Путін потихеньку здає Асада – політолог

На 25 січня в Женеві заплановані багатосторонні переговори щодо політичного врегулювання конфлікту в Сирії. У них, як очікується, будуть брати участь дипломати світових держав, представники так званої «поміркованої» сирійської опозиції і офіційного уряду країни. Про те, якою найближчим часом може бути стратегія Володимира Путіна в Сирії, як вона може бути окреслена на цих переговорах, в інтерв'ю Радіо Свобода розповідає політолог, професор Європейського центру стратегічних досліджень імені Джорджа Маршалла в Німеччині Олександр Гарін.

– Припустити, що Путін просив Асада піти, можна, оскільки інтерес президента Росії, насамперед, у тому, щоб зберегти в Сирії свої «командні» позиції. А як буде називатися «головний лідер», який гарантує там бази та інше для Росії, – це вже другорядна річ. Але наскільки реалістична ця пропозиція – інше питання. Тому що Асад – не демократ, який може піти на пенсію, а очільник мафії, лідер великого клану. А це велика піраміда! На нього зробили ставку всі ті, хто відчайдушно воює і які повинні будуть піти разом з ним. Тому він буде чіплятися за владу до останнього. З іншого боку, інтерес у Путіна реальний – зберегти військові бази, насамперед. Усе це схоже на події радянської війни в Афганістані. Десятиліття зусиль спочатку радянської, а потім російської дипломатії полягали в тому, щоб тримати якісь області під бодай якимось своїм впливом.

Трохи ті події схожі на те, що сталося зараз в Сирії, в набагато легшій формі, зрозуміло. Путін зберіг якусь смужку землі. А пропагандистським прикриттям було те, що він нібито очолив нову коаліцію проти угрупування «Ісламська держава». Але «продати» це він нікому не зміг, бо Росія фактично бомбить всіх, хто проти Асада. І далі, після того, як він переконався, що його дії контрпродуктивні, що він вліз у війну на боці шиїтів проти більшості сунітів, що йому залишається робити? Тільки знизити ступінь абсолютної підтримки режиму Асада! Тому що це безнадійно, з Асадом ніхто не буде сидіти за одним столом. Тому можна було б передбачити, звичайно, що Путін стане потихеньку намагатися здавати Асада. Але його завдання в тому, щоб зберегти ось цей ось клан, цей режим, який гарантує йому «базу». Так було в Лівії – поки Муаммар Каддафі був другом Росії, там була якась перспектива на стратегічні торгові договори, на всілякі спільні проекти та інше. І Москва за Каддафі трималася до останнього. Але коли Каддафі скинули, то було зрозуміло, що разом з цим летять в трубу всі перспективи співпраці Росії і Лівії.

Точно так само співпраця Сирії та Росії вилетіла б в трубу, якби режим Асада зовсім зник. Хоча передбачити, що там буде, на території Сирії, важко, але зараз нічого не залишається, окрім як ділити владу. Зрештою, дочекатися того, що основні актори, які там присутні, всі ці численні групи вирішать розділити владу… Але глави мафії на пенсію не йдуть, тому що вони повинні піти разом з усім кланом. А клан цього не дозволяє, і ставки в грі величезні, тому що разом з відходом лідера втратять всі ті, хто стоїть за ним і у кого на руках багато крові.

– Символічна фігура Асада багато значить для внутрішнього російського вживання. А росіяни, наскільки ми собі уявляємо, досить погано розуміють, що відбувається в Сирії. Можливий відхід сирійського президента сильно вдарить по іміджу Володимира Путіна всередині Росії?

– Питання в тому, що це не відхід Каддафі, коли зникають разом з ним і всі двосторонні відносини. Адже Каддафі пішов не сам, його прибрали, вбили в результаті війни. І звісно, що в Лівії коло влади не залишилося нікого з тих, хто мав зв'язки з Росією. Якщо Асад зникне не в результаті військового програшу, це буде не поваленням режиму, а м'яким відходом від влади. За цим зразком багато диктаторів починають потихеньку діяти – відступати, відходити на задній план, сподіваючись, що якимось чином не вони, так, принаймні, їхній основний клан підтримки залишиться – і вони самі залишаться при своїх інтересах. Тому все питання в тому, як пішов би Асад. А подати це можна прекрасно. Треба сказати, те ж саме було б з Путіним, умовно кажучи, якби раптом його оточення вирішило звільнитися від свого лідера якимось чином, як це свого часу було в СРСР, коли прибрали Хрущова. Головне в тому, чи сподівається диктатор зберегти самого себе – фізично, свої інтереси і все інше.

– Ви бачите чітко вибудувану стратегію країн Заходу в боротьбі з угрупованням «Ісламська держава», у вирішенні сирійського конфлікту, враховуючи всю заплутаність ситуації?

– Так, бачу. Але ця стратегія не схожа на те, що було б приємно назвати стратегією як у шаховій грі, тобто в тому сенсі, що в кінці цієї стратегії ми побачимо загальне задоволення. Зараз вся стратегія полягає в тому, щоб не дати поганому партнеру виграти. І водночас – щоб не переміг хтось такий же поганий. Щоб однозначно не перемогли ні шиїти, ні суніти, щоб не перемогла «Ісламська держава».

Є і два поганих виходи. Перший – зберегти диктаторів, це ось ідеал Путіна, що не вірить у демократію. Краще Каддафі, краще Асад або хтось там ще. Але такий підхід вже відпадає, просто тому що ми вже живемо в інший час! Люди мають доступ до інтернету, легше організовуються, ніж раніше, обманюють свою поліцію, влаштовують революції. І не тому, що це все зрежисовані ззовні змови, а тому що вони зсередини, самі по собі, незадоволені цими диктаторами. Це перша ілюзія. Другий поганий вихід, вірніше, ілюзія – та, жертвою якої став Джордж Буш-молодший, коли він прибрав тирана в Іраку, і припустився низки помилок. Не потрібно було зовсім знищувати там державу. Та цього, зрозуміло, і не було спочатку в планах США! Це була помилка утопічна – що, мовляв, ми прибираємо диктатора, і в країні, як трава, росте демократія. І люди самі радісно обирають демократично кого потрібно. Замість цього вийшло, що 60 відсотків іракських шиїтів вирішили, що скористаються, нарешті, шансом і змінять становище, що складалося десятиліттями! Тому що вони десятиліттями страждали під тиском сунітської меншини в Іраку. І в результаті кілька разів, спочатку «Аль-Каїда», а потім «Ісламська держава», парадоксально виступили в ролі захисника сунітів.

Треба сказати, що я не згоден з критиками, які говорять, що конкретно у президента США Барака Обами немає ніякої стратегії в Сирії і на Близькому Сході, що він тільки реагує на зміни, які від нього не залежать. Мені здається, що він зробив висновки. Його сьогоднішня стратегія полягає в тому, щоб угрупування «Ісламська держава» відкотилася назад, у тому, щоб поступово прибрати з-під неї фундамент, насамперед, фінансового існування. Звичайно, це дуже складно. Тому що ви можете, звичайно, розбомбити всі нафтові свердловини, але завдяки чому будуть жити люди, яким просто потрібно виживати? Чимало хто в цих краях живе тим, що торгує по-чорному нафтою. Стратегія Обами – уникати крайнощів, намагатися врахувати всі фактори. І тим не менш, він послідовно йде шляхом тиску – посадити людей за стіл переговорів, натиснути на Асада, щоб він пішов швидко, наскільки це можливо.

Не можна забувати і про позицію Туреччини щодо Сирії. Анкара перебуває в дуже важкому становищі, тому що в Сирії місцеві курди отримали шанс утворити свою автономію, яка, до речі, сьогодні перетворилася на найбільш цивілізоване державне утворення у сенсі західних стандартів. І в Іраку курди також утворили фактично свою державу. Звичайно, це жах для Туреччини, тому що у неї є свої, турецькі, курди.

В кінці цього стратегічного шляху Заходу не проглядається поки ясний і хороший результат. Але той, хто хоче в стратегічних іграх простого, ясного і гарного результату, як правило, має наївну картину світу. Сьогодні на Близькому Сході – перша фаза демократії, початкова фаза, дитяча, коли ще не «одна людина – один голос», а «один регіон – один голос», «один етнос – один голос», і часто в цій фазі демократія призводить до таких перекосів, які ми бачимо в Іраку. Але через це треба пройти. Я бачу саме педагогічне ставлення з боку адміністрації Обами, з боку Європи. І в мене немає жодних ілюзій щодо плану «а-ля Путін» – що можна розбомбити супротивників, зробити ставку на якусь одну сильну людину, і тоді все інше стабілізується. Ні, так просто ніколи нічого не вдасться.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода