лише 10 відсотків українських товарів, гривня стає вже не так легко доступна, як було раніше, люди переналаштовують власне життя на Ростовську область Росії. Навіть дипломи про середню освіту в школах Харцизька, наприклад, «підв’язують» до шкільних округів у Ростовській області і видають дипломи тих шкіл, які знаходяться на території Ростовської області Росії.

Поступок і якихось кроків у бік зближення [з Україною] з боку Києва і з боку Російської Федерації в Донецьку очікують багато, очікують їх і на звільненій території Донбасу. Однак питання полягає в тому, чи є Олександр Захарченко, Пургін, Пушилін або інші справжніми представниками Донбасу. Кожного разу, коли підходить якась чергова точка переговорів, виникають нові суперечки з приводу легітимності тих чи інших лідерів і тих чи інших представників. Є мінські угоди, де стоять підписи Захарченка та представників угруповань «ДНР» без будь-яких посад. Тоді це було можливо, а сьогодні українське суспільство і Донбас вже не сприймають Захарченка, Пургіна або Пушиліна представниками своїх інтересів, просто тому, що, насправді, немає консенсусу щодо того, хто ж представляє сьогодні по-справжньому Донецьку область – чи це керівник ОДА [Павло] Жебрівський, чи це Захарченко. Українська влада теж веде з цього приводу постійні суперечки. Якби було бажання дійсно вже втихомирити цей конфлікт, не було б перешкод у вигляді всіляких формальностей.

– Чи є однією з таких перешкод вибори, які сепаратисти запланували окремо від виборів в Україні, чи поставлять вони хрест на мінських угодах?

– Так, безумовно, це одна з істотних перешкод. Такі вибори суттєво ускладнять переговорний процес в рамках Мінської групи. Вони ці вибори планують провести 2 листопада (вже після цієї розмови, в середу, глава «ДНР» Захарченко підписав указ про проведення виборів у два етапи, 18 жовтня і 1 листопада, на території, яку контролює влада України вони відбудуться 25 жовтня, – ред.), і вже сьогодні є кілька партій, які оголосили про свою участь, одна з таких партій – партія Павла Губарєва «Мирний Донбас», яка претендує на роль опозиції. Також, найімовірніше, буде партія Пургіна і основна партія – аналог «Єдиної Росії» в Донецьку – «Донецька республіка». Швидше за все, вибори вони мають намір провести, щоб показати, що у них власне політичне поле, яке може існувати без поля українського. Це один із кроків до відвернення вектора уваги від мирного процесу до того, щоб знову перебувати в стані війни і конфлікту. Без цього, за великим рахунком, неможлива так звана «Донецька республіка». Немає економічних передумов, єдиний стимул і спосіб її збереження – це участь у збройних конфліктах і постійне підтримування «прогрівання» суспільства на зовнішнього ворога. Класика жанру.

– Чи може одним із драйверів повернення цих районів Донецької та Луганської областей до України бути олігарх Рінат Ахметов? Чи зберігаються у нього там економічні інтереси? Чи йому цілком комфортно і затишно працювати під негласним протекторатом Росії?

– Виходячи з того, що ми бачимо сьогодні, в Донецьку суттєво змінилася управлінська еліта, кланово-олігархічна управлінська система. Сьогодні там грає першу скрипку вже не «клан Ахметова» або «клан сім'ї Януковича». Туди прийшли російські клани, там є «люди Суркова», є «люди Володіна», і між собою вони точно так само, як у Росії, ведуть корпоративні війни. Вплив Ахметова там сьогодні, швидше, опосередкований, через російський фактор. Можливо, йому буде комфортніше відчувати хоча б так управління над цією територією.

Але ось що ще примітно: в Єнакієво не так давно була завезена гуманітарна допомога в пакетах Олександра Януковича, це син Януковича, і, можливо, вони таким чином промацують ґрунт популярності або можливості впливу на ситуацію. Тим більше, в Донецьку були розклеєні оголошення про те, що відкриється громадська приймальня Віктора Федоровича Януковича. Вплив Ахметова на сьогоднішній день в Донецьку, як кажуть люди з його оточення, зведено нанівець. Є навіть випадки арештів його волонтерів та недопуску його гуманітарної допомоги. Але по факту ми бачимо, що розподіл гуманітарної допомоги здійснюється не представниками угрупування «ДНР», а представниками Фонду Ріната Ахметова, які приїжджають з Києва, у Донецьку є його брендована символіка, про що може тільки мріяти будь-який український гуманітарний фонд або навіть держава Україна зі своїм урядом. Гуманітарка під українським прапором в Донецьк потрапити не може, хоча такі колони формувалися, але їх постійно розвертають і не пропускають. Фонд Ахметова єдиний, хто може туди потрапити.

Ба більше, ми навіть фіксували такі надписи на стінах: «Рінат – наш президент», – а сьогодні надпис на стіні в Донецьку, на жаль, є ледь не єдиною з форм опору, такою собі спробою «самвидаву». Однак, серйозно говорити про популярність Ахметова в Донецьку сьогодні неможливо, тому що кошти його пропаганди, медіа, які входять до його холдингу, в Донецьку недоступні, і єдиний спосіб комунікації – це пакети з гуманітарною допомогою. Однак, в Єнакієвому працює Єнакіївський металургійний завод, який належить Ахметову, і постачання звідти здійснюються на територію, що не контролюється «ДНР». Тобто питання здатності домовлятися і можливості договорів між Ахметовим і сепаратистами в якійсь формі, мабуть, вирішене. Проте сказати, що тут є його стовідсотковий вплив в обхід Москви, сьогодні не можна.

– Якщо уявити собі, що велика війна на Донбасі не відновиться, якщо уявити якусь заморожену форму існування цих районів у складі України або у вигляді так званих самопроголошених «республік», як Ви думаєте, чи могли б Ви та інші люди, які звідти втекли, повернутися до Донецька і відчувати себе там хоча б у відносній безпеці?

– На жаль, цього зробити не можна. Навіть якщо повернутися до так званої «донецької автономії», яка ще можлива за нинішньої ситуації. Я говорив нещодавно з професорами Донецького національного університету, які перебувають у Вінниці, з докторами наук, і вони не збираються повертатися ні в яку «автономію». Є у нас спільна така думка, що автономія – це трохи не та форма співіснування в соціумі, яка залишиться після репресій і всіх цих переслідувань щодо інакомислячих. Досить важко перебувати в місті, де при владі будуть фактично залишатися люди, які влаштовували масовий терор щодо своїх же містян, своїх земляків. Я думаю, зараз це питання не стоїть на порядку денному, хто куди повернеться і в якій ролі. Зараз найголовніше – це вирішення питання про припинення вогню, і наступне – це вже питання громадянських свобод, свободи слова та доступу до джерел поширення інформації. Поки не буде вирішено базове питання, громадянське суспільство просто безглузде і марне. Тому що ви вийдете на пікети на захист свободи слова – а вас розстріляють із гранатомета. Повернення – це не той рівень, на якому зараз можна мислити.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської служби Радіо Свобода