Кореспондент Радіо Свобода зустрівся в Мінську з колишнім бойовиком «ДНР» Романом Джумаєвим, щодо якого в Україні порушено кримінальну справу за участь в незаконних збройних формуваннях.
Роман Джумаєв народився в Маріуполі у 1991 році. За фахом – програміст. Влітку 2014 року він пішов воювати проти українських Збройних сил на боці сепаратистів, був у складі інтербригади «Пятнашка». Брав участь в боях за Дебальцеве та в боях з «кіборгами» в Донецькому аеропорту.
В Україні за участь в незаконних збройних формуваннях щодо нього завели як мінімум одну кримінальну справу. Відомості про Романа можна знайти на сайті «Миротворець», де акумулюється інформація про сепаратистів.
Але влітку 2015 році Роман поїхав з Донбасу. Тепер він живе звичайним життям в Білорусі, в Мар'їній Гірці. Працює менеджером з продажу, ні від кого не ховається.
Колишній бойовик погодився дати Радіо Свобода ексклюзивне інтерв'ю, в якому розповів про свою участь у війні і про те, як опинився в Білорусі.
– Романе, як сталося, що Ви тепер живете в Білорусі?
Я приїхав до Білорусі наприкінці червня 2015 року. Отримав дозвіл на роботу в Білорусі на рік. У мене український паспорт
– Я приїхав до Білорусі наприкінці червня 2015 року. У мене тут живе мати. Вона приїхала до Білорусі з сестрою на самому початку цих подій. Завжди кликала мене сюди. І я вже з дівчиною приїхав. Отримав дозвіл на роботу в Білорусі на рік. Сам я з Маріуполя, у мене український паспорт.
– Чому Ви вирішили покинути «ДНР»?
– Ну, ми якось вирішили з моєю дівчиною, що потрібно їхати. Сама вона з Маріуполя, вона там жила. Ми вирішили, що у неї закінчиться сесія, і ми поїдемо.
Незважаючи на блокпости, я періодично їздив до неї в Маріуполь – на свій страх і ризик
Насправді, незважаючи на блокпости, я періодично їздив до неї в Маріуполь – на свій страх і ризик. А потім дізнався, що мій друг, який зараз служить в маріупольській міліції, проти мене зробив ще одну кримінальну справу...
– Ти не боїшся, що у тебе через це будуть проблеми тут, в Білорусі?
– Ну, як сказати... Я знаю, що білорусам, які воювали на Донбасі, загрожує кримінальна відповідальність. Але я ж нічого не порушую в Білорусі – я сюди приїхав як простий громадянин.
– Це зрозуміло. Але Україна може направити запит на твою екстрадицію...
Я тут вже багато людей зустрів, які були і в «ДНР», і в «ЛНР»
– Ну, якщо вона буде направляти запит, то тоді треба на багатьох відправляти. Я тут вже багато людей зустрів, які були і в «ДНР», і в «ЛНР». Дуже багато людей я тут просто випадково зустрів. Так що висилати запит доведеться щодо багатьох.
– А білоруські правоохоронні органи тобою не цікавилися? Навіть на розмови не викликали?
– Ніхто нічим не цікавився. Я сюди приїхав через територію Росії. Сам пішов у відділення міграції, попросив мене оформити.
– Як Ви опинилися на війні?
– Коли почалися всі ці події, я працював в Києві. 4 серпня доїхали на поїзді до Донецька (тоді ще ходили потяги), а вокзал – абсолютно порожній. Біля вокзалу стояла «Нива» камуфляжного кольору, поруч стояв «ополченець», пив каву. Ми запитали, як доїхати до Луганська. Він сказав, що траса Донецьк- Луганськ перекрита, там українські війська. Запропонував залишитися у них. Ми погодилися.
– Що було далі?
Нас відвели на пости, видали СКС (самозарядний карабін Симонова – ред.) і 10 патронів
– Цей «ополченець» повіз нас туди, де вони базувалися – в селище Жовтневе. Це якраз поруч з Донецьким аеропортом. Нас відвели на пости, видали СКС (самозарядний карабін Симонова – ред.) і 10 патронів. А я в армії не служив, зброї ніколи в руках не тримав. В першу ж ніч почався мінометний обстріл.
