Київ – Життя киянки Юлії Євдокимової, арт-директора одного з мистецьких центрів, змінив Майдан. Вона переповідає про події і ситуації, які з нею трапились під час Революції гідності так, ніби переживає їх знову. І так само, знову і знову, проживає і переживає свій перший волонтерський досвід і на Майдані, і у добровольчому батальйоні «Айдар». Радіо Свобода Юлія Євдокимова розповіла про волонтерство, як про поклик і внутрішній стан людини.
– На Майдан я прийшла з друзями 11 грудня 2013 року після того, як влада намагалась його розігнати. Побачила десятки тисяч втомлених, суворих людей, які діловито «ремонтували» Майдан. Поспілкувалася з кількома хлопцями – і зрозуміла, що маю залишитись. «Прощавай робота, привіт небезпека!» – сказала я собі. Тепер розумію, що мала б злякатись, але емоції «зашкалювали», страху не було, а було бажання зробити щось корисне.
– І чим Ви займались на Майдані?
Наша команда самотужки збудувала барикади і забезпечила їхнє функціонування
– Тоді, у грудні 2013 року, я «застрягла» на Майдані ненадовго, мала вирішити деякі приватні справи. А надовго прийшла вже у січні разом з друзями. Перше, що ми зробили – почали будувати «верхні барикади», що були розташовані біля Маріїнського парку. Наша команда самотужки збудувала барикади і забезпечила їхнє функціонування, тобто оборонці цих барикад мали що їсти, у що вбратись тощо. Я тоді бігала по Майдану і шукала будівельників чи інженерів – фахівців, які б допомогли побудувати барикаду правильно, надійно. Шукали й інструкторів, які могли б розповісти про правила поведінки у небезпечних умовах, наприклад, що робити, якщо тебе обливають водою, як захистити очі від сльозогінного газу. Ми просили про допомогу і сотників, і політиків (від «Батьківщини» до новоствореного «Правого сектору»), але людей, які могли б нам допомогти, не знайшли. Довелося зі сцени Майдану звертатись і просити про допомогу – і нас врешті почули, наша барикада була збудована і почала жити!
– А як Ви опинились в Українському домі?
Я опікувалась третім поверхом: там люди спали просто на карематах, у спальниках. Я організувала команду, яка дбала про чистоту
– Я одного вечора заснула на барикаді, застудилась, була відправлена додому лікуватись. Якраз тоді майданівці взяли Український дім і створили там один зі штабів та центр для розміщення людей. Після одужання я прийшла до своїх друзів, які перебазувались в Український дім і вже «прикипіла» до тих людей, які там розмістились. Там жило кілька сотень «Самооборони Майдану», люди звідусіль. Вони страшенно втомлювались. І ми з волонтерами намагались бодай мінімально забезпечити їм комфорт. Я опікувалась третім поверхом: там люди спали просто на карематах, у спальниках. Я організувала команду, яка дбала про чистоту. Ми іноді прибирали приміщення з хлоркою, і таке траплялось, бо я прекрасно розуміла: треба дбати про чистоту і гігієну, щоб не розповсюджувались усілякі віруси та інфекції. А на вході в будівлю ми роздавали зубні щітки, мило, вітаміни тощо. Тож третій поверх Українського дому під час Революції гідності – то моя, сказати б, вотчина, я керувала командою волонтерів, які прибирали на поверсі. І ми всі разом вранці і ввечері обходили поверх і перевіряли, чи все в порядку, чи всі здорові тощо.
– Якщо не помиляюсь, «Айдару» Ви теж допомагали придбати і предмети особистої гігієни, і ліки, і харчі?
На початку військової агресії Росії ніхто не знав, яким має бути солдатський раціон і яким чином у харчах мають бути витримані пропорції між різними складовими
Позбирала старі радянські книги і шукала той самий солдатський раціон. В інтернеті шукала інформацію про раціон в арміях НАТО, а вже потім розраховувала, яких продуктів і скільки потребує середньостатистичний боєць
– Так. Але насправді найскладніше було з харчами. Тому що на початку військової агресії Росії ніхто не знав, яким має бути солдатський раціон і яким чином у харчах мають бути витримані пропорції між різними складовими (білки, жири, тощо). Тому я витратила чимало часу, вивчаючи стандартні раціони радянських солдатів і бійців армій країн НАТО. Позбирала старі радянські книги відповідного змісту і шукала той самий солдатський раціон. В інтернеті шукала інформацію про раціон в арміях НАТО, шукала англійською мовою і перекладала знайдену інформацію на українську мову. А вже потім розраховувала, яких продуктів і скільки потребує середньостатистичний боєць, який перебуває у зоні військових дій. І відповідно, буквально по списку, з іншими волонтерами шукала продукти, комбінувала їх за калорійністю, балансу мікроелементів тощо і складала бійцям у коробки і пакети. Аналогічно ми складали індивідуальні аптечки, щоб кожен «айдарівець» мав бодай мінімально перев’язочні матеріали, кровоспинні, антисептики.
– Юліє, це Ви обрали «Айдар» чи «Айдар» Вас?
На Донбасі добровольці опинялися здебільшого без зброї (один автомат, у кращому випадку, на двох-трьох бійців «Айдару»), без форми, без медикаментів і без харчів
– Я думаю, ми одне одного обрали! Для мене «Айдар» розпочався з травня 2014 року, коли на моїх очах окремі майданівці, а то і майже цілі сотні «Самооборони Майдану» буквально з середмістя Києва йшли на схід. Пізніше я дізналась, що перед тим, як відправлятись у зону АТО, хлопці проходили військовий вишкіл і тренування, але на Донбасі добровольці опинялися здебільшого без зброї (один автомат, у кращому випадку, на двох-трьох бійців «Айдару»), без форми, без медикаментів і без харчів. Більшість майданівців не хотіли іти в міліцейські підрозділи, а до військових тоді не брали, тому формували добровольчі батальйони і йшли на схід. До мене одного дня підійшли знайомі з 18-ї сотні «Самооборони Майдану» і повідомили, що з півтора десятка колег потребують харчів та іншого забезпечення «для виїзду», але куди конкретно вони збирались їхати, того не сказали. Я упродовж тижня аналізувала і вираховувала згадані вище продуктові раціони, через інших волонтерів шукала необхідні харчі й побутові речі, все підготувала, спакувала і передала. А за кілька днів до мене звернулися знову: «Юля, потрібно все те саме, але для 120 осіб». Тоді вже я дізналась, що мої друзі з Майдану стали добровольцями «Айдару» і перебувають на Луганщині. І я стала опікуватись «айдарівцями». Не можу не сказати, що тоді мені допомогли Андрій Парубій, який нині є віце-спікером українського парламенту, і загиблий в АТО сотник «Афганської сотні», «айдарівець» Олег Міхнюк.
– І що то була за допомога, якщо не секрет?
Їхали тоді бійці чотирма автобусами – штори закрили, мобільники вимкнули
– Це були каремати, спальні мішки і термокружки – їх тоді ми з волонтерами зібрали і хлопці повезли їх в «Айдар». Їхали тоді бійці чотирма автобусами – штори закрили, мобільники вимкнули. Ми, до речі, кілька днів нервували, тому що не знали, де хлопці перебувають і чим займаються… А щодо тодішніх волонтерських передач, то мені старі бійці досі дякують за банки з тушонкою і за ті кружки! У тих, хто нині служить в «Айдарі», навряд чи збереглись ті кружки, придбані Парубієм і Міхнюком, зараз у бійців справді забезпечення краще. А тоді каремат і термокружку вважали на передовій ледве не «предметами розкоші»!
– Свій перший «візит» у зону АТО пам’ятаєте?
Харків’яни нас розшукали, допомогли полагодити вантажівку, показали дорогу і ще й своїх подарунків бійцям передали
– Звісно, тому що, як би банально це не прозвучало, подібне не забувається. Я поїхала в АТО наприкінці травня минулого року з групою волонтерів. Ми їхали вантажівкою, «восьмитонкою», яка тричі ламалась. Особливо «приємно» було, що машина зламалась поблизу Харкова, а нам перед тим у Києві розповідали, що Харків – це «столиця ватників» і що там киян, тим більше майданівців, м’яко кажучи, не люблять. І от, ми на заглухлій вантажівці, до того ж, збилися з дороги і погано уявляємо, де саме перебуваємо. Я зателефонувала друзям з київського Автомайдану, які швидко нас телефоном «передали» своїм харківським побратимам. Харків’яни нас розшукали, допомогли полагодити вантажівку, показали дорогу і ще й своїх подарунків бійцям передали.
– Ви доїхали до місця призначення без втрат?
– Так, ми у селище Половинкине приїхали живі-здорові, але пізно ввечері, близько 23 години. А в зоні АТО – темрява, не можна світло запалювати, курити дозволено «в долоню», мобільними телефонами користуватись заборонено. І стоїш у темряві, і намагаєшся у ту темряву «зануритись», тому що вже за кілька сотень метрів – позиції росіян і донбаських сепаратистів. Будь-якої миті вони нас через тепловізор могли зафіксувати і скорегувати по нас снайперський вогонь. Але обійшлось, «айдарівці» нам допомогли, вони щасливі були, що ми привезли їм потрібні речі.
– Скільки волонтерських груп наразі надають підтримку тому ж «Айдару»?
– Важко сказати, тому що мережа волонтерів сягнула за межі України. Є окремі благодійники у нашій країні і за кордоном, які або допомагають адресно «Айдару», або ж беруть під опіку родини загиблих «айдарівців», або допомагають пораненим бійцям. По світу розкидані волонтерські групи, які підтримують «Айдар». На сторінці «Фонд допомоги батальйону «Айдар» у Facebook розміщуємо інформацію про потреби батальйону, історії його бійців тощо. Сторінку переглядають, хтось переходить на інші сторінки, а хтось потім пересилає кошти, наприклад, на купівлю бронежилетів бійцям або на подарунок дитині, чий татко-«айдарівець» поклав життя за Україну.
– Юліє, якщо підсумувати сказане вище, чим для Вас є волонтерство?
Постійно у душі бринить неспокій: я подумки серед своїх ріднесеньких «айдарівців»
– Це – стан душі, мені здається. От, я зараз у Києві, вдома з родиною, повернулася до роботи, але постійно у душі бринить неспокій: я подумки серед своїх ріднесеньких «айдарівців». І мене турбує, як вони там, на передовій, чи їм чогось бракує, чим я можу їм допомогти? Це – психологічний стан. Я тут, а туди (до хлопців) щодня їдуть інші волонтери, когось з них я знаю, когось ні. Але вони для мене, як і бійці, – рідні люди. Так, зараз я менше часу витрачаю на волонтерські справи, але я завжди знаю: там, в АТО, перебувають люди, які від мене залежать і яким я можу допомогти, маючи напрацьовану логістику, корисні контакти, знаючи їхні потреби і переймаючись цими потребами. Звісно, є серед волонтерів ті, хто втомився і хто відверто зізнається: «З мене досить, я втомився, я йду». Якщо чесно, мені здається, що ці люди так і не стали справжніми, за покликом серця, волонтерами. Про себе скажу: я залишаюсь.
