Рубрика «Точка зору»
У мережі з'явився сайт про дружбу українців і росіян. Головна ідея – листи-примирення від тих, хто живе по різні боки кордону. Мовляв, будь-яка політика не назавжди, історія перегортає будь-які сторінки, і рано чи пізно країни знову житимуть «мирно» і «по-братськи».
Але проблема цього і будь-яких інших аналогічних ресурсів саме в тому, що вони уникають відповіді на головне питання: а на яких, власне, умовах має відбутись це примирення?
Так уже вийшло, що для України останні два роки стали часом вкрадених надій. Перший раз це сталось у той самий момент, коли Майдан переміг. Втеча Януковича, оплачена десятками життів протестувальників, мала стати хепі-ендом тримісячного трилера. Але потім стався Крим – і стало зрозуміло, що замість крапки буде три крапки.
Друга крадіжка відбулась за кілька місяців. У той момент, коли українська армія була близька до перемоги, російські солдати перейшли кордон і влаштували їй котел під Іловайськом. Замість перемоги отримали кров, розгром і похоронки. І ви можете знайти сто тисяч пояснень тому, чому і те й інше було закономірним. Але ви не скасуєте того факту, що, з точки зору громадян України, обидва рази Росія вкрала у їхньої країни мрію. В перший раз – мрію про перемогу. Вдруге – мрію про мир. Таке не забувається.
Втім, не сентиментальністю єдиною. Останні півтора роки вчинили з Україною капітальну трансформацію. Шість хвиль мобілізації (і це без урахування призовів) спричинили те, що в країні практично в усіх вікових групах є люди, які пройшли фронт. Саме вони сьогодні опинились у ролі моральних авторитетів «із народних низів» – апеляції до них ідуть з боку найрізноманітніших політичних сил.
Це новий елемент в українському внутрішньому порядку денному і, якщо додати до числа комбатантів тих, хто волонтерив на користь армії, то виявиться, що найбільш пасіонарна частина суспільства пройшла через фронт – напряму чи опосередковано. Додайте до них їхні родини, рідних і близьких – і ви отримаєте відповідь на запитання про те, чому абстрактна риторика примирення в Україні не працює.
До того ж Крим і війна на Донбасі зробили Україну лідером на континенті за кількістю «тимчасово переміщених осіб» – їх сьогодні більше за півтора мільйона. Це ті самі люди, які стали мимовільними жертвами розв'язаної війни, причому йдеться саме про тих, хто переїхав із «ДНР» і «ЛНР» в інші області України. Їхнє майно здебільшого залишилось на території, підконтрольній бойовикам, їхня архітектура планів зруйнувалась, соціальний статус – теж. Це півтора мільйона людей, які на своїй шкірі відчули наслідки геополітичних амбіцій Кремля. Можете спробувати розповісти їм про те, чому Київ має простягнути руку дружби Москві.
Чисто емоційно можна зрозуміти тих хлопців у Росії, які сподіваються на легке і швидке примирення з Україною. Тому що людина так уже влаштована, що вона до останнього не вірить у невиправне. За великим рахунком, саме в цьому криються всі корені розмов про те, що на наших очах відбувається розлучення України та Росії. Завжди здається, що чашки можна склеїти, стосунки відновити, розбрат – подолати. Проблема лише в тому, що це не так.
Так, історія знає чимало прикладів того, як захоплено різали один одного народи, які зрештою ставали союзниками. Французи і британці, німці та французи, поляки і українці. Але в кожному конкретному випадку примирення ставало можливим лише тоді, коли в суперечливих питаннях ставились крапки, а стосунки виходили на рівень рівноправності.
Крим став тим самим вушком голки, через яке не пролізе ні канат, ні верблюд. Доти, поки в України з Росією будуть різні відповіді на питання, чий він – жодного компромісу бути не може. Якщо не вірите – погляньте на Грецію. У ній може перемагати на виборах будь-який популіст, але жоден Алексіс Ципрас, виснажуючи нерви Берліну, не зважиться оголосити, що Північний Кіпр – турецька територія. Незважаючи на те, що з моменту силового поділу спочатку грецького Кіпру на турецьку і грецьку частини минуло більше сорока років.
Для того, щоб сталось примирення між Польщею та Україною, знадобився цілий Єжи Гедройц, який упродовж 53 років видавав в еміграції журнал «Kultura». Саме завдяки йому і виробленій ним концепції, що передбачала відмову поляків від імперського ставлення до східних сусідів, відбулась та реальність, у якій Варшава і Київ стали близькими союзниками.
А хто сьогодні може уявити неімперську Росію? Яка відмовилась від ідеї «зон впливу»? Готову приймати будь-який вибір сусідів, навіть якщо він передбачає дрейф у бік чужих орбіт? Проблема Росії саме в тому, що у неї немає іншого досвіду існування, крім імперського, і тому «примирення народів» означає переформатування не так України, скільки самої Росії. А хто може сказати, яким буде це саме переформатування? І якою тектонікою супроводжуватиметься?
У Росії продовжують думати про те, що примирення з Україною можливе, саме тому, що для РФ ця війна була віртуальною. Вона велася в телевізорі. У недільних випусках підсумкових програм. У жестикуляції Дмитра Кисельова і насуплених бровах Сергія Лаврова. Вона була понарошку – як понарошку буває всяка битва, що в пройм-таймі у телевізорі, а не в повсякденних відчуттях. Ті люди, рідні яких повернулися з Донбасу у вигляді вантажу-200, викреслені з російської публічної реальності. Їх не існує, як не існувало і їхніх родичів, відряджених армійським керівництвом до України.
Може тому і здається всій Росії, що цю сторінку можна перегорнути. Тільки навряд чи з тим самим відчуттям живе Україна, яка щодня вчитується у зведення загиблих. Для якої нинішня війна стала битвою за суверенітет і незалежність. Ту саму незалежність, яка дісталась їй волею долі 1991-го і яку довелось відвойовувати 2014-го.
Не варто цього недооцінювати.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал матеріалу – на сайті «Крим.Реалії»