Перші тижні я був там. А в вересні перейшов в інтернаціональну бригаду «П'ятнашка», там нас вже дійсно почали навчати. Ми познайомилися з «Абхазом» (один з ватажків сепаратистів, який очолював бригаду, – ред.). Базувалися на заводі «Сармат» в Донецьку..
– У інтербригаді служили переважно іноземці?
– Спочатку чому назвали бригаду «Пятнашка»? Тому що спочатку їх було 15 осіб – всі з Росії приїхали. Було там 4 французи, потім з'явилися абхази. Але потім більшість була все-таки з місцевих. Росіян від загального числа було 30 відсотків.
– Я все-таки не розумію. Виходить, коли все почалося, Ви жили і працювали у Києві. Тобто це не війна до Вас прийшла. Ви могли туди взагалі не лізти. Навіщо?
– Розумієте... Я поїхав тому, що у мене прадід воював, всю Україну пройшов і повернувся з відірваною рукою. І «георгіївська стрічка», і завжди ми були за Росію.
– А чого там взагалі люди хочуть? Що вони хочуть побудувати? Яка кінцева мета всього цього?
– Зараз, насправді, місцеві жителі вже нічого не хочуть. Вони просто хочуть, щоб це все закінчилося. Стільки людей загинуло, стільки руйнувань. Селище Жовтневе (між вокзалом та аеропортом) – воно просто стерте з лиця землі, немає жодного будинку. І таких селищ багато.
– А дивлячись на це, дивлячись на всі ці жертви, у Вас немає думки, що все було даремно?
– Ну, з мого боку я не скажу, що все було марно. Я знаю, що я багатьом людям там допоміг. Звичайно, можливо, якби все це не почалося, то цього і не треба було б робити... Але я все одно не думаю, що все закінчилося б просто так, мирним шляхом... Все одно щось би було.
– А відчуття, що Росія зрадила Донбас, немає?
– Коли перебуваєш тут, якісь такі відчуття є... Не скажу, що просто зрадила. Швидше, зрадила та «влада», яка була і наполовину ще є на Донбасі. Ось спочатку керував «ЛНР» Болотов, у нього був помічник. Цей помічник зараз гуляє в Києві, в кафе. До нього підходять українські активісти, знімають на камеру, запитують – а що ви тут робите? А він каже, що від СБУ в нього довідка, що претензій до нього немає. Ось за них почалася вся ця веремія, вони були провідниками, а тепер звалили.
Зараз під виглядом «українських диверсійних-розвідувальних груп» вбивають всяких Мозгових. Це просто йде ліквідація тих, хто не подобається «владі». Тепер ось нашу «Пятнашку» хоче визнати організованою злочинною групою сам Захарченко, тому що «Абхазія» не хотів підкорятися.
– А так звані «відпускники» були?
– У нас був пацан з позивним «Північ». Він так званий «відпускник». Він брав так званий «відпочинок» в російській армії і приїжджав в «ДНР». Потім заднім числом його списали. Він і зараз в «ДНР». Ось такий «відпочинок».
– Ну, зрозуміло, що в частині знали, куди він їде.
– Логічно. Але ви зрозумійте, мені приховувати нема чого. Я вважаю, що «ополчення», ті, з ким я починав, це були ідейні люди. Адже не було ніяких зарплат. Зараз частково там люди не ідейні. Вони там тому, що їсти нічого, а зарплата – 15 тисяч рублів. А для Донецької та Луганської області це досить добре.
Приходить «гуманітарна допомога» з Росії... Так, приходить. Але, як мені розповідав мій друг з «ЛНР», вони розвантажували цю «гуманітарку», а потім повідкривалися магазини, де продавалася ця ж «гуманітарка»
Коли я там був, я половину своєї зарплати віддавав людям. Жінкам, чоловікам, добре одягненим, але тим, хто просить милостиню. У людей там просто немає грошей на їжу. Те, що говорять – приходить «гуманітарна допомога» з Росії... Так, приходить. Але, як мені розповідав мій друг з «ЛНР», вони розвантажували цю «гуманітарку», а потім повідкривалися магазини, де продавалася ця ж «гуманітарка».
– Спілкуючись з людьми, які воювали на Донбасі, я звернув увагу на те, що вони по-різному ставляться до самого факту того, що їм доводилося вбивати людей. Деякі хваляться цим. А як ти?
– Ну, я не вважаю, що це хороші вчинки.
– А ти знаєш, скільки ти вбив людей?
– Те, що я знаю, нехай залишиться при мені...
– А що ти відчував, коли вперше вбив людину?
– Вперше я нічого не відчував. Це був такий страх, такий адреналін, що не замислювався взагалі, там взагалі відключений мозок...
– Ти брав участь у штурмі Донецького аеропорту. Коли ти туди потрапив?
– 1 жовтня нас зібрав «Абхаз» (нас було вже близько 200 осіб) і сказав, що йдемо на штурм аеропорту. Ми зібралися на залізничному вокзалі (це був пункт відправки) і відразу потрапили під обстріл.
Взагалі аеропорт можна було захопити протягом декількох днів. Але команди були непослідовними: то вперед-вперед, то назад-назад. Більшою мірою «ополченці» гинули через команди «назад-назад».
– Великі втрати були?
В аеропорту було багато випадків, коли наші «генерали» посилали людей просто на забій
– Так. В аеропорту було багато випадків, коли наші «генерали» посилали людей просто на забій.
Але у нас тоді вони навіть не те, що ховалися, там просто всіх порахувати було неможливо
Насправді і ЗСУ приховує реальні втрати, і ми. Але у нас тоді вони навіть не те, що ховалися, там просто всіх порахувати було неможливо.
– Хто брав аеропорт?
«Моторола», цей «метр з кепкою», – у нього «зіркова хвороба», багато людей на забій відсилав
– Там стояла бригада «Гіві», бригада «Матароли» і ми – наші три бригади брали участь в захопленні аеропорту. «Гіві» до війни був охоронцем в магазині. Як на мене, він нормальний командир. А ось «Моторола», цей «метр з кепкою», – у нього «зіркова хвороба», багато людей на забій відсилав.
В новому терміналі була заблокована невелика купка українських бійців, може, осіб 100 – їм вибратися було вже неможливо. Новий термінал штурмував в основному «Моторола» зі своєю бригадою «Спарта»
Взяли ми спочатку готель, потім будівлю міліції на території аеропорту (ну як будівля – там не було будівель, там все було зруйновано). Потім десь в середині жовтня 2014 року взяли старий термінал, і потім вже більшу частину часу ми базувалися в старому терміналі. Велика частина аеропорту була наша. Тільки в новому терміналі була заблокована невелика купка українських бійців, може, осіб 100 – їм вибратися було вже неможливо. Новий термінал штурмував в основному «Моторола» зі своєю бригадою «Спарта».
– Для тебе війна на Донбасі – це «громадянська війна»?
– Ну, як сказати... З одного боку – так. У мене двоюрідний брат свого часу був в батальйоні «Азов», а мій дядько (його батько) вступив в батальйон «Донбас». Тобто насправді – брат проти брата. Як на мене, це – «громадянська війна». Хоча кого там тільки немає: і абхази, і словаки...
– Ви плануєте і далі залишатися в Білорусі?
– Поки я не можу повернутися в Маріуполь, так. Подивимося. Може, якийсь новий закон введуть і тут не можна буде працювати. Наприклад, раніше підприємці не платили податок в Фонд соціального захисту на іноземців, тому охоче брали українців. Тепер з 1 січня цей податок ввели, і тепер масово звільняють українців.
Але найцікавіше, що мені 17 березня виповнюється 25 років і закінчується український паспорт. І я не знаю, що далі робити (сміється).
Повний текст матеріалу – на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода
